Попович Тиберій Ладиславович

Попович Тиберій Ладиславович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Тиберій Ладиславович Попович (уроджений Тібор Попович (угор. Popovics Tibor; 20 вересня 1930, Мукачеве, Чехословацька республіка — 10 лютого 2008, Закарпатська область, Україна) — український радянський футболіст, тренер угорського походження, який грав на позиції захисника. Майстер спорту. Заслужений тренер України.

Цитати

«Під час служби в армії 1949 року я брав участь у чемпіонаті країни з футболу серед команд прикордонних військ. Ми виграли усі шість матчів і у фіналі зустрілися з командою Московського військового округу, у лавах якої виступали деякі гравці дублюючого складу московського "Динамо". У дуже напруженому матчі ми перемогли – 2:1. Після гри старший тренер москвичів Віктор Дубінін запросив мене та ще трьох хлопців до дублюючого складу своєї команди. Так я опинився в одному із найкращих футбольних клубів СРСР. Наступного року на зборах у Гаграх "Динамо" двічі зустрічалося зі своїми одноклубниками із Києва. Після останнього матчу мене несподівано запросили до роздягальні киян, де вже знаходився наш старший тренер, а також Олег Ошенков, який щойно прийняв київське "Динамо". "Олег Олександрович звернувся до нас з проханням відпустити кількох гравців у київське "Динамо", - сказав мені Віктор Дубінін. - Скажу відверто: ти нам потрібен, ми бачимо в тобі перспективного гравця. Але найближчим часом взяти тебе в основний склад я не зможу - у мене на лавці сидять суцільно майстри спорту". Одним словом, за три дні, у квітні 1951-го, мене відрядили з Москви до Києва. Знайомство з "Динамо" у мене почалося із... лопати. Військову частину, в яку я прийшов за приписом, одразу відправили за місто копати траншеї. Над моїми розповідями про гру в московському "Динамо" всі тільки посміювалися: "Копай-копай, - говорили. - Вигадувати будеш після". Лише за кілька днів, коли я встиг натерти на долонях величезні мозолі, мене викликав командир полку. "Ти чому не сказав, що приїхав грати у футбол? - запитує суворо у присутності двох цивільних (а це були представники київського "Динамо"). - За дві хвилини прийти сюди з речами!" Отак я і опинився в "Динамо"». — про те, як вдалося потрапити до київського "Динамо" в інтерв’ю газеті «Факти» Тиберий Попович: «Мы играли из любви к футболу» (29 жовтня 2004 року)

«Перемога у фіналі Кубка СРСР справила справжній фурор не лише в Україні, а й у всьому Союзі. Адже київське "Динамо" на початку 50-х зовсім не вважалося футбольним фаворитом. Команда, звичайно, грала у вищому дивізіоні, але значилася у "середняках". А 1950-го навіть трохи з вищої ліги не вилетіла. На той час майже всі елітні клуби перебували в Москві: ЦДКА, "Спартак", "Торпедо", "Динамо" та ВПС, які опікувався сином Сталіна - Василем. До них примикали ленінградський "Зеніт" та тбіліське "Динамо". Це були чудові команди, які багато років не дозволяли периферії (який у футбольному відношенні вважався і Київ) пробитися нагору. Тому наша перемога стала справжньою сенсацією. До цього Кубок СРСР ніколи (крім 1944 року, коли на вершину зійшов ленінградський "Зеніт") не залишав межі Москви...» — про перемогу київського "Динамо" у фіналі Кубка СРСР в інтерв’ю газеті «Факти» Тиберий Попович: «Мы играли из любви к футболу» (29 жовтня 2004 року)

«Бази як такої не було. Жили ми у гуртожитку на вулиці Рози Люксембург. У кімнатах – 8-12 осіб. Їли у звичайній їдальні. Час був повоєнний, не до надмірностей, тому якихось спеціальних спортивних дієт не було. Але харчувалися ми непогано: гречана чи перлова каші, картопля, сосиски, сардельки, рубані відбивні щодня. Добре пам'ятаю, що у магазинах тоді було навалом червоної та чорної ікри. Її продавали прямо з бочок по вісім карбованців за кілограм, але ніхто цей делікатес не купував. Навпаки, якщо хтось брав дефіцитний товар, у навантаження йому давали бутерброд із червоною та чорною ікрою. Тренувалися ми щодня. Тодішнє керівництво команди велику увагу приділяло фізичній підготовці, та й, звичайно, техніці володіння м'ячем. На початку 50-х до складу "Динамо" входило багато чудових гравців, але більшість із них давно переступили 30-річний рубіж. Перед новим тренером стояло завдання омолодити колектив і досягти рівня, який задовольнив би як команду, яка б іменувала себе найкращою в Україні, так і багатомільйонну армію її вболівальників. Олегу Ошенкову вдалося виконати це завдання у найкоротші терміни. Вже 1952 року "Динамо" несподівано для багатьох здобуло у чемпіонаті СРСР срібні медалі». — про те, як відбувався тренувальний процес у 1950-х роках в інтерв’ю газеті «Факти» Тиберий Попович: «Мы играли из любви к футболу» (29 жовтня 2004 року)

