Ростисла́в Миросла́вович Поточня́к (26 січня 1948, Винники, Львівська область, Українська РСР, СРСР — 26 липня 2022, Львів, Україна[1]) — радянський та український футболіст і тренер. Виступав у клубах «Карпати» (Львів) та «Металіст» (Харків). Володар Кубка СРСР 1969 року. Майстер спорту СРСР.
«Правду кажучи, важко повірити, що вже півсторіччя минуло. Не хотілося б вірити. Швидко час злетів… Згадую ті події і здається, немов учора це було. Так, можна говорити, що нам у Кубку СССР-1969 пощастило з суперниками. Проте ми були дуже сильними і мали вийти в елітний дивізіон совєцького футболу ще у 1968-му, але програли в «фінальній кульці» свердловському «Уралмашу». Було прикро, бо програли не по грі.
Власне, перед сезоном-1969 перед нами стояло якраз завдання вийти у вищу лігу. Але сталося так, що перемагали від матчу до матчу в Кубку. Фарт був підвищений, бо більшість матчів того розіграшу провели вдома. Та ще й суперники були не грандами, хоча й серед них були вищолігові єреванський «Арарат» і одеський «Чорноморець». Вірменам узагалі поступалися в додатковий час 0:1, але вирвали перемогу 2:1.
Ми тоді вражали суперників шаленим темпом. Немов втілили у життя слова колишнього тренера «Карпат» Євгена Лемешка. Він говорив: «Не можеш грати, то хоч бігай». Ось ми й бігали, старалися. Хоча найважче, мабуть, було у чвертьфінальному матчі в Воронежі, проти місцевого «Труда». На ту мить гра у нас пропала, почали програвати в чемпіонаті. Суперники ж на попередній стадії перемогли московський «Спартак». За «Труд», до речі, в ті роки грало багато саме спартаківських вихованців – молодих і тих, що вже догравали. Видно, у них там був прямий рейс за відомим маршрутом «Москва – Воронеж». Тільки закінчення не пишіть.
Але у Воронежі ми перемогли завдяки пенальті, який заробив Булгаков. Точніше, то воротар суперників зіграв недбало, вибіг з воріт і зачепив Володю. Суддя Баґдасаров з Ташкента вказав на позначку, а Гена Ліхачов не промахнувся. Правда, наприкінці гри узбек «виправився»: в ситуації, коли я прийняв м’яч у штрафному майданчику на груди, арбітр побачив гру рукою і призначив пенальті уже нам. Не знаю, як можна допомагати аж настільки явно. Та наш голкіпер Вітя Турпак мав хватку на одинадцятиметрові. Ось і удар екс-спартаківця Голодубова він потягнув.
Миколаївському «Суднобудівнику» у півфіналі ми у Львові при повному стадіоні надій не залишили. То була, без перебільшення, гра в одні ворота. Проте перед фіналом з ростовським СКА, який тоді теж грав у вищій лізі і вважався дуже сильною командою, шансів нам не давали. Та я й сам не сильно хвилювався. Думав, що нічого не станеться, якщо ми програємо. Мабуть, не один я такий був, а й решта хлопців». — про те, як «Карпати» стали єдиним в історії совєцького і українського клубом нижчої ліги, який здобув Кубок країни в ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» «Швидко час злетів». Життєва історія легендарного футболіста Ростислава Поточняка (26 січня 2020 року)
«Як вам сказати? Львівське керівництво оцінило нашу перемогу доволі скромно. Навпаки налаштовували, щоб продовжували боротьбу за потрапляння у вищу лігу. Але для цього треба було перемагати ледь не у всіх матчах, які залишалися. Проте за один рік виграти все й одразу складно. Тому у вищу лігу вийшли за підсумками чемпіонату-1970. І в першому сезоні серед еліти мали найелементарніше завдання – не вилетіти. Ми знову гарно бігали, але бракувало майстерності.
Як наслідок, 18 разів з 30-ти матчів зіграли внічию. Так, завдали першої в тому чемпіонаті поразки київському «Динамо». Але ж суті то не змінює, бо загалом перемог тоді в нас було найменше поміж усіх команд – п’ять». — про те, як грали в чемпіонаті СРСР після перемоги в Кубку в ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» «Швидко час злетів». Життєва історія легендарного футболіста Ростислава Поточняка (26 січня 2020 року)
«Я опинився в «Карпатах» ще наприкінці 1965-го, коли тренером був москвич Микола Дементьєв. Мені було лише 17, а загалом склад був аж занадто віковим. Тому перше, чим зайнявся Лемешко, очоливши «Карпати» в ході сезону-1966 – почав омолоджувати склад. Євген Пилипович привів чимало молодих футболістів – зі Львівщини і своїх знайомих з інших клубів. Тому правду кажуть, що в кубковому тріумфі більша частина якраз Лемешкової заслуги, хоча у команді його на той час уже й не було.
