Молодь навчається цінним навичкам у журналістському клубі
Письменницька майстерність – це насамперед уміння висловити свої думки на папері ясно і переконливо. Вона охоплює знання основ сюжету, володіння мовою і стилем, уміння структурувати текст і працювати зі зворотним зв'язком.
Не думаю, що існує рецепт писання. Щоразу як я беруся до якоїсь статті чи роману, я все розпочинаю з нуля. Аж прикро, що досвід нічого не значить у нашому ремеслі. (...) Якби треба було знайти рекламне гасло для того, що я роблю, то я сказав би: інтелектуально-ігрова діяльність[1].
— Фредерік Беґбеде (нар.21 вересня 1965), французький письменник
Після виходу книжки настає порожнеча, щось на кшталт baby blues[2], коли чекаєш, що бажання писати знову повернеться. Часом воно може й довго тривати[3].
— Фредерік Беґбеде
Може, воно й дурня, але писати можна лише тоді, коли щось спонукає до цього, коли настає необхідність, коли книжку неначе диктує тобі внутрішній голос. Якщо цього нема, книжка буде штучна, її ніхто не читатиме[4]. — Як ото в коханні: ти ж не вибираєш, у кого закохатися. З книжкою так само: ти не «вирішуєш» написати її, вона сама приходить до тебе.
— Фредерік Беґбеде
Кожна гарна книга повинна викликати очікування; читати — значить передчувати те, що має статися.
— Фредерік Беґбеде
Я спостерігав, як працює Поль Валері. Я вивчав рукописи Марселя Пруста. Їхня праця — це терпеливі пошуки, незличимі виправлення, безперервні пошуки влучного слова, яке з незбагненних законів симметрії та гармонії стає єдино можливим у певному місці тексту. […] Для натхненного, найвищого мистецтва потрібні вправи й тренування, як у спорті[5]. — «навіть у разі геніальності» (там само)
Все пов’язане. І, скажімо, те, що ми називаємо мисленням, є віднаходженням непомітних зв’язків між усіма пунктами.
А в літературі найцікавішим є власне прояснення цих ланцюжків: те, що ми називаємо сюжет, тло чи полотно, є проясненням ланцюжка зв’язку через кілька послідовностей між, скажімо, жіночкою А і дядечком Б та про те, як вони зустрічаються чи розходяться у точці С. Власне, це і є література, найближчий до цього магічний реалізм[6].
...завданням письменника є не подобатись і не бути толерантним, і не бути високоморальним, а письменницька функція є фомулювати, лапати речі, які витають у повітрі, і складати з них формули[7].
— Тарас Прохасько
І. Сполучник «і» дуже важливий у моїй життєвій концепції. Я люблю довгі ряди, коли і то, і то, і то. Мені «і» подобається більше за «але». І світоглядний вибір — «і» чи «чи»? Чи то, чи то? І то, і то! Мені розмаїття миліше за однозначність[8].
— Тарас Прохасько
Майстерність літературна полягає в тому, щоби знати чи відчувати, які віконця відхиляти, а які ні. Коли є ланцюжок і ми відкриваємо кожну ланку – то це банальний логоцентричний реалізм. Коли ж відкрити, наприклад, перше, шосте і дванадцяте вікно, то уже виникає щось магічніше[9].
— Тарас Прохасько
Мені здається, що найдієвішим елементом у літературі є власне ті слова і образи, які потрапляють безпосередньо у світ читача. Це таке попадання, як ядро чи камінь гепнулися у водну поверхню. І от ці кола, які розходяться у воді – вони вже не є частиною каменя, вони вже є частиною поверхні. Коли якесь певне слово, речення чи образ потрапляє у нашу свідомість, і коли у нас є якась своя субстанція, придатна до того, щоби ці кола розширити, тоді воно є найдієвіше. Тобто коли ми уміємо прив’язати чужий, здавало би ся, абстрактний текст, до того, що відбувається з нами, що ми відчуваємо[10].
— Тарас Прохасько
Муки творчості і умови творчості — це різні речі. Митець знайде необхідні для роботи «страждання» і у комфортних умовах. Вирахувати ідеальну формулу для творчості неможливо, у кожного вона своя. Повертаючись до рекомендацій як стати геніальним письменником, скажу, що унікального способу не існує. Можна лише поділитись досвідом, але не навчити. Кожен письменник повинен пройти свій шлях[11]...
