Перейти до вмісту

Порцелянова війна

Матеріал з Вікіцитат
Вікіпедія
Вікіпедія

«Порцелянова війна» (англ. Porcelain War) — спільний американсько-українсько-австралійський документальний фільм про життя художників-керамістів у Харкові на початку російського вторгнення 2022 року. Фільм здобув низку відзнак і зокрема номінований на Оскар 2025 як найкращий повнометражний документальний фільм[1].

Цитати

[ред.]
  •  

Аудиторія реагує надзвичайно потужно. Причому перша реакція людей: «Чим допомогти Україні?». Це найпоширеніше питання. Ми були у Вашингтоні, у Конгресі й Сенаті перед голосуванням, намагалися на оці терези покласти свою пір’їнку для імовірності прийняття допомоги. Виявилося, що вплив цього фільму є достатньо потужним інструментом, щоб друзі України у Сполучених Штатах використовували його й просували своє бачення цінностей[2].

  — Слава Леонтьєв
  •  

Для мене документальна форма — я також вірю, що це стосується всіх моїх фільмів — має відповідати правді, яка існує всередині історії. Той спосіб, у який це кіно могло бути зроблено, передбачав, що Слава й Андрій можуть транслювати свої мистецькі таланти через камеру. Тож нам треба було надихнути їх фіксувати світ
Спершу я гадав, що це буде дуже складно, бо ми спілкувалися через перекладача і перебували на відстані 6000 миль. Але почали спілкуватися однією мовою, якою стала мова мистецтва. Малювали зображення, ділилися знімками й робили разом сторіборди. Так спілкувалися попри відстань. Ми співпрацювали. Я одразу знав, що їхні інстинкти, які допомагають творити, будуть найвпливовішим інструментом для поширення того, що сталося в Україні[2].

  — Брендан Белломо
  •  

Коли люди дивляться фільм, вони кажуть, що не лише натхненні красою, а й відчувають, що хочуть більше зануритися в український контекст і що закохані в мистецтво й музику з фільму. Отже, якщо фільм у змозі робити такі речі, він цінний для глядачів і глядачок, наближає їх до України[2].

  — Брендан Белломо
  •  

Коли мене питали тут про те, що я хочу донести, відповідав, що хочу донести насамперед те, що все залежить від кожного. Це боротьба з абсолютно зрозумілим злом. Від початку ми робили фільм для американської аудиторії, щоб донести до абсолютно сторонніх людей емоцію і щось таке, що зберігатиметься довго, що занурило б їх у головні наші почуття і головні наші спостереження[2].

  — Слава Леонтьєв
  •  

Ми ніколи не мали намірів переконати людей у чомусь, тому що це мета пропаганди — показати речі так чи інакше. Наша мета була донести настільки прямо, наскільки це можливо, думки й почуття всіх героїв фільму. Гадаю, що кожен, хто дослухається, зможе миттєво зрозуміти, в якій ситуації вони опинилися й через що проходять[2].

  — Брендан Белломо
  •  

Ми обговорили «ДахаБраху» зі Славою, і він також включив мені декілька треків. Обидва були абсолютно захоплені творчим духом і широким спектром: у музиці колективу краса й натхнення поєднувалися з трагедією. Це все було в їхній музиці, уся емоційна гама, якої потребував фільм. Я подумав, що це буде хорошим рішенням — озвучити картину українською музикою[2]. — Про музичне оформлення стрічки

  — Брендан Белломо
  •  

Нам пощастило, що Слава й Андрій наділені інстинктами художників і можуть затягнути людей у свій світ. Вони знають, на чому фокусуватися, куди дивитися, яким має бути світло. Усе, що було потрібно — йти за цим інстинктом, який показує душу митця, що дає вам переживання моменту.
Я давав не дуже багато вказівок, але ми разом працювали над ідеями під час зумколів. Робили багато-багато діаграм, де прописували, як фільм можна зняти і де розмістити мікрофони. Слава й Андрій могли використати ці концепти в різних ситуаціях. А втім, вони також часто пропонували власні неймовірні ідеї[2].

  — Брендан Белломо
  •  

На початку вторгнення я запитав Аню, як вона почувається. Вона відповіла, що ми настільки самотні тут, ніби на Місяці. Ця фраза застрягла в мені й нагадала «Аполлон-13» — космічну місію, де літальний апарат падав. НАСА створили дублікат кожної деталі на кораблі, щоб допомогти їм. І я подумав: «Стривай-но, кожна лінза, кожна камера, кожен мікрофон, який ми надіслали Славі, Андрію та «Сайгону», такі самі, як і в мене у США». Я міг тримати в руках ті інструменти, які мали вони. У будь-який момент ми могли вирішити чи вигадати щось разом[2].