Був такий заступник директора заводу «Електрон» Олег Климов. Він почав вказувати Євгенові Пилиповичу, що той має робити. Мовляв, у Москві залишилося безробітними чимало сильних футболістів, було б непогано їх взяти. А Лемеха ж за словом у кишеню не ліз. «Знав, що ти дурень. Але не до такої ж міри», - сказав він Климову. Той не пробачив. Створив Євгенові Пилиповичу такі умови, що той сам пішов.
Власне, Василь Васильєв, який у 1968-му очолив «Карпати» замість Лемешка, теж працював гарно. Точніше, спочатку ми грали невиразно, а потім почали набирати обертів. З 44-х можливих набрали 39 очок. Одним словом, підстав розставатися з таким тренером теж не було. Але раз пішов і Васильєв, головним зробили ще одного колишнього помічника Ернеста Юста.
Ернест Ервінович – фаховий тренер, довго грав у київському «Динамо», оскільки його брат жив у Чехії, добре знав футбол Західної Європи. Юста вирізняло те, що в той час, коли всі тренери любили ганяти футболістів, він нас шкодував. Говорив, що сезон триває 11 місяців. П’ять з них організм витримує, а потім немає сил ноги тягати. Натомість Анатолій Полосін, яким керівництво заводу «Електрон» у 1972-му вирішило замінити Юста, навпаки ганяв нас до знемоги. З ним ми перестали працювати з м’ячем, тільки бігали». — про те, що своєму приходу в «Карпати» завдячує тренерові Євгену Лемешку в ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» «Швидко час злетів». Життєва історія легендарного футболіста Ростислава Поточняка (26 січня 2020 року)
«Все об’єктивно. Програли, бо нам забракло досвіду. Тренером «Стяуа» тоді був Штефан Ковач, який згодом кілька разів виграв з «Аяксом» Кубок чемпіонів. Румуни були сильні. А те, що я в кінцівці львівського матчу впав біля бровки, а румун Ґеорґе Тартару на швидкості втік і приніс «Стяуа» перемогу? Не знаю, що сталося: на рівному місці мені нога поїхала або ще щось. Але врахуйте, що промахнувся я на фланзі, а не по центру. Мене ще могли підстрахувати. Інша справа, що ніхто цього не зробив. Поряд не виявилося нікого. Звісно, картати себе можна до старості. Спогадами про те, що щось у своєму житті зробив не так. Звичайно, було неприємно. Та мені тоді було 22 роки, вся кар'єра попереду. Хвилювався, не обійшлося без безсонних ночей. Але що поробиш?
У Бухаресті ми зіграли 3:3, проте суперників трохи витягнув суддя – і пенальті призначив суперечливий, і взагалі нам грати не давав. На виїзді ми зіграли раціонально. Хоча й удома виглядали непогано. Правда, «з високим забралом». Досі впевнений, що «Стяуа» ми повинні були проходити. Але між «повинні» і «пройшли» - прірва. Хоча Ковач після львівського матчу говорив, що не пам’ятає, щоб ще якась команда грала на таких швидкостях. То ми їх на початку так заганяли. Та румуни вистояли, а потім поступово почали нас відтісняти. Шкода, що програли, бо в наступному раунді могли зіграти в Нідерландах з ПСВ». — про матчі проти румунського «Стяуа» в Кубку кубків в ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» «Швидко час злетів». Життєва історія легендарного футболіста Ростислава Поточняка (26 січня 2020 року)
«Валентина Бубукіна цікавило дозвілля. Він любив наголошувати, що є чемпіоном Європи. Можливо, Бубукін і справді знав футбол. Але ці знання треба вміти використати. На ділі цей тренер роззброїв команду – вигнав Ігоря Кульчицького, Петра Данильчука, Валерія Сирова, Богдана Грещака. А за що – то нехай вам Бодьо розкаже. Також Бубукін надумав собі, що йому в команді потрібен рудий. Дурість. Гравців він переставляв, крутив, щоразу доводилося грати на новій позиції. Зокрема мене перевів з центру оборони в середню лінію. То після того, як одного разу після травми виставив там хвилин на 20 і побачив, що я зробив дві-три вдалих передачі. Однак то було не моє, хоча на початку кар’єри я і в нападі, і в півобороні пограв. Та коли то було?
