Пилипчук Тетяна Валеріївна

Тетяна Пилипчук

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Тетяна Валеріївна Пилипчук — українська філологиня, літературознавиця, музейниця, культурна менеджерка та волонтерка, директорка Харківського літературного музею (з січня 2022), лавреатка Премії імені Василя Стуса (2024). Кураторка низки проєктів музею, серед яких фестиваль «П'ятий Харків» та Харківська мистецька резиденція «Слово».

Цитати

Важливо не тільки те, ким ми є та як ми розповідаємо про себе, а і як про нас розповідають. І у Харкові було більше чути інші голоси — те, що транслювалась назовні про місто. Це був голос тодішньої влади, коли воно сприймалося як місто [колишнього міського голови Геннадія] Кернеса. Це був нав’язаний концепт «успішного» Харкова, «на благо города і всєх харьковчан» і так далі. Можливо, менше було чути саме той Харків, який ми бачимо сьогодні, але він теж був. І, як ми бачимо, був достатньо сильним. Тому що саме цей Харків 24 лютого 2022-го вийшов, поставив загородження на Салтівці. Дуже швидко створився великий волонтерський хаб, щоб допомагати іншим. Дуже швидко всі почали переходити на українську мову. Дуже швидко почали організовуватись якісь культурні події в метро або в інших укриттях. Цей Харків завжди був, просто умови склалися так, що він вийшов на перший план. Він став не просто видимим, а єдиним можливим у тій ситуації. Інші стратегії не спрацювали, бо тільки такий Харків міг вистояти.

Для мене архетипом Харкова є свобода. Власне, Харків засновувався як слобода — від слова «свобода». Прагнення реалізувати власну свободу по-різному проявлялося у різні періоди. І саме це сталося 24 лютого: і ситуація була зрозумілою, і все одразу стало чорно-білим. Харків у своєму прагненні реалізувати власну свободу піднявся та дав відсіч ворогу.

Коли ЛітМузей розповідає, скільки у його проєктах може бути самого музею, а скільки — незалежних митців, спільно з якими ми щось робимо, то, звісно, що для нас важливо, щоб заклад теж звучав. Якщо інституція невидима [авдиторії], це створює багато проблем в організації певних процесів, в тому числі, пошуку фінансування. Музей має бути видимим, але важливо, щоби при цьому він міг підсилити репутацію наших партнерів, поділитися нею. Так само і партнери можуть підсилити нас. Мова йде про синергію, коли 2+2 не просто дорівнює 5, а може дорівнювати 10, такий собі взаємообмін, процес взаємної любові. Ми можемо настільки одне одного підсилити, що разом отримати дуже хороший результат. Тому, мені йдеться про музей як таке середовище, яке робить це можливим.

[Літ]Музей завжди був таким. Він створювався як середовище проактивних людей. Тобто, це не тільки про літературу, це про певне світобачення загалом. Світ сильно змінюється, змінюється роль культурних інституцій, змінюється саме ставлення до культури. Якщо в уяві більшості культура сприймалася більше в області розваг, то сьогодні всі розуміють, що вона дає нам основи мислення. І важливо не тільки те, що ти транслюєш, а і як організовуєш процеси передачі смислів, які транслюєш суспільству. Наші культурні інституції мають вийти з моделі «зараз ми вас навчимо» та перейти до партисипативної моделі діалогу. Коли є не вчитель та учень, а є одна людина зі своєю думкою та інша — зі своєю.

[Літ]Музей завжди намагався бути відкритою структурою, яка приймала різних людей зі своїми думками, і у цій взаємодії народжувалось щось нове. Сьогодні, коли світ сильно змінюється, змінюються й культурні інституції, перевинаходять свою роль для суспільства. Мені така модель здається найбільш дієвою, коли ти можеш об’єднувати дуже різних людей з різними уподобаннями, з різними точками зору, з різними вміннями, різною мовою, якою можна транслювати свої рефлексії. Створення такого середовища, де, як каже один мій друг, «один може підкурювати від іншого» — веде до того, що ми можемо змінити свою роль для суспільства. Тобто, не тільки говорити про те, що демократія це добре, а задіювати інструментарій демократії у тому, що ми робимо.

Міністерство культури у тому форматі, в якому існує, і справді не потрібне. Скоріше, воно виконує функцію надання певних дозволів, адміністрування тих інституцій, які є національними, тобто підпорядкованими безпосередньо Міністерству. Нам, очевидно, необхідний якийсь орган або профільні інституції, які б виробляли політику. Завдання держави — створити ті умови, в яких культура буде розвиватися найкраще, проаналізувати напрямки, та визначити які теорії та практики потрібно розвивати для цього. Я не знаю, який орган може цим займатися — міністерство, директорати чи просто робоча група — але він має докорінно змінити роль та мету системи.

Однозначно, роль культурних інституцій треба змінювати, тому що ця застаріла система абсолютно не відповідає потребам та прагненням сьогоднішнього суспільства. Ми на порозі докорінних змін, і це стосується не тільки України. Але якщо західні культурні інституції могли проходити цей шлях поступово, то нам потрібно буквально вистрибнути з цієї радянської системи в якісь зовсім нові утворення. Я не знаю, чи ми в кращій позиції, ніж західний світ, тому що у нас сьогодні само собою все розвалюється. Може, це наш шанс побудувати щось, запропонувати світу нові форми. Наприклад, до повномасштабного вторгнення у нас була мрія побудувати великий літературний центр у Харкові. Ми планували реконструкцію нашого Музею, і влітку 2022 року вже мали вестись перші будівельні роботи. Але не сталось.

Сергій [Жадан] взагалі дуже проактивний, він фонтанує ідеями та не боїться робити великі проєкти. Коли ми провели фестиваль «П’ятий Харків», то зрозуміли, що це не просто на часі — це необхідність. Тим, хто залишився у Харкові такі події були необхідні не менш ніж «гуманітарка» або будь-яка інша допомога. Ми вирішили, що нам потрібно говорити, бо Харків стрімко змінює свою роль. Ми перестали бути містом-транзитом, торговельним хабом між сходом і заходом. Як зрозуміти цей Харків? Яким він може бути? Якою є його роль? Ми вирішили говорити про це сьогодні, тому що якщо ми самі собі не помислимо цю нову роль, нам її нав’яжуть — таке вже було. Зараз Росія проводить такі інформаційні вкиди щодо того, чим може бути Харків, а нам потрібно давати свій образ міста.

Українська система культури була розроблена у Радянському Союзі й ніколи не реформувалася. Усі ці інструкції та підзаконні акти не гармонізовані з іншим законодавством України. Фактично, нас тримають у межах радянської системи, коли музеї та культура взагалі слугували або інструментом пропаганди, або для розваг. Коли ми виходимо за ці межі, то навіть не розуміємо, які розділи у звіті маємо заповнювати — бо ним просто не передбачено те, що ми можемо робити. Тому я думаю, що повністю вся система має бути змінена докорінно. Потрібно віднайти той принцип, з яким культура буде почуватися вільно і не буде такою помітною відсутність її фінансування.