Островська-Люта Олеся Богданівна

Олеся Островська-Люта

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Оле́ся Богда́нівна Остро́вська-Лю́та (нар. 5 серпня 1978, Львів) — арт-менеджерка та кураторка сучасного мистецтва. Директорка державного підприємства Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький арсенал» Державного управління справами. Перша заступниця Міністра культури України (2014). Лауреатка Премії Women In Arts (2019).

Цитати

Бізнес отримує стале якісне середовище в країні загалом. Тому що від культури в широкому сенсі, якщо ми туди включаємо і університети, і науку, залежить зростання суспільства. Візьмімо простий приклад. Бізнесу важливо, щоб були споживачі в певному місці, наприклад там, де цей бізнес функціонує. Споживачі мусять хотіти жити в цьому місці. Для цього воно мусить бути привабливим, особливо дітям і молоді. Благо для дитини є визначальним фактором. Що значить благо для дитини? Це можливості зростання дитини. Школа, університет, культурне життя, добрий музей. Усе це має значення для того, щоб жила щаслива спільнота. Ну а щаслива спільнота — щасливий споживач.

Власне кажучи, я майже не знаю людей зі сфери культури, які б не були залучені у просування українського голосу в світі. З іншого боку, світ — це не однорідна платформа. Десь культурне представництво працює дуже добре, а десь — дуже погано: наприклад, у країнах, де мало про нас знають або є сентименти, спрямовані на підтримку Росії. Це, скажімо, Бразилія чи Південноафриканська Республіка. Але зовсім інакшою буде ситуація в Британії, де набагато вища готовність чути український голос. А ще інакше буде, скажімо, в Естонії чи Латвії. [...] Що я точно можу сказати: української присутності стало набагато більше в різних країнах світу — зокрема тих, яких нам складно досягати.

Є багато ініціатив, які знайомлять з Україною людей, що пишуть, точковими методами. Цим займаються, скажімо, Pen Ukraine, котрі запрошують людей з різних країн (зокрема так званого Глобального Півдня) і знайомлять їх із тим, що відбувається в Україні. Це дуже допомагає: люди набагато краще розуміють, що діється, в чому причина українського опору російській агресії тощо. Зауважу, що це не той випадок, коли все залежить від української сторони. Дуже багато залежить від інтересу з боку тих країн, де ми шукаємо співрозмовників. Попередні 30 років український голос був мало присутній навіть у Західній Європі не тому, що українські творці, інституції чи навіть офіційні організації цим не переймалися. Це було пов'язано великою мірою з браком інтересу з боку наших візаві.

Культура — неприродне явище. Є природа, а є культура. Природа — це те, що відбувається без участі людини, а культура — штучний процес, те, у що людина має вкладати зусилля. Підтримка університету, музею чи театру — не природний, а культурний процес, який вимагає зусиль. Тому не можна вирішити, що воно відбудеться саме по собі. І культура, і освіта потребують багато уваги освіченого класу в будь-якому суспільстві. Це і інтелектуали, і академія, і політики, і бізнес. І це важливі групи — політики й бізнес. Вони мусять бути поєднані мільйоном ниточок з іншими впливовими групами, які ми щойно згадали. І на них лежить відповідальність за всі осередки, що формують майбутнє.

Мені здається, що більше люди в різних країнах знають, по-перше, про Україну, а по-друге, про мотиви українців в опорі, то більше це допомагає нам в опорі. Допомагає людям розуміти, у чому суть справи, чому нам так важливо цю війну виграти, а не просто припинити на довільному кордоні, до того ж це спонукає цих людей підтримувати український опір на політичному рівні. Дозволити собі «make art not war» уже мало хто може. На жаль. Треба могти себе захистити для того, щоб зберігався мир. […] Буде утворюватися нова безпекова інфраструктура світу, але нині її немає, бо закінчилися передумови для неї, і, здається, у багатьох країнах поступово люди починають це розуміти.

Ми все ж таки маємо основне джерело фінансування. Ми підпорядковуємося Державному управлінню справами — державному органу, який нас співфінансує. Це невелика частка, але все ж таки вона дає стабільний якір. І це теж нам каже: щоб були якісь новації, сміливі кроки й щось цінне вироблялося в культурі, потрібна базова стабільна інвестиція. Вона не мусить бути дуже великою, але мусить дати змогу збудувати оцей якір, за який тримається сама інституція.

Ми десятиліттями, поколіннями були прихованим народом, і ми з вами знаємо, що він є, але багато людей не в курсі, навіть наші сусіди. […] Це змінилося, і це супер. Але це й причина, чому немає перекладів. Тому що всі потенційні автори-перекладачі-видавці не знали, що там є люди й життя.

