Пшемислав Журавський-Граєвський

Пшемислав Журавський-Граєвський

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Пшемислав Пьотр Журавський-Граєвський (нар. 10 вересня 1963, Лодзь) — польський політолог і академічний викладач, габілітований доктор соціальних наук, професор університету Лодзя. Учасник Форуму Вільних Держав Постросії.

Цитати

В ЄС засаду консенсусу чи однодумності впроваджували, для того щоб кожна країна бралася до уваги. Сьогодні система прийняття рішень у Раді ЄС ґрунтується на Лісабонській системі, що передбачає пропорційність голосів до чисельності країни. Це створює перевагу для 84 мільйонів німців і 67 мільйонів французів. Сюди також варто додати країни Півдня, які мають велику заборгованість (Греція, Італія, Іспанія та Португалія), а тому піддатливі на тиск заможних німців. Німці та французи сьогодні здатні переголосувати всіх у ЄС.

НАТО – інструмент, а не ціль. Україна потребує стримування Росії. Це або гарантії в межах Альянсу, або двосторонні угоди із США, Британією та Польщею. Для Києва обидва варіанти прийнятні. Бо якою бачать перемогу України? Повернення кордонів 1991 року й унеможливлення нової агресії Москви. А як унеможливити? Розмістити сили НАТО, Британії, США й Польщі на лінії розмежування, як це було зроблено між Республікою Кореєю та КНДР. І росіяни мають знати, що вторгнення до України означатиме не так війну із ЗСУ, як бойові дії проти американців та їхніх союзників. Це єдиний сценарій ефективної перемоги й міцного миру. Звісно, крім розпаду Росії та громадянської війни в ній, але він нині нереальний.

Політичні цілі в Дональда Туска й Радослава Сікорського персональні. Вони хочуть обійняти високі посади в Євросоюзі. А це залежить від підтримки Франції та Німеччини. Щоб її мати, не треба противитися політиці Парижа й Берліна. Якщо там захочуть зменшити допомогу Києву чи досягти «компромісу» з Москвою коштом територіальних втрат України, то така політика буде втілена, хоч і в лагідніших для Києва обрамленнях.

Ситуація драматична, Польща й Україна розділені, а вони лише разом створюють єдиний потенціал, який може зберегти Центральну Європу. Берлін тяжіє до порозуміння з Москвою, бо це йому економічно потрібно. Нинішні страйки в Німеччині – це результат подорожчання енергії. До цього додаємо майбутні вибори у Сполучених Штатах. Там політики обіцяють виборцям радше скорочення підтримки не лише України, а й будь-кого з-поза США. У Євросоюзі зростає конфлікт щодо централізації. Берлін тему розширення та реформи використовує у своїх цілях.

У ЄС маєте справу з демократичними країнами. Відтак кожна влада хоче виграти наступні вибори. Рівень готовності до жертовності та здатності ділитися власним багатством досить малий. Це природно. Бо якщо запитати поляків, на які жертви вони готові задля оборони іспанських анклавів – Сеути та Мелільї – на марокканському березі, вони запитають: а що це таке? Так і люди на Заході Європи. Вони, можливо, чули про російські злочини, але до цього не знали про існування Бахмута, Ірпеня, Бучі чи Маріуполя.

У конституції Франції є стаття, що застерігає від прийняття кожної нової країни, яка має населення більш як 5 відсотків Євросоюзу – 22,4 мільйона – без референдуму. Немає сумніву, який буде результат. Такий, як і в Нідерландах на тему асоціації України з Євросоюзом.

Якщо йдеться про Україну в ЄС, то вступ залежить не від права вето, а від волі виборців країн Заходу Європи. Решта – інструменти політичної гри. Нині скидається на те, що німці та французи не хочуть приймати Україну в ЄС, як і жодну іншу країну. Згодилися б хіба на заможні Норвегію, Швейцарію чи Ісландію, якби ті хотіли приєднатися.