  — Брендан Белломо
  •  

Не зосереджувалися на злі, бо зло — воно банальне. Ракети всі однакові, вирви однакові. Ми знімали те, чому загрожує знищення. Ми знімали найкраще і найрідніше для нас — природу, яку просто випалюють, архітектуру, і не лише в процесі розпаду, культурні цінності, яким загрожує знищення. І найкраще, найкрасивіше — людей, які стали на захист цього всього. Цей позитивний процес відповідав за нашу внутрішню якщо не цензуру, то спрямованість. Ми зняли чимало матеріалу, і Брендан мав з чого обирати[2].

  — Слава Леонтьєв
  •  

Пропозиція Брендана змінила абсолютно все. До того я не думав ставитися до цього як художник. А ця пропозиція надавала величезну можливість. І цю можливість підтримали мої товариші, моє керівництво. Треба розуміти, що фільм відбувся лише тому, що коли я брав камеру, хтось із друзів брав зброю замість мене, виконував мої обов’язки і перебирав на себе мої ризики. Коли я казав їм про це, вони відповідали: «Зараз у тебе потужніша зброя — працюй»[2]. — Про пропозицію режисера Брендана Белломо зняти документальну стрічку про війну

  — Слава Леонтьєв
  •  

Скажімо так, ми знімали дуже багато різного матеріалу, й увійшло те, що добре складалося в історію. Ми назнімали на серіал, а треба було вкластися в сюжет зі зрозумілим часом. Ми знімали чимало про наш музей. Знімали чимало про виставкову активність — як художники. Але незалежно від мене у фільм увійшли кадри саме тих руїн, які мали для мене особисте значення, де загинули мої друзі. Наприклад, є дуже короткий епізод, де у зруйнованому інституті над суцільною ямою висять столик і стільці, за якими я декілька днів тому читав розвідникам лекцію про орієнтування[2].

  — Слава Леонтьєв
  •  

Треба зауважити, що нам було досить затишно працювати, бо ми відчували, що проєкт має мозок, а ми маємо бути просто очима з добрим зором. Але важливо, куди спрямовувати погляд цих очей.
У проєкту від початку була певна ідеологія, яку сформулювала Аня[3]. Ми вирішили, що не будемо показувати Україну жалюгідною; що не будемо показувати Україну як жертву; що будемо настільки далекі від репортажу, наскільки це взагалі можливо, бо працюємо на майбутнє. Ми взялися на початку 2022 року, і невідомо було, що відбуватиметься, коли фільм вийде, хто взагалі залишиться живим[2].

  — Слава Леонтьєв
  •  

У мене є чимала фотографічна підготовка, про картинку я розумію. Але тут абсолютно нова техніка. Я завжди дуже прискіпливо вивчаю всі інструкції, а в цьому випадку не мав ні часу, ні енергії. Завдяки Брендану просто брав і отримував потрібну картинку. Стосовно звуку, то я зіпсував усе, що можна зіпсувати, але в нас був настільки потужний тил, що це виявилося некритичним[2].

  — Слава Леонтьєв
  •  

Я вірю, що ви поринаєте у світ у пошуках історії або створюєте її самі, якщо пишете сюжет. Коли дізнався про події в Україні, що сталося з моїми друзями, я подумав, що ця історія сама знайшла мене і це моя місія — вигадати, як допомогти їм розповісти її. Я знав, що повинен щось зробити, навіть якщо це відмінне від того, що робив раніше[2]. — Про ідею зняти документальну стрічку про війну в Україні

  — Брендан Белломо
  •  

Я бачив, що мистецтво Ані, Слави й Андрія створювало не лише те, що приносить надію та радість (як вона казала, коли дарувала фігурки «Сайгону»), а також закарбовувало їхні досвіди в цих малюнках. На жаль, ви не можете повернути знищене, але ви можете створити щось нове. Ви маєте замінити втрачене чимось прекрасним, щирим, особистим і питомо українським. Це єдиний спосіб для культури, яку знищують, продовжувати своє існування. Я вірю, що це критично та справді важливо[2].

  — Брендан Белломо

Примітки

[ред.]