Наша основна складність у тому, що Росія не визнає себе імперією і не робить жодної роботи з власної внутрішньої деімперіалізації. Окрім того, це неоімперський проєкт, який працює у зворотний бік. Усі ті країни, які повертають вкрадені цінності, наприклад, з Африки (яскравий випадок — німецькі музеї з бронзами Беніну), — це країни, де відбувається активний внутрішній самоаналіз. Нічого подібного не відбувається в Росії. Повернення наших культурних і навіть історичних артефактів, таких як архіви, можливе за умови поразки Росії у війні. Тоді це може бути умовою реституційного договору. Але ми розуміємо, що я зараз це кажу як теорію. Як буде на практиці — залежить від того, як розвиватимуться воєнні дії, яким буде мир після війни і що відбудеться з Російською Федерацією, чи можна буде із цією країною взагалі вести які-небудь перемовини. Коли ми кажемо про повернення українських артефактів, мусимо розуміти, що це військово-політичне, а не культурне питання.

Ніщо не є сталим. Навіть великі країни, чемпіони демократії, перетворюються на автократії. Усе залежить від того, як спільнота чи суспільство в ширшому [значенні] дає собі раду, які рішення ухвалює на щодень стосовно власного життя. Як боротися? Я думаю, що є спільноти, чий обов’язок — ця боротьба. Наприклад, інтелектуальна й культурна спільнота. Це саме ті, хто має постійно думати, рефлексувати, що діється, постійно звертати увагу. Ще одна велика й важлива спільнота, споріднена з інтелектуальною спільнотою, — академічна спільнота, тобто університетська. […] Університет — напевно, найважливіше місце в часи війни для того, щоб відбувалася якісна дискусія. […] Університет — це досить закрита спільнота, тобто відносно безпечна, де можна проговорювати щось неприємне або шукати відповіді, які не будуть очевидними й часом суперечитимуть усім твоїм інстинктам. А для цього потрібна безпека інтелектуальна, емоційна.

Одна з особливостей української мрії — відчуття, що ми живемо в пластичному середовищі, яке піддається зміні, тільки треба зробити багато роботи, але загалом ми можемо змінити свою країну. […] Я б хотіла бачити таку країну, що схожа на величезний мурашник, у якому відбувається позитивна зміна й нікому не страшно.

Письмо початку ХХ століття є зовсім іншим, написаним в інших темпоральності, режимі й ритмі, якщо порівнювати з тим, як живе українець сьогодні. А українець живе навіть швидше, ніж пересічний француз. Тому що події екстремальні й швидкозмінні. У цьому сенсі, мені здається, що навіть найважливіші романи потихеньку займають те саме місце, що й, скажімо, Сервантес. Вони дуже цінні як вершини людського духу й об'єкти дослідження, але вже набагато менш доступні сучасній людині через те, що ми по-іншому організовуємо свої час і увагу. Тобто читаємо в інший спосіб. Отже, я думаю, що сучасна література теж має велике значення, тому що її може легше прочитати сучасна людина. Хоча коли йдеться про, наприклад, українські двадцяті (і тут я зараз заперечу сама собі), це не зовсім так. Багато романів Підмогильного чи Домонтовича написані настільки добре, що є динамічними й для сучасної людини. Але згадаймо, що їх теж писали у надзвичайно бурхливий, динамічний час. Вони також були породженням швидкої темпоральності.

Проблема наша не так у структурі чи формі Міністерства культури, як у тому, як організована державна влада в Україні взагалі. І це стосується не лише Міністерства культури, а будь-якого органу влади. […] Але проблема не так у цьому, як у тому, що будь-яка влада в Україні здійснюється в централізований спосіб. Рішення ухвалюють зависоко. Немає того, що називається субсидіарністю, коли проблеми розв’язують на найнижчому належному рівні, а не піднімають високо. Що відбувається, коли всі проблеми піднімають високо? Спроможність ухвалити рішення в одній точці обмежена. Тому більшість проблем фактично не розв’язують. Тільки деякі й тільки точкові. Як це розв’язати? Це треба зробити в радикальний для України спосіб: опустити управління з верхньої точки в державному секторі на рівень самих організацій. Цього нині немає.

Саме це, напевно, основний фокус нашої роботи — рефлексія над українським досвідом. Це не тільки досвід війни, але він для нас найбільш фундаментальний. Це також історія, бо ми суспільство, тісно занурене, прив’язане до своєї історії, оскільки історичний досвід часом, як це було на початку [повномасштабного] російського вторгнення, для нас є буквально даними для ухвалення рішення. Отже, усі ці досвіди, рефлексія над ними — це і є завдання культури. Однак ми теж люди, які потребують якоїсь форми відпочинку. І відпочинок теж є частиною всієї подієвості. Це як іти по натягнутій линві. Треба робити це сфокусовано й обережно. Це так само додає багато навантаження на тих, хто виробляє культуру.

Серед нас є феноменальні дослідники. Сергій Плохій, котрий як науковець утвердився в Гарварді; Сергій Єкельчик і Марта Дичок — у Канаді; Ольга Онух — у Манчестері тощо. Це справді вагомі постаті. Але я, чесно кажучи, не маю рецепту, як зробити так, щоб раптом в українській науці з'явилося багато грошей. А це абсолютно необхідно. Принаймні ми повинні розуміти її цінність і вагу.

