Перейти до вмісту

Польова Вікторія Валеріївна

Матеріал з Вікіцитат
Вікторія Польова
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Вікторія Валеріївна Польова (нар. 11 вересня 1962, Київ) — українська композиторка, членкиня Національної спілки композиторів України. Заслужена діячка мистецтв (2025). Лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (2018)[1].

Цитати

[ред.]
  •  

Вочевидь, під час війни трагічна тема викликає більше уваги. І українців через цю призму сприймають, через страждання, через біль. Тому і цікавість до таких творів, може, трохи більша.
До речі, я маю досить багато творів, написаних у 2010-2020 роках, які зараз стають більш актуальними. Бо в них ця тема була вже піднята. Тобто це передчуття війни. Це все вже було. Як митець я відчувала, що щось суне. Страшне та чорне[2].

  •  

Для Центру Кеннеді у Вашингтоні я написала твір (це їхня була пропозиція) Turn the River, в основі якої – Пливе кача. Це теж така моя дія, як і 90-й псалом, бо я обертаю цю річку, по котрій пливе кача. Ця річка несе її до смерті, а я обертаю її у музиці, і вона пливе до життя[2].

  •  

Культура потребує підтримки. Це надзвичайно велика проблема. Вінстон Черчилль, здається, гарно висловився щодо цього. Коли йому сказали, що треба скорочувати фінансування культури під час війни, він відповів: «А навіщо ми тоді взагалі воюємо?[2]»

  •  

Ми з росіянами не маємо бути поруч. Нас не можна зводити. Бо ми – люди у війні. І це дуже погана традиція з'явилась зараз. Скільки мені пропонували: давайте зробимо спільний концерт і подружимо вас на сцені… Війна нас вже розвела. Ми не будемо поруч багато-багато років.
Але що буде через сто років?.. Важко сказати. Є ніша, вона заповнена російським музикою, виконавцями, композиторами. І це буде існувати[2]. — Про позицію щодо того, чи можуть українці виступати поруч з російськими виконавцями

  •  

Надзвичайно важливі речі зараз відбуваються в українській культурі. І це зрозуміло абсолютно. Ми всі маємо щось протиставити смерть. А культура – це те, що рухає життя вперед. І ми гуртуємося навколо життя, а не навколо смерті. Тому культура все більше і більше цікавить людей.
Окрім того, це ще захист. Людина, коли йде на концерт, вона відчуває себе під захистом музики. Це живий процес, який оточує людину. Музика ніби обіймає людину, дає їй відчуття захисту[2].

  •  

Спочатку в мене була дуже жорстка позиція. Я взагалі не могла терпіти їхньої присутності. Мені погано ставало, коли я чула російську мову. Але є корективи. Бо є люди, які мають російське коріння і гаряче підтримують Україну. Я їх знаю, це наші друзі та побратими. Тобто за національністю я не буду людей розділяти, бо це і є нацизм.
Щодо виконання поруч з російською музикою, в мене вже є такий досвід. Я відмовлялась весь час, але зараз Шестакович буде звучати поруч зі мною.
Водночас щодо перейменування музичної академії, в мене абсолютно чітка позиція. Вона має бути названа на честь Лятошинського[2]. — Про позицію щодо того, чи можуть українці виступати поруч з російськими виконавцями

  •  

Це – версія написана спеціально для Карнегі Голу. Я додала до основної версії симфонії фінал, який змінює зміст всього твору.
Симфонія називається The Bell, тобто дзвін. І я сьогодні думала: що для мене дзвін? Через дзвін я хочу передати серцебиття всього світу. Тобто це дзвін, який б'ється десь усередині світу. І ось це для мене дуже важливо. І потім, коли дзвін стихає, ми маємо відчути те, що каже тиша. А за тишею вже стоїть головний голос – голос Бога. — Про симфонію, яку спеціально написала для Карнегі Голу[2].

  •  

Я їхала крізь Бучу, назустріч мені йшли російські танки. Я це все бачила. І коли я вже фотографії побачила, що там сталося, я через себе це пропустила дуже сильно. Я не могла не зреагувати. Музика – це моя реакція на події. [...] Я хотіла передати, як душі людей, загиблих, вони піднімаються. Там є такі мотиви. Мені хотілось показати ту Бучу, яку я пам'ятаю: квітучу, таке собі райське місце. Потім це все руйнується, і нічого прекрасного, ніжного немає. І далі вже все страшно[2].

  •  

Я взагалі дуже самостійна персона, мені важко говорити за когось. Але я бачу, як молодь гуртується, і не лише в Україні, але й тут у США. Тобто молодь, справді, дуже велику роботу робить. Щодо старшого покоління, думаю, ми набагато більше індивідуалісти. Кожний йде своїм шляхом і робить те, що він уважає за потрібне[2].

Примітки

[ред.]