Мені здається, що поняття історії від самих своїх початків основувалось на війнах. Це щось, на чому, виявляється, тримається оповідь про минуле. Чому це так? Можливо, тому, що це якісь найвиразніші, найзагостреніші моменти. Чи тому, що це є вирішенням якихось непомітних довгих процесів, які в такий спосіб стають показовими. Чи тому, що це найбільше пов’язано з такими речами, як емпатія, співпереживання, колективний біль, колективне геройство та гордість. Напевно, поясненням цього явища філософи та антропологи займаються серйозніше, але я просто бачу, що війна є найвдячнішою темою для оповіді про минуле.[12]
— Тарас Прохасько
Найцікавішим для мене сюжетом, принаймні на теперішній час, є кінетичний мікс, схрещення різних життєвих ліній. Найцікавіший сюжет показує, як сходяться життя людей, які не мали би зійтись. Як із різних точок вони зближаються в часі і просторі, перетинаються. Це не вкорінена, а така ризоїдна генетика кочування по світу.[12]
— Тарас Прохасько
Я дуже вірю в особливість літературного тексту, зробленого без паперу. Тобто наговореного, власне, в живому наговоренні, старий епос, оповідність. Тому я вірю в то, що це може бути також літературою[13]. — Про інтерв'ю.
— Тарас Прохасько
Я сам прихильник короткої прози. Але зрозуміло, у романі можна бути кілька днів, і це дає інший ефект, ніж читання новели за три хвилини. Час присутності у тексті впливає на те, як діє ця книга.[14]
Ні, нема ідеального читача. Є моменти, коли щось точно вціляє у когось. І от такі моменти я найбільше ціную, коли говорити про зв'язок автора і читача[15].
— Тарас Прохасько
Читання книжок має багато функцій. Я завжди думав про таку річ: коли книга стала масовою, а це трапилось в Європі наприкінці ХІХ століття, вона передовсім виконувала просвітницьку функцію. І тільки згодом набула функції перенесення у віртуальну реальність.
Більшість людей, які читали книги у ХХ столітті, робила це для того, аби «уколоться и забыться». Читання ставало відривом від того, що тебе оточує: купив книгу – і маєш сорок вісім годин іншого життя[16].
Поезія — це завжди полювання на метафори.[17] — Коли німецький філософ Мартін Гайдеґґер пише, що поети — і лише вони — мають доступ до прадавньої правдивої мови, він має на увізі саме це: їхню здатність бачити зв'язки, які для всіх решти залишаються невидимими.(там же)
— Ростислав Семків, «Пригоди української літератури»
Але в цьому є одне із найважливіших покликань літератури — розповідати про себе, про свою територію так, щоби зацікавити когось чи щоб постаратись щось пояснити[19].
Сумніви — як плями на щойно випраній білій сорочці . Місія кожного інтелектуала та кожного письменника — вселяти сумніви щодо досконалості, бо досконалість породжує ідеології, диктаторів та тоталітарні ідеї[21].
I dubbi sono come macchie su una camicia bianca, fresca di bucato. La missione di ogni intellettuale e di ogni scrittore è di instillare i dubbi per la perfezione, perché la perfezione genera ideologie, dittatori e idee totalitariste.
Гуманістична культура, яка не гарантує людяності чи мужності, може навіть, в екстремальних ситуаціях, сприяти боягузтву чи підлості, придушуючи нечисту совість під ковдрою витончених аргументів. Але коли дух демократії мобілізує найжахливіші злочини, щоб засудити саму культуру як варварське заперечення рівності чи інакшості, саме її власне варварство виходить на поверхню та завдає євреям Терезіна рани набагато серйознішої, ніж забуття[22]. — Терезієнштадт (нім. Theresienstadt, Терезінське гетто) — нацистський концентраційний табір на території міста Терезін в Чехії. Спеціальні м'які умови утримування, задля пропаганди, дозволяли в'язням ставити театральні вистави.
— Ален Фінкелькрот
Разом з Гердером, Гете відзначав підпорядкування розуму, його закріпленість у певній спільноті. На відміну від нього, він дав мистецтву завдання не посилювати цю залежність, а долати її. Метою окремих творів було перевершити Volksgeit, а не бути його виразом[23]. — Volksgeit або Національний дух (Nationalgeist) стосується «духу» окремого народу (Volk), його «національного духу» або «національного характеру». Термін використовувався у 1760-х роках Юстусом Мезером та Йоганом Готфрідом Гердером.
Avec Herder, Goethe constatait la subordination de l’esprit, son ancrage dans une collectivité particulière. Contre lui, il donnait mission à l’art non pas de renchérir sur cette dépendance, mais de la transcender. Il s’agissait pour les œuvres individuelles d’excéder le Volksgeit, et non d’en être l’expression.
— Ален Фінкелькрот (фр. Alain Finkielkraut, нар. 30 червня 1949) — французький філософ, письменник
