Павел Пеньонжек
| Павел Пеньонжек | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Павел Пеньонжек (пол. Paweł Pieniążek; нар. 1989) — польський журналіст і воєнний кореспондент. Писав про збройні конфлікти в Україні, Сирії, Іраку та Афганістані[1].
Цитати
[ред.]Більшість сучасних війн, як правило, не закінчуються. У них немає ні чіткого початку, ні ясного кінця. Вони тривають десятиліттями. Якщо прориву не буде, то питання вирішення повномасштабної війни в Україні може бути відкладене на багато років, а тим часом відбуватимуться менші чи більші ескалації. Тому важливо аналізувати 2014 рік, а не розглядати його як давню історію чи самостійну подію, адже ми маємо справу з продовженням того самого процесу[2]. |
Важко сказати, чи сильніший опір у 2014 році запобіг би повномасштабній війні. Але українська армія тоді була в жахливому стані. Іноземної підтримки не було. Сьогодні ж дуже багато зброї надходить з-за кордону. З іншого боку, ми не знаємо, чи ефективніші дії України не спричинили б те, що Росія масштабувала би конфлікт. Найбільше угруповання російської армії увійшло в Україну, коли українські війська вже підходили до Луганська і Донецька. Тоді окупаційні війська рушили на Іловайськ та Луганськ, а це означало, що війна не закінчилася. Питання, чи можна було зупинити росіян тоді [у 2014 році], залишається без відповіді[2]. |
В Україні екзистенційний конфлікт, і українці розуміють: їм є що втрачати. Тож треба поставити все на карту. В інших конфліктах це «все» набагато складніше окреслити. У Сирії в момент найбільшої дефрагментації лише сирійська опозиція, яка бореться з армією президента Асада, налічувала близько тисячі різних воюючих угруповань. Більшість із них навіть не знали про існування одне одного. Дуже часто вони були своєрідними формуваннями територіальної оборони, які діяли на конкретних ділянках. У Сирії було багато груп, часто не з дуже хорошою репутацією. Крім цього, більш світська частина опозиції була витіснена та знищена військами Асада, а їй на заміну прийшли джихадисти[3]. Це все вплинуло на те, що громадянський спротив та залученість були малопомітні[2]. |
Єдине, що може втримати міжнародну підтримку — це надія. Якщо буде обіцянка перелому у війні, підкріплена конкретними діями, то партнери бачитимуть, що цей конфлікт можна розвʼязати. Однак якщо справа застрягне і військові дії не приноситимуть рішення, буде все більше голосів, які закликатимуть до переговорів[2]. |
Найбільшою перешкодою в польсько-українському діалозі, здається, є те, що кожна сторона має своє розуміння проблеми та шляху її вирішення, яке виключає бачення протилежної сторони. Також кожна зі сторін зосереджується лише на своїй перспективі. Тому і не вдавалося вирішувати конфлікти. У міждержавних відносинах, як і в журналістиці, не варто будувати завищені очікування, щоб надто сильно не розчаруватися. Завжди легше протистояти викликам, тверезо оцінюючи ситуацію[2]. |
На початку [повномасштабної] війни я був переважно в Україні. Коли читав новини польських видань, вони виглядали набагато оптимістичнішими, ніж події [війни]. Інколи в мене складалося враження, що там[4] — ред.) описують якусь іншу війну. Це було безвідповідально. Адже в медіа було більше спроб видати бажане за дійсне, ніж правдивих описів ситуації[2]. |
Недостатньо бути на місці подій, треба ще мати відкритий розум. Є безліч журналістів, які багато подорожують, але не слухають людей навколо[2]. |
Професія журналіста ґрунтується на суспільній довірі. Якщо медійники не висвітлюють ситуацію такою, як вона є, і стають на бік однієї зі сторін, це руйнує довіру до медіа. У перспективі це згубно не лише для засобів масової інформації, а й для демократії в цілому[2]. |
