Пузач Анатолій Кирилович

Пузач Анатолій Кирилович

Стаття у Вікіпедії

Анатолій Пу́зач (3 червня 1941, селище Красний Кут, Автономна Радянська Соціалістична Республіка Німців Поволжя, РРФСР, СРСР — 19 березня 2006, Київ, Україна) — радянський та український футболіст і тренер. Майстер спорту. Заслужений тренер України. Увійшов до історії, як учасник першої заміни на чемпіонатах світу з футболу (1970).

Цитати

«Після флангової орієнтованої передачі я спробував зіграти на випередження — ризикував, але повинен був це часто робити, якщо хотів виграти верховий м'яч за моїх ста сімдесяти. Журавльов, рятуючи ситуацію, пішов ва-банк і влучив головою мені збоку в обличчя. Хірург, яка зробила операцію наступного ранку, була вболівальницею і була присутня на тому матчі. Вона потім мені розповідала, що з трибуни почула тріск — я отримав п'ять переломів. На жаль, матч із Зорею став для мене останнім. Тренування я відновив через півтора місяці. Але в мене з'явився страх м'яча, а з таким відчуттям на динамівському рівні у футбол грати не можна. Так, це був неприємний момент у моїй футбольній кар'єрі. І якщо вже ви запропонували почати з поганого, то я б віддав перевагу відразу ж висловитися і про інший складний момент, що мав місце в моєму вдало футбольному житті... Після домашньої поразки Андерлехту у зустрічі 1/16 Кубка УЄФА в листопаді 92-го (0:3) мені зателефонував додому тодішній президент клубу Віктор Безверхий і сказав, що мене на посаді головного тренера Динамо має замінити нова людина, і що це питання вже вирішене. Пропрацювавши багато років під Лобановським, я не зрадив його основним методичним принципам, коли сам став головним тренером Динамо. Недолік, мабуть, виявився в іншому — не всі гравці правильно сприймали мою демократію. Але ж я Близнюк гороскопом — не помилиться той, хто назве мене м'якою і доброю людиною. Чи може бути такою тренер? Так, звичайно, може. Але за однієї неодмінної умови — максимального професіоналізму гравців. Одним словом, Динамо перестало хапати з неба зірки (хоча були й причини, що явно претендують на об'єктивні, наприклад, пов'язані з пошуком оптимального складу, що затягнувся), і я загалом уже був готовий до заміни. Хіба я перший чи останній, особливо у світовій практиці? Такою є тренерська доля. Безверхий сказав тоді, що підходяща для мене робота в клубі підбереться, мовляв, щоб я сам зайшов, запропонував... Але я не став цього робити. І потім уже більше на цю тему зі мною ніхто не говорив...» — про те, як завершив грати у футбол в інтерв'ю газеті «Команда» Интервью из прошлого. Анатолий Пузач: «Кто-то пустил «пушку», что я — зять Маслова…» (20 лютого 1999 року)

«Народився 1941 року в Саратовській області в сім'ї військовослужбовця. 1946-го після демобілізації батька переїхали на батьківщину матері — до Бердичева на Житомирщину. Ось там поруч із міським базаром ми з пацанами і ганяли ганчірковий м'яч. Я завжди біг попереду і, коли вдавалося проштовхнути його серед двох каменів, що були воротами, був просто щасливий. І це почуття я потім проніс через усе футбольне життя». — про те, як сходила футбольна зірка в інтерв'ю газеті «Команда» Интервью из прошлого. Анатолий Пузач: «Кто-то пустил «пушку», что я — зять Маслова…» (20 лютого 1999 року)

«Саме так мене завжди як магнітом тягнуло до воріт суперника». — про те, що з раннього дитинства раз і назавжди обрав для себе амплуа нападаючого в інтерв'ю газеті «Команда» Интервью из прошлого. Анатолий Пузач: «Кто-то пустил «пушку», что я — зять Маслова…» (20 лютого 1999 року)

«Дуже престижним дитячим змаганням у Бердичеві була міська першість серед шкіл. Спробуй ще потрапити у шкільну команду. У 7-8 класі я зайняв стабільне місце напівсереднього в команді. Ми стали чемпіонами міста, і на День фізкультурника за пристойного збігу вболівальників зіграли товариський матч з машинобудівним технікумом. Виграли, здається, 4:1, один із м'ячів забив я і влучив на замітку тренерам популярної у місті команди однойменного заводу. Незабаром у її складі став чемпіоном області та провів свої перші матчі у першості України». — про перший пам'ятний гол в інтерв'ю газеті «Команда» Интервью из прошлого. Анатолий Пузач: «Кто-то пустил «пушку», что я — зять Маслова…» (20 лютого 1999 року)

