Плохій Сергій Миколайович

Матеріал з Вікіцитат
Сергій Плохій
Стаття у Вікіпедії
Роботи у Вікіджерелах
Медіафайли у Вікісховищі

Сергій Миколайович Плохій (англ. Serhii Plokhii; нар. 23 травня 1957, Нижній Новгород, Російська РФСР) — український[1][2][3] та американський історик, професор української історії у Гарвардському університеті, де також займає посаду директора Гарвардського українського наукового інституту.[4] Один з провідних спеціалістів з історії Східної Європи.[5][6] Член Українського ПЕН.

Цитати[ред.]

  •  

Дуже цікаві речі зараз відбуваються у сфері генетики, тут просто революційні прориви. Лінгвістика, генетика, археологія, історія сходяться разом в одну точку і перевертають історичний світ, до якого ми звикли. Займатися історією сьогодні цікавіше ніж будь-коли з початку моєї професійної кар’єри, так що журналістиці, мабуть, прийдеться знову зачекати[6].

  •  

Історія суперечлива, як і наше сьогоднішнє життя. Козацький міф дуже важливий, але для нас сьогодні важлива деміфологізація. Для нас важливий уважніший погляд у минуле і вибудування контактів та ліній комунікації з цим минулим, де ми щось приймаємо, а щось відкидаємо. Але знов-таки: рух далі від міфу й більше до критичного сприйняття[7].

  •  

Історія 20-го століття, яка мене цікавила спочатку була абсолютно заідеологізована. І Друга світова війна теж. Я занурився в давнішу історію, бо таким чином я міг бути відносно вільним від накинутих офіційною ідеологією стереотипів[6].

  •  

Ключовим є питання про те, як налагодити діалог, як говорити зі світом, який зациклений на собі, подібно як і ми – на собі. Я думаю, що нема інших можливостей, крім того як зустрічатися і мати дискусії. Продукувати спільні книжки, проекти, ідеї, створювати майданчики. В цьому плані дуже доброю ознакою є створення комісії українсько–німецьких істориків. Говорити варто також з істориками інших країн. Проблема тільки в тому, що в Україні мало людей, які можуть говорити ефективно і на рівних з західними колегами. Коли хтось на Заході робить якісь дослідження, то в Україні збирається первинний матеріал, який перекачується в Америку чи Європу, де відбувається «переробка» сировини на кінцевий науковий продукт. Це така дещо колоніальна ситуація, яку треба міняти[6].

  •  

Козацтво є складним історичним феноменом саме по собі, а також є складним, якщо подивитися на нього з точки зору розвитку. Перші козацькі повстання — це одна річ. Творення козацької держави, інституцій, козацької еліти 17-18 століть — інша річ. Тобто можемо йти до Козаччини, знаходити те, що хочемо. Костомаров спершу бачив там поклик до свободи, ідею рівності. Потім розчарувався, бо його цікавили інші речі[7].

  •  

Коли зіткнувся з науковою прозою, де треба працювати над тим, щоб зрозуміти сенси, коли вже не читаєш тільки у своє задоволення, – зрозумів, що історія з середини виглядає інакше ніж ззовні. Згодом оцінив значення джерелознавства, спеціальних історичних дисциплін, тощо[6].

  •  

Костомаров відкидає Козаччину тому, що вона для нього не досить народна. Молодий Грушевський критично ставиться до цього міфу, навіть під час революції. Критика козаччини одночасно пов’язана з анархічним елементом, із насильством, із тим, що відбувається з іншими прошарками населення. Козацький міф затуляє нам решту історії України, дуже важливу. Ця критична лінія тягнеться, зокрема, у працях Наталії Яковенко та її учнів[7].

  •  

Мені здається, наш рух уперед якраз залежить від того, щоб переформатувати історію не в пошук золотої доби, а в розуміння того, що цього ідеального щасливого часу ніколи не було[7].

  •  

Нам час зняти кожуха з Тараса Григоровича, але водночас не забути, ким він був. І в цьому розумінні варто звертати увагу і на те саме козацтво, і на шляхту, і зрозуміти більше, як функціонувало селянство, знов-таки, в умовах пограниччя, в умовах свободи і що ця свобода означала. І як цю свободу сьогодні перелити у формування держави й посунути за межі того, що ми чудові повстанці й погані державотворці[7].

  •  

Світ сьогодні переживає період розпаду великих імперій, у яких центри штибу Лондона чи Парижа є культурно важливими, але маргіналізуються політично. Усі шукають себе в цих неімперських націях, і результати досить непогані[7].

  •  

Тож з грудня 1991 року є дві моделі пострадянського існування: одна – це незалежність, за яку виступала і продовжує виступати Україна. Інша – це модель обмеженого суверенітету, яка пов’язана з ідеєю конфедерації і контролю Росії над пострадянським простором. І той конфлікт, який зародився восени 1991-го, після перевороту в Москві – є до нині нерозв’язаним. Його не розв’язали і на міжнародному рівні[8].

  •  

Проект Грушевського, до речі, став першим проектом, де українські і діаспорні науковці співпрацювали. Це було не тільки менторство, але саме співпраця. Цей проект став для мене моделлю того, що я пробую робити тут у Гарварді. Наприклад, проект MAPA: Digital Atlas of Ukraine: він не був би можливий сьогодні без українських вчених з Інституту демографії, Інституту історії НАН України, і т.д. Йдеться не про якийсь там аутсорсинг, а про спільний інтелектуальний продукт[6].