Часто в наших органах влади люди співпрацюють одне з одним не горизонтально (наприклад, різні департаменти, відділи, які займаються різними питаннями), а через рішення якогось керівника. Саме такий спосіб довго культивувався. Це, власне, командно-адміністративний радянський спосіб, який допомагає не створювати, а максимально контролювати. Це унеможливлює будь-яку роботу і якесь новаторство. Потрібна зміна цієї культури. Ця зміна культури відбувається через керівників, які впроваджують інший підхід. Але ці люди теж мають не бути зосередженими на контролі. Це мають бути люди, готові віддати важелі впливу. […] І тут починається складність, тому що, з одного боку, треба віддати владу, а з іншого боку, коли щось пішло не так, то треба прийняти всю відповідальність. Це складна гра, яка вимагає майже нелюдської орієнтації на спільне благо.

Часто про те, що багато українських молодих дорослих вчиться в західних університетах, [кажуть] як про потенційну проблему для України, оскільки втрачається потенціал. Але я думаю, що це не зовсім так. Можна на це дивитися і як на інвестицію в освіту українців. Ці люди залишаються українцями, навіть якщо це непатріотично налаштована молодь. Вони все ж таки мають досвід і зв’язок. Нам страшенно важливо підтримувати зв’язок із цими людьми, і можливо, за якийсь час вони захочуть повернутися працювати в Україну на важливі функції.

Чого вчиться маленька дитина в українській школі? Будь-яка помилка — це гріхопадіння. […] Мені це здається такою метафорою, коли є непотрібна вимога, порушення якої нічому не шкодить, її дотримання ні до чого не додає, але виникає можливість зробити помилку й бути покараним за це, наприклад, у вигляді строгого зауваження. І це функціонує по всій системі. Коли помилка — гріхопадіння, то її треба уникати будь-якими способами, і тоді вона не стає ресурсом для аналізу, тому що якщо ти вже зробив помилку, то приховай. Це абсолютно жахливий, деструктивний підхід. Нова українська школа є вже доброю спробою подолати спадок, з яким ми маємо справу. Але управління на найвищому рівні, скажімо, з боку уряду, теж має на цьому зосереджуватися, що можливі помилки, особливо політичні, коли є 80 % неясних даних, а рішення треба ухвалити. Але на помилках треба вчитися як на ресурсі. Ба більше, щось може не бути помилкою, але бути великим витрачанням суспільного ресурсу.

Я думаю, що об’єднання, горизонтальність і схильність підтримувати те, що здається цінним, — це новація, яка з’явилася в Україні протягом десяти років після Революції гідності. Але це теж демонстрація того, наскільки культурна спільнота невелика. В Україні загалом це досить тонкий прошарок, і нині, з війною, ми це бачимо дуже явно, оскільки вона принесла набагато більше знання про Україну і її визнання. І це, звичайно, позитивний бік. […] Але є темна сторона. Ми побачили, як мало людей та інституцій, які можуть щось створювати. Залученість у велику кількість розмаїтих справ досить швидко призвела до виснаження цієї групи. Запитів, очікувань, потреб з’явилося набагато більше, а людей стало навіть менше, бо частина з них евакуювалася, частина пішла до війська, багато людей загинуло. І це велика трагедія для всієї культури.

Як мені видається, серед причин, з яких Україна не отримує належної політичної й військової підтримки — те, що багато західних політичних еліт не звикли до думки, що Україна існує. Тобто це для них якийсь тимчасовий феномен. А чому? Через незнання. Чимало людей насправді не знають історичних глибин наших стосунків з Росією, причин російської агресії стосовно України й інших її сусідів. У британського історика Ендрю Волсона є книжка із назвою «Українці: несподівана нація». Це справді дуже обізнаний, прекрасний спеціаліст, який говорить українською мовою. Але я хочу звернути увагу, що такою була рамка, в якій бачили Україну з 1990 аж до лютого 2022 року: ніби ми несподіваний народ, якого не було. Політичній еліті в багатьох інших державах здається, ніби ризиковано поєднати долю своєї країни з тимчасовим явищем, яке завтра зникне. Зараз в академічній сфері це теж змінюється.

Я не думаю, що можна скасувати будь-яку культуру. Можливо, шляхом геноциду, наприклад. Але навіть Україна, яка переживала різні форми геноциду, може бути свідченням того, що це неможливо здійснити нині. Тому я б зняла з порядку денного питання про скасування якоїсь культури, включно з російською. Але мені здається абсолютно розумним, що нам, українцям, важливо встановити кордон з російською культурою. Я часом застосовую термін «сепаруватися». Встановити свої кордони. Як цього досягнути? Не хочу сказати, що це має бути загальний підхід. Але це практикую я, і організація, у якій працюю, Мистецький арсенал, і багато інших людей. Не співпрацювати з росіянами ні в якій формі для відбудови здорового кордону. Ми зовсім різні культурні спільноти. І нам важливо це зафіксувати. Нам важливо виробляти ідеї, які спираються на наш досвід, а не запозичувати в Росії. […] На щастя, міжнародні інституції мають достатньо місця для різних культур, і для української теж. І наша культура страшенно цікава.