У Кабулі та інших великих містах я зустрічав цілі групи, які намагалися попри все вплинути на ситуацію. Люди не залишалися пасивними. Вони діяли, але в менших масштабах. Їм було набагато складніше, тому що вибір, який стояв перед ними, не був таким очевидним, як у випадку українців[2]. |
У Києві атмосфера наповнена бажанням щось робити. Хтось постійно щось пробує. Не завжди все виходить, не завжди так, як хотілося чи так, як мало бути, але спроби не припиняються[2]. — Про російсько-українську війну |
У роботі журналіста найголовніше — якомога різносторонніше показувати світ. Чорно-біле може бути корисним у пропагандистській боротьбі, але воно суперечить журналістиці[2]. |
Усе відбувалося на стількох рівнях, що це важко описати. Це був масовий громадянський спротив. Армія, яка мусила так раптово збільшитися [на початку повномасштабної війни], попри численні труднощі, отримала величезну підтримку. Військові відчули: їм є за що воювати[2]. — Про російсько-українську війну |
Усе, що відбувалося у 2013–2014 роках, сприяло тому, що спротив у 2022 році був таким ефективним. Тоді [коли почалася велика війна] кількість людей, які хотіли діяти та допомагати, була значно більша, ніж у 2014-му. Війна на сході не була загальним досвідом українців, на відміну від повномасштабної війни, яка торкнулася кожного[2]. |
Чим менше когось знаєш, тим легше мати викривлене уявлення про цю людину. Простіше думати про неї як про когось страшного, злого, чужого. Війна, попри свою жорстокість, змусила людей переміщатися в межах країни та ближче пізнавати одне одного[2]. — Про російсько-українську війну |
Щоб бути ефективними, військові мають бути змотивовані. Приклад Росії показує, що можна мати велику армію, але якщо вона не розуміє, за що воює, то досягти успіху набагато складніше. Довгий час про Росію та недемократичні країни вважали, що попри слабкість держави, корупцію та зруйновані інституції вони можуть створити сильну армію. Проте виявляється, що для того, аби держава була військово ефективною, їй потрібні сильні інституції. Такий висновок можна зробити з 24 лютого. Треба будувати сильну та ефективну державу[2]. |
Про Павела Пеньонжека
[ред.]У своїй книзі про війну в Україні «Спротив. Українці проти російського вторгнення» (пол. «Opór. Ukraińcy wobec rosyjskiej inwazji») Павел зосереджується на феномені опору. Він показує його через історії різних людей, які створюють цілісну розповідь. Спротив — це складний механізм, що складається з багатьох аспектів, серед яких репортер обрав саме громадянський вимір, а не збройну форму опору. Хоча в книзі зʼявляються герої, пов’язані з армією, вони виходять із низових громадських рухів. Павел зосереджується на розмовах із людьми та описі подій у переддні повномасштабної війни[2]. |
|||||
| — Юлія Іваночко |
Найбільше репортера зворушують історії мирних жителів. Незважаючи на те, що збройний конфлікт для них особливо болісний, вони мають найменше можливостей впливати на його перебіг. Одного ранку прокидаєшся, а в твоєму домі — війна. Тому їхні розповіді мають більше емоцій і переживань. Усупереч загальним уявленням про війну, в ній беруть участь не тільки військові, які стали на захист Батьківщини. Чинять опір ворогам і цивільні, наприклад, вчителька танців, директорка театру, спортсменка джіу-джитсу чи айтівець. Павел вважає, що в Польщі боротьбу невійськових усвідомлюють не всі. Тому в своєму репортажі він вирішив показати, що кожна людина може діяти в умовах війни[2]. |
|||||
| — Юлія Іваночко |
Репортер зізнається, що найцікавішим аспектом теми збройних конфліктів для нього є людський вимір. Павел наголошує, що схожі події відбуваються в різних частинах світу, і на них варто звернути увагу. Таким чином можна спостерігати повторюваність та визначити причини спалаху збройних конфліктів, як-от швидка поляризація, яка також стає проблемою в Польщі і може призвести до подальшого небажаного розвитку подій[2]. |
|||||
| — Юлія Іваночко |
Примітки
[ред.]