«Мама ховала бутси. І причина цього була серйозна. Адже я хворів у дитинстві. Плеврит дав ускладнення на нирки, і лікарі суворо заборонили бігати. Але потім я зробив для себе висновок, що саме футбол мене і вилікував. Одним словом, здоров'я погладшало, а коли в заводській команді я ще й гроші почав отримувати, не менше, ніж батько, мати якось сказала: «Нехай грає...» До того ж завод надав мені відстрочку від армії. Але у 1961 році Прикарпатський військовий округ таки «додавив». Приїхали на «Побєдє» та відвезли до обласного військкомату для проходження курсу молодого бійця. І за півтора місяця житомирське Полісся я змінив на львівський СКА. Через три роки мене відвезли до Москви на перегляд до ЦСКА, але я вмовив В'ячеслава Соловйова відпустити назад. Пам'ятаю його слова: «Розумію, не хочеш бути Ванькою у місті, а краще — Іваном Івановичем у селі…»» — про ставлення батьків до занять футболом в інтерв'ю газеті «Команда» Интервью из прошлого. Анатолий Пузач: «Кто-то пустил «пушку», что я — зять Маслова…» (20 лютого 1999 року)

«...Через зиму з метою підбору гравців для себе Динамо провело на своєму стадіоні тренувальну гру зі збірною України класу «Б», у складі якої опинився і я. Ми виграли — 2:0, і Сергію Круликовському, мені та ще кільком збірникам запропонували написати заяву до київського Динамо, що ми й зробили... Та ні, поїхав до Львова служити, бо Київ мовчав, хоч я відчував, що динамівські селекціонери продовжують за мною спостерігати. Через півроку після закінчення терміну служби я погодився перейти до нової львівської команди Карпати. ...Але мене одразу ж викликали до львівського обкому та сказали: «Їдеш до Києва». Сталося це у листопаді 1964 року. Я пройшов із Динамо передсезонні збори в Гаграх, і Віктор Маслов одразу ж поставив мене на першу гру з московським Динамо на Республіканському». — про те, як запросили до київського Динамо в інтерв'ю газеті «Команда» Интервью из прошлого. Анатолий Пузач: «Кто-то пустил «пушку», что я — зять Маслова…» (20 лютого 1999 року)

«...Я якось не витримав і сам у нього про це запитав, відчуваючи, що граю не гірше за інших. А він мені: «Та не ображайся. Просто ти свіжий, і тебе ще можна ліпити, а деяких інших уже немає». Взагалі він висловився більш по-народному, але, напевно, не варто писати дослівно. Любив, мабуть, мене. Це, можливо, підтверджує такий факт: хтось пустив «чутку», що Пузач — зять Маслова... А ці чутки навіть у пресу потрапили — я дуже сміявся». — про те чому на нього кричав тренер Віктор Маслов в інтерв'ю газеті «Команда» Интервью из прошлого. Анатолий Пузач: «Кто-то пустил «пушку», что я — зять Маслова…» (20 лютого 1999 року)

«...я одружився 1969 року. Брат якось зібрав компанію, запросив мене. Тоді я й познайомився із 21-річною студенткою КІСІ... [зустрічалися до весілля] більше півроку. Причому зустрічалися рідко: тренування, ігри, збори... Після приїзду до Києва два роки я жив у готелі Театральний, а потім в'їхав до двокімнатної квартири, яку раніше займав Серебряниковий. Щоб аргументувати метраж, мамі довелося на кілька місяців переїхати з Бердичева до Києва». — про те, як одружився в інтерв'ю газеті «Команда» Интервью из прошлого. Анатолий Пузач: «Кто-то пустил «пушку», что я — зять Маслова…» (20 лютого 1999 року)

«...У Львові мені було покладено 140 рублів. У Києві виходило, здається, за 400 на місяць». — про заробітні плати футболістів у інтерв'ю газеті «Команда» Интервью из прошлого. Анатолий Пузач: «Кто-то пустил «пушку», что я — зять Маслова…» (20 лютого 1999 року)

«Напевно, швидкість, дриблінг, вдала гра головою та сильні удари з обох ніг. Причому в дитинстві лівою я бив не лише слабо, а міг і по м'ячу промазати. Щоб не ганьбити, почав її тренувати — а мати ніяк не могла зрозуміти, чому лівий черевик рвався в мене в цей час значно швидше, ніж правий». — про свої сильні сторони у грі в інтерв'ю газеті «Команда» Интервью из прошлого. Анатолий Пузач: «Кто-то пустил «пушку», что я — зять Маслова…» (20 лютого 1999 року)