Пам'ять - це ти

«Пам'ять — це ти» (ісп. La memoria eres tú) — дебютний роман іспанського письменника Альберта Бертрана Баса, заснований на реальних подіях і родинних спогадах. Сюжет розгортається на тлі Громадянської війни в Іспанії та розповідає про хлопчика Гомера, який змушений рятуватися втечею та знаходить прихисток у родині фермерів.

Цитати

Мене звати Гомер, і я втратив рідних на війні. У пʼятнадцять років пішки перейшов через Піренеї, повертаючись із екзилу. Я ріс сиротою на вулицях Барселони і дивився в очі смерті у тюрмі на «Урутват». Пив із Гемінґвеєм, вітався з Гітлером і кохався у машині Франко. Мені стріляли у спину і в серце. Я змусив замовкнути «Млин» і мене поцілувала Белья Доріта. Я тримав у руках ніж Сидячого Бика. Був там, де помирає вітер, і спав поміж втрачених скарбів. Мене розстрілювали. Я надихав одних геніїв і знайомився з іншими. Пив, доки не падав, сміявся до сліз, мріяв, крав і вбивав. І закохувався. Тричі. У ту саму жінку. Це моя історія. Це моя одіссея.

За ці тижні я з’ясував одне: найзапекліші війни точаться в нас усередині. Шанці, які вгрузають у наші душі, годяться тільки для того, щоб ховатися від себе. Людини, якою ми колись були й більше ніколи не будемо.

Наше життя перевернулося з ніг на голову. Але я не боявся. У свої п’ятнадцять я ще не зіткнувся з війною віч-на-віч і був занадто юним (або дурним), щоб осягнути біль і смерть. Батьки щосили намагалися мене відгородити від реальності, я ж тимчасом воював із нудьгою. На вулицях чатувала небезпека, люди радикалізувалися, тож мене здебільшого тримали вдома. На щастя, батько розв’язав проблему браку друзів, познайомивши мене з новим: Жулем Верном. Я перечитав усі його книжки — від «Подорожі до центру Землі» до «П’яти тижнів на повітряній кулі» — і мріяв про одне: пережити ці пригоди й пізнати світ. Та найбільше я мріяв пізнати самого себе. Я знав, що не сміливий. І ніколи таким не був. Не був я ані найкрутішим у своєму класі, ані найсильнішим, ані найпрудкішим, ані найгарнішим. У п’ятнадцять мене мучила невпевненість: я не знав, ким був насправді. А ще більше мене тривожило те, що жоден із моїх друзів про таке не замислювався. Таким уже я був. І не гарним, і не розумним, і не сильним... А диваком. Я так і не зрозумів, чи ці думки привели мене до книжок, чи книжки до думок. Хай там як, мені було байдуже. Я мав друзів. Небагатьох, але мав. І книжки. Хоч і небагато.

Але минуле неодмінно впіймає тебе, а війна неодмінно зачепить. Певно, я відчував, що дуже скоро — раніше, ніж я очікував, — і те, й інше впаде, як сніг на голову.

Я безліч разів грав, щоб не почуватися самотнім, і зрозумів: сум — це хвороба, яка передається через плач, а музика та сміх — найкращі ліки.

— Чому ви завжди мені допомагаєте? Що ви бачите в мені, чого не бачу я? — Себе, — тоді капітан востаннє поворухнувся й уклав мені в руки свій дорогоцінний годинник.