…Добре, що керівництво вистачило розуму прибрати Бубукіна і повернути Юста. Інакше вильоту не уникнули б. А Ернест Ервінович стабілізував ситуацію настільки, що в 1976-му ми навіть претендували на друге місце. І дивом його не посіли. Тоді проводилося два чемпіонати – весняний і осінній. Обидва рази «Карпати» залишилися четвертими. Поразка у Львові 0:3 «Зеніту» в останньому турі – найболючіший спогад моєї футбольної кар'єри. Після нічиї 0:0 у Москві з ЦСКА ми через непогоду два дні сиділи в аеропорту у Внуково. Потім добиралися до Львова поїздом. Мабуть, такий тривалий шлях додому позначився на нашій готовності. В такій ситуації потрібно було діяти прагматичніше. Ми ж, як казав Малофєєв, зіграли в «щирий футбол». І «щиро» програли.
Це був шоковий день, який понині не йде з моєї пам'яті. Пояснення тій поразці не знаходжу. Ми два тайми «сиділи» на воротах «Зеніту». І не забили жодного м'яча. У них – що не атака, то гол. Для Львова срібло чемпіонату СССР було б немов чемпіонський титул греків на Євро-2004 чи бронза турків на світовій першості 2002 року». — про виступи в "Карпатах" під керівництвом Валентина Бубукіна в ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» «Швидко час злетів». Життєва історія легендарного футболіста Ростислава Поточняка (26 січня 2020 року)
«Сказали: «Ми омолоджуємо команду». Мені, Ліхачову. У цю мить Володя Булгаков, який вже допомагав у «Металісті» Лемешку, сказав: «Треба поїхати на рік у Харків, допомогти вийти з другої ліги в першу». Погодився, а коли завдання виконали, з’явилося нове прохання – допомогти харків’янам втриматися у першій лізі.
Проте тим теж не завершилося. Харків поступово повертав футбольні позиції. Лемешко кликав мене у свій кабінет на стадіоні і просив побігати ще сезон: «Маємо завдання – вийти у вищу лігу». «Так не виконаємо», - кажу. «Ну й що? Наш уряд планів по заготівлі молока і м’яса ніколи не виконує», - віджартувався Пилипович. А я залишився. Вийшло, що поїхав на рік, а затримався на шість. Спочатку з Косолаповим у центрі оборони грав, потім з Каплуном, а закінчував з Камарзаєвим. Навіть вдруге у фіналі Кубка СССР виступив. Але, правда, там «Металіст» програв «Шахтареві». Причому єдиний гол Сергій Ященко забив рукою». — про те, що після 1976-го року залишився, але напередодні сезону-1978 попросили піти зі Львова в ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» «Швидко час злетів». Життєва історія легендарного футболіста Ростислава Поточняка (26 січня 2020 року)
«Була нагода, то користався. Треба ж було гроші заробляти. Заощаджень, по суті, не було. Нинішніх футбольних зарплат – теж. Мені в Харкові було добре. Особливо з урахуванням, що чимало людей приїхало зі Львова – і Андрій Федецький, і Гена Ліхачов, і Ромко Хижак, потім ще й молоді.
Та й з Лемешком мені завжди було просто. Розсудлива людина. І тренуватися з ним мені було найцікавіше. В одну мить кажу Булгакову на базі у Високому: «Володю, не маю більше сили бігати». Той передав Лемесі. «Так нехай стоїть, я не його треную», - видав той. Жарти Пилиповича постійно підіймали тонус. Коли щось не вдавалося, міг сказати: «Ідіть, випийте по 50 грамів, може, гра з’явиться». То була людина не відірвана від життя». — про те, що кар’єра розтягнулася до 35-ти років – для тих часів явище майже небачене в ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» «Швидко час злетів». Життєва історія легендарного футболіста Ростислава Поточняка (26 січня 2020 року)
«Після «Металіста» я ще два роки як граючий тренер працював у «Нафтовику» з Долини Івано-Франківської області. Рівень не той, але для перехідного періоду згодилося. Втім, в одну мить зрозумів, що пора осідати. Повернувся до Львова і почав працювати завучем у школі «Карпат». Потім мене повертали у відроджені «Карпати» як тренера. Може, працював би довше, але трохи здоров’я підкачало, з’явилися проблеми з серцем.
Хоча в 1991-му насправді не стільки зі своєї волі пішов, скільки керівництво хотіло іншого тренера. Але я їм нічого не напсував – підготована мною команда під керівництвом колишнього мого помічника Степана Юрчишина посіла в другій лізі останнього чемпіонату СССР перше місце. Іншими словами, відірваним від футболу практично й не був. Хоча, звісно, нелегко мені зміни далися». — про те, наскільки складно дався перехід від професійного футболу до повсякденного життя в ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» «Швидко час злетів». Життєва історія легендарного футболіста Ростислава Поточняка (26 січня 2020 року)
Стаття у Вікіпедії