«Срібним призерам чемпіонату присвоїли звання майстрів спорту та вручили грамоти спорткомітету СРСР. Для нас це були почесні нагороди. Питання ж про матеріальне заохочення ніколи не порушувалося. Ми були трохи по-іншому виховані, грали із любові до футболу. Як зараз кажуть, на голому ентузіазмі. Тодішні зарплати футболістів, звісно, незрівнянні з теперішніми. В основному складі ми отримували від 1200 до 1800 рублів на місяць, плюс 500-600 рублів (іноді трохи більше) за кожну гру в залежності від збору за продаж квитків. Для порівняння: хороший слюсар шостого розряду заробляв тоді 1800-2000 рублів на місяць, а пара туфель коштувала близько 150 рублів». — про матеріальне заохочення футболістів у інтерв’ю газеті «Факти» Тиберий Попович: «Мы играли из любви к футболу» (29 жовтня 2004 року)

«...19 вересня 1954 року керівництву команди надійшла телеграма зі спорткомітету СРСР: терміново створити на базі київського "Динамо" другу збірну СРСР та 26 вересня (тобто за тиждень) виступити проти другої збірної Угорщини. Для посилення складу нам додали чотирьох гравців із провідних московських клубів, і за три дні, майже не маючи часу для підготовки, ми вилетіли до Будапешта. Треба сказати, що з 1950 по 1955 футбольна збірна Угорщини вважалася однією з найсильніших у світі. 1954-го на чемпіонаті світу у Швейцарії вона посіла друге місце, яке в самій Угорщині все вважали за великий провал. Збірні Бразилії та Уругваю вона обіграла з однаковим рахунком 4:2 (адже це були головні претенденти на чемпіонські медалі!). У першій зустрічі зі збірною Німеччини угорці перемогли з розгромним рахунком 8:3. Однак за рахунок інших ігор німці таки пробилися у фінал і знову зустрілися зі збірною Угорщини. У першому таймі угорці забили два сухі м'ячі, після чого вже почали обійматися, вітаючи один одного з перемогою. А після перерви німці зуміли мобілізувати всі сили і забили суперникам, що розслабилися, три нерозділені голи. Для Угорщини ця поразка стала національною трагедією. Гравці поверталися додому різними рейсами, щоб не попадатися на очі своїм уболівальникам. А головному тренеру збірної розлючені фанати в тріски рознесли особняк...» — про гру із збірною Угорщини в інтерв’ю газеті «Факти» Тиберий Попович: «Мы играли из любви к футболу» (29 жовтня 2004 року)

«З Будапешта ми повернулися до Києва лише на добу. Адже через два дні в Москві у нас було призначено кубкову зустріч зі "Спартаком" Пам'ятаю, перед грою Олег Ошенков зібрав нас і сказав: "Хлопці, я розумію, що ви не встигли відпочити, тому прошу лише про одне: постарайтеся зіграти так, як у Будапешті". Московські спартаківці, які вважали себе на голову вищими за нас, почали гру дуже розслаблено і схаменулися, лише пропустивши два м'ячі. До кінця першого тайму вони зуміли відіграти гол, але у другому таймі ми знову пішли вперед, і Михайло Коман забив останній переможний м'яч – 3:1. Програш улюбленої команди шокував москвичів. Ніхто не хотів вірити, що "Спартак" поступився якомусь "Динамо" з Києва. А ми вже готувалися до наступної зустрічі – із ленінградським "Зенітом". Це був дуже важкий матч - надворі вже жовтень, дощ, сльота, туман... Основний час зіграли внічию, додатковий - теж. Серії пенальті тоді не призначали, тож наступного дня відбулася повторна гра. Її результат вирішив єдиний м'яч-красень, забитий Олександром Кольцовим із вісімнадцяти метрів. Через три дні, 20 жовтня, нас чекала фінальна зустріч з єреванським "Спартаком", гравці якого вже тиждень відпочивали, спостерігаючи за суперниками з трибун». — про гру із московським Спартаком в інтерв’ю газеті «Факти» Тиберий Попович: «Мы играли из любви к футболу» (29 жовтня 2004 року)

«Перед самим матчем по щиколотку випав сніг, а оскільки температура була на 2-3 градуси вище за нуль, на полі відразу утворилася каша. До того ж опустився густий туман. Спочатку ми пробували грати білим м'ячем, потім його замінили на червоний, якого теж не було видно, а догравати довелося чорним. Усі москвичі вболівали за Київ та голосно підбадьорювали нас своїми вигуками. У першому таймі ми забили гол, але невдовзі вірмени зуміли зрівняти рахунок. А у другому таймі вийшла дуже хороша багатоходова комбінація. Спочатку Макаров упіймав м'яч і викинув мені. Я просунувся вперед і віддав пас Фоміну, який грав на лівому фланзі. Той філігранно обіграв двох суперників, прорвався лівим краєм і красиво поклав м'яч на ногу Коману. А Михайло Коман ніколи не поспішав. За потреби він забивав в один дотик, але якщо треба потримати – тримав. Воротар рушив уперед, і Коман таким парашутом перекинув м'яч через нього прямо у ворота. Цей гол і став вирішальним. У тумані та сльоті ми зробили коло пошани, після чого під рев трибун нам вручили кубок СРСР. А за день ми вже були вдома». — про погодні умови в яких відбувалася фінальна зустріч із вірменами в інтерв’ю газеті «Факти» Тиберий Попович: «Мы играли из любви к футболу» (29 жовтня 2004 року)