  •  

Проект MAPA: Digital Atlas of Ukrainе виник з ідеї розширення рамок української історіграфії, з врахуванням наших інтелектуальних та організаційних можливостей в Гарварді та мінімальних людських ресурсів. [...] Наш головний модуль – «Голодомор», але є й інші – «Європа і Київська Русь», «Заселення Поділля», зараз запускаємо «Сучасна Україна», де одна з тем «Зміна ставлення до Росії в 1994-2014 роках по областях». Жоден з цих проектів не був би можливий без України[6].

  •  

У мене враження, що в Україні відбувається революція в свідомості і самовизначенні. Вона відображається в значному сплеску інтересу до історії, змінах на книжкових полицях, в книгарнях, де з’являються не тільки книжки, і українською, про Україну, але і переклади західних праць, які досі були тільки російською. Є і шедеври, і непотріб, але добре що палітра розширюється. Я відвідую Україну, і бачу зміни кардинальні, вони видні неозброєним оком[6].

  •  

Френк Сисин якраз приїхав в Альберту, в Канаду, зі Сполучених Штатів. Він займався історією 17 століття, і почувався також трохи самотньо у КІУСі, серед експертів з 20 століття, тому ми багато спілкувалися з ним. За якийсь час приїхав Зенон Когут, і це вже було коло ранньомодерників. Сисин сформував групу, яка мала працювати над перекладом Грушевського. Після півроку мого викладання, він знову запропонував мені приїхати на рік, вже для цього проекту. Тоді я повернувся до Дніпра, забрав родину, і долучився до праці в Центрі імені Петра Яцика. Ми почали переклад «Історії» з того, в чому ми розумілися найбільше: період 16-17 століття, козацька епоха, бо ці теми були сферою нашої експертизи[6].

  •  

Щастя — це конструкт, річ, яка виникає в нашій уяві сама по собі. Наші предки, у їхньому уявленні, не жили тільки в нещасних часах. Вони мали щасливі часи, щасливі спогади, вони продовжили життя, передали нам традицію, і наш обов’язок — її продовжувати, визнати, що в минулому було різне. І в нашому сьогоденні є різне. І в майбутньому буде різне. Щастя — це, мабуть, та річ, якої ми все намагаємося досягти, і все не вдається[7].

  •  

Що є для мене викликом – це зацікавлення історичного загалу в історії. Питання сьогодні: як, скажімо, професійні історики можуть використати таку зацікавленість і писати професійно, але цікаво, для широкого загалу. Зникає усталена в пострадянському просторі та в Східній Європі, ідея написання текстів в стилі інструкції з користування пилососом. Це виклик для середовища, яке писало переважно саме для себе і залишило популярну історію на відкуп шарлатанам та політтехнологам. Як це вирішиться я не знаю, але буде відбуватися демократизація історичного писання[6].

  •  

Як історик, я бачу, що Козаччина вперше приносить існування й формування держави та місцевих інституцій і вперше з київських часів творить власну державну еліту. Козацтво не є унікальним, суто українським, феноменом — воно євразійське. Це створення прошарку населення, який рухається в степ. Але українське козацтво відрізняється від донського, амурського, уральського та будь-якого іншого тим, що вони створюють власні інституції, власну державу. Для мене козацтво передусім означає творення еліти й культури, закоріненої в досвід українського пограниччя[7].

  •  

Як на мене, Україна йде до того, щоб відкинути уявлення про пограниччя як щось погане. Так, ми є пограниччям. Це наша особливість, і саме тим ми цікаві. Саме тому ми створили те, що створили. Відбувається зміна парадигми. Ми вперше переоцінюємо ідентичність: створюємо нову культурну й політичну якість пограниччя[7].

  •  

Якщо у 1986-1987 роках, якимось неймовірним збігом обставин, людина, яка займається українською історією опиняється в Штатах, вона намагається як можна більше ввібрати в себе. Це була моя місія під час першого побуту в Гарварді. Але в 2007 році вже була інша ситуація. Мій досвід уже був іншим[6].

  •  

Я писав свою дисертацію після примусової відставки Петра Шелеста, наприкінці 1970-х – початку 1980-х, а тому їхати в Київ і консультуватися там було неможливо. Це могло просто поставити хрест на науковій кар’єрі. В Києві були налаштовані на те, щоб «нє пущать», дисертації там блокувалися роками. Тому я належав до тих істориків України, які оминали Київ за будь-якої можливості. Ми, дніпропетровські історики, часто бували у Києві, але спілкувалися з людьми на взірець Олени Апанович, які знаходилися у «внутрішній еміграції». Те саме стосувалося і Львова, де контактували з «двома Ярославами»[6]...

  •  

Я починав працювати над книгою «Остання імперія», як над книгою з історії. Я розумів, що це історія мого покоління, але не підозрював, що ця книга буде книгою-відповіддю на сучасні питання, які важливі у 2020 році. Я писав про розвал Союзу як про перегорнуту сторінку. Натомість після роботи над книгою, зрозумів, що немає різкого розриву між тим часом і нині. Бо багато речей, як от Крим і Донбас, досі залишаються актуальними і болючими. Сторінку насправді не перегорнуто[8].

  •  

Я ріс в родині, де коли йшлося про родинну історію, Україна була частиною більшого світу, чи навіть кількох світів. Моя родина по батькові виїхала з України під час голоду 1932-1933 рр. в Росію, на Камчатку, і тим врятувалася[6].

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]