Пйотр Ібрагі́м Ка́львас (пол.Piotr Ibrahim Kalwas; нар. 4 листопада 1963) — польський письменник і журналіст. Автор книг та репортів про сучасний мусульманський світ для кількох польських видань, зокрема для «Газети Виборчої». Двічі номінований на літературну премію «Ніке».
А після революції виявилось, що насправді під спокійною поверхнею країна зовсім інакша, ніж я її собі уявляв. Люди почали обговорювати раніше заборонені речі. Я ж став писати статті для польських видань, спілкуватись із багатьма єгиптянами різних соціальних класів, глибше занурюватись у повсякденне життя країни[1].
Впродовж життя в Єгипті моє розуміння релігії змінювалось від захоплення арабською версією ісламу до особистого, приватного, глибоко вкоріненого в серці бачення. Я став близьким до деяких ідей суфізму, набагато ліберальнішого й толерантнішого за мейнстрім. Але я не є суфієм, а свій іслам називаю «особистим суфізмом». Ця релігія досі моя, у своєму світі та своєму серці я її практикую[1].
Єгипетська кухня – прекрасна, ми в сім’ї обожнюємо її. Навчились частині рецептів, і часто готуємо цю їжу собі чи знайомим єгиптянам. Але коли ми почали готувати там польську їжу і пригощати нею місцевих… Це ж природно, правда? [...] От і ми стали готувати польську їжу для наших єгипетських друзів – раз, двічі. А вони не схотіли її їсти. Трохи спробували, але ніхто ніколи не проявив більшого інтересу. Тому що їм нецікава ніяка інша їжа, крім єгипетської[1].
Зараз у Єгипті до влади повернулась армія, люди знов живуть під режимом – хоч і м’якшим, ніж раніше. І більшість цілком із того щаслива. «Арабську весну» 2011-го інколи порівнюють із розпадом соціалістичного блоку в Східній Європі 1989-го. Але подібні хіба що якісь механізми – і все. На відміну від Європи, в арабському світі ті події до різких змін не призвели[1].
Коли соцтабір розвалився в Європі, єгипетський соціалізм також зник. Цей лад не опирався на маси людей, адже вони були й залишались релігійними. З єгипетським капіталізмом те саме. Він також є штучною системою, принесеною до країни ззовні. Але приймають її краще, оскільки капіталізм не має вимоги секулярності. [...] Люди ще більше схилились до фундаменталізму і традицій як того, що є найбільш певним у їхньому житті. Араби, у переважній більшості – не реформісти[1].
Моє життя в Єгипті варто розділити на два періоди: майже три роки перед революцією та решта часу після неї. До революції Єгипет був поліцейською державою, а життя в таких зазвичай тихе й спокійне: така собі «заморожена земля». От ми з дружиною й сином і жили там без жодних проблем. І дешево: 160-метрову квартиру в Александрії з видом на море придбали за ціною маленької варшавської однокімнатки. В ті роки я написав радісну книжку про новий досвід, яку назвав «Дім»[1].
Молодь – а її в країні найбільше, ще й щороку народжується по два мільйони нових єгиптян – спостерігає за досягненнями Заходу й розуміє, що країні потрібні зміни. Але ці зміни навіть прогресивні єгиптяни бачать лише частковими. Якщо ви спитаєте їх, чи хочуть вони вільної преси – більшість, звичайно, щиро скажуть «так». Однак на питання щодо демонстрації в пресі оголеної натури й дискусій там про межі морального зреагують рішучим «ні»[1].
Ніколи не натрапляв у мечетях на щось погане. Просто я відійшов від колективних практик: не люблю натовпи й ставлюсь до релігії як до чогось дуже глибоко особистого. Якщо я молюсь, чи, скажімо так, медитую про Бога й Абсолют – волію робити це на самоті в темній кімнаті[1].
Скажу непопулярну річ, але я в ній переконаний: люди арабського світу живуть у клітці, й цією кліткою є релігія. В основному іслам, але не тільки, адже в Єгипті є і християни, копти. Сотні років життя в полоні релігійного консерватизму, нетолерантного мислення зробили так, що людям дуже важко відкритись до нових речей. Такий світогляд не зміниш за 5, 10 чи навіть 20 років. Я згадував про молодь у великих містах – а є ж іще, наприклад, великий прошарок набагато консервативнішого сільського населення[1].
Справа в інтерпретації ісламу. Його арабське трактування дуже відрізняється від мого, від моїх цінностей, які лишаються європейськими. Арабський світ не є толерантним до інших, навіть до інших мусульман. Щоб приєднатись до місцевої спільноти, я мав би стати точно таким, як вони. Мусив би зректися своїх переконань[1].
Страх перед новим – головне відчуття в цьому суспільстві, та й загалом у арабському світі. Вони не знають, що робити в сучасних умовах. Бо ж якісь 50 чи 60 років тому західний та ісламський світ були подібними. Ні там, ні там не було супутникових антен, інтернету й електромобілів. А тепер усе це є, і створене воно Заходом. Араби можуть купити й використовувати ці продукти – але ж придумують їх не вони[1].
Так званий арабський соціалізм був штучним утворенням. Його будували на ресурси й за методичками Радянського Союзу. Арабський соціалізм, чи то пак насеризм, за ім’ям тодішнього керівника Єгипту Ґамаля Абделя Насера, не міг лягти на місцевий традиціоналістський ґрунт[1].
Так що надії для демократії там поки немає. Навіть у Єгипті, найліберальнішій країні регіону – що й казати про Лівію чи Сирію. Єгипет відкритіший і, можливо, тому революція там не закінчилась кривавою бійнею. Однак для змін його відкритості недостатньо. Це прокляття цих країн і цього суспільства. І головний його корінь – у релігії[1].
Туніс досяг чимало і його керівництво щиро намагається зробити країну демократичнішою, вільнішою, гнучкішою. Але, водночас, одна з найчисленніших груп бойовиків «Ісламської держави» – вихідці з Тунісу, так що до модернізації готове далеко не все суспільство. Хоча погляди більшості прогресивних мусульман із надією звернені в бік цієї країни[1].
У Єгипті ви ніколи не сам: сусіди або члени родини оберігають вас, піклуються про вас, але водночас шпигують за вами. Тому кожен знає, хто п’є заборонений релігією алкоголь. Усім відомо, хто має коханку чи коханця. Але вголос ніхто нічого не скаже. Таке суспільство. Як іноземець, який приїхав туди вперше, ви цього не помітите. Побачите дуже приємних людей, які сидять, курять кальян і так далі. І вони й справді приємні! Але дуже глибоко всередині, за фасадом і дверима вони тримають свої секрети, які я й намагався описати[1].
Я досі дотичний до єгипетського життя – як оглядач, як журналіст. Сучасні технології дозволяють стежити за країною на відстані, адже єгипетські телеканали, сайти та соцмережі лишились зі мною. Звичайно, дуже сумую за Александрією. Навіть за її сміттям. За єгипетською їжею, за людьми – теплими, приязними. Але жити там уже не можу[1].
Стаття у Вікіпедії
