Осипенко-Радомська Інна Володимирівна

Інна Осипенко-Радомська

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Інна Володимирівна Осипенко-Радомська (нар. 20 вересня 1982, с. Новорайськ, Бериславський район, Херсонська область) — українська веслувальниця на байдарках, чемпіонка Олімпійських ігор в Пекіні, срібна медалістка на Олімпійських іграх у Лондоні у веслуванні на байдарці-одиночці (дистанція 500 і 200 метрів) та бронзова медалістка Олімпійських ігор в Афінах у складі жіночої четвірки, чемпіонка світу в Познані (Польща) К1 500 метрів. Заслужений майстер спорту. Експертна комісія Національного Олімпійського комітету обрала її найкращою спортсменкою 2010 року в Україні.

Цитати

Про себе та кар'єру

Я в Київ приїхала в 13 років. Розмовляла суржиком. Але і від нього довелося швидко відмовитися. У столичному спортінтернаті, де я навчалася, майже всі були з Києва, спілкувалися, звичайно, російською. І я, щоб не виглядати білою вороною, перейшла суто на російську. Згодом, коли вийшла заміж, то у чоловіка в сім’ї у Вінниці, куди ми переїхали, також усі розмовляли російською. Коли приїжджала на канікули додому, то занурювалася в рідну мовну стихію. Тому легко перемикаюся з однієї мови на іншу. Зараз кальки намагаюсь одразу виправляти.

Коли потрапила в Азербайджан, то за двадцять років веслування в Україні я подібного не мала. Там система по-іншому побудована. Коли підписувала контракт з президентом федерації, він бізнесмен, мене запитали, на який результат я розраховую в Ріо-2016 і що для цього потрібно. Усе, що я потребувала, виконувалося в повному обсязі.

Нас вчили любити й цінувати труд, вкладали правильні цінності. Я рано поїхала вчитися в спортивну школу-інтернат у Київ, тепер він ліцей. Там також була хороша життєва школа, виховання колективом. Траплялося, їжі не вистачало. Або давали таку, що їсти не можна. Киянам простіше – пішли додому й наїлися. А в нас, кількох іногородніх, такої можливості не було. Таких прикладів багато. Це згуртовувало, загартовувався характер, формувалася життєва позиція.

Після Пекіна, 2009-го, зазнала травми коліна, робили операцію, довго відновлювалася, півроку на милицях ходила на тренування. Сідала в човен, а коліно не могла розробити. Ховалася за напарницями, в двійках, четвірках. Рік пропустила. І коли їхала на чемпіонат світу, мене охопив жах. Я, олімпійська чемпіонка, на мене всі дивитимуться, а як я виступлю? Трохи відпустило, коли на змаганнях пожила в наметі на каналі. Розізлилася на себе. Позитив подолав негатив у мені, поїхала доводити, що можу. І довела. Моя суперниця з юнацтва Саша Яніч, ми з нею ще у 18 років разом стартували на чемпіонаті Європи, тоді виграла 200 метрів, я взяла «срібло», а на 500 метрів уже помінялися місцями. Привітали одна одну, посміялися з цього приводу.

Поїхала за ліцензією на чемпіонат світу в Німеччину, і двічі стала четвертою. Програла трошки, але була на сьомому небі від щастя. Бо, як той вовк: вкусив зайця, не спіймав, але смак крові відчув. Я зрозуміла, що зайці хоч і повтікали, в мене лише дерев’яна медаль, зате відчула, що можу вполювати здобич на Олімпіаді. Сподівалася на медаль, не обов’язково золоту, бо тоді угорка Катерін Ковач чотири роки була поза конкуренцією в світі. Коли виграла те золото, то довго не могла повірити в те, що зробила.

Я була такою біговою конячкою. Відмовилася від усього, що мали однолітки, – відпочинки, гулянки, дискотеки. Я чітко йшла до своєї цілі, 24 години працювала на результат. Бо навіть відпочинок – це відновлювальна робота. Режим в усьому: вчасно поїсти, лягти спати, багато складових. Мені нічого з неба в житті не падало. Все робила сама й досягала свого через велику працю.

Я ніколи не хизувалася своїми досягненнями, медалями. Траплялося, що друзі жартували, мовляв, подивіться, а з нами олімпійська чемпіонка. А я кажу: «Де, де»? Все, що я досягла, то для моєї родини, батьків, друзів, просто людей, які вболівали за мене й вірили в мене, раділи моїм перемогам.

Про початок повномасштабного вторгнення і виїзд з України

Я за містом мешкаю, недалеко від летовища, яке постійно обстрілювали. Ми приймали людей: зупинялися помитися, відпочити, переночувати, і їхали далі. Казали: «Чого сидите?!» Спочатку трималися, але безсонні ночі, переживання, коли вкладаєш дітей спати одягненими, а сам заплющити очі не можеш… Зламалася. Власник фірми Vajda, яку я представляла, кожен божий день дзвонив, кликав до Братислави, наполягав вивезти дітей. Я наважилася, бо знала, що зустрінуть, поселять, допоможуть, що не залишусь з дітьми на вулиці. Їхала в конкретне місце до конкретних людей. А навмання я б нікуди з місця не рушила – залишилася б удома.

Я потрапила в оточення, яке справді нам, українцям, щиро співчувало. Поселили прямо в спортивному клубі на березі Дунаю. Моє вікно виходило на річку, внизу, під моїм простором, база з човнами. У будь-який момент можна було взяти каяк і вийти на воду. Дуже гарне місце. Власник словацької фірми багато волонтерив. Збирав кошти, за свій рахунок набивав буса й возив гуманітарну допомогу на кордон з Україною.

Коли в душі ти українець, патріот, пустити коріння в іншій країні важко. У мене все там було добре. У моїй групі було більше двадцяти дітей, ми виїжджали на змагання, вигравали медалі. Мій син ходив у садочок, згодом пішов у перший клас. Побут був організований. Проте, щоб думати про купівлю житла, тобто пускати коріння, такого не було.

Про підготовку до Олімпіади-2028

Багато складових. Це дуже непроста, кропітка робота. Мінімум – довести команду до ліцензій, максимум – до олімпійської нагороди. Коли знайомилася з дівчатами, порівняла їхній шлях зі сходженням на Еверест. Люди все життя мріють, працюють, готуються до підйому, щоб у певний момент дістатися вершини. Це – пік можливого. Але спочатку тренуються вдома, потім приїжджають у базовий табір. Там пожили, адаптувалися, підготувалися, і рухаються до другого базового табору. Там так само. Поступово проходять ці етапи, сходи за сходами, і потім штурмують Еверест. Олімпіада – те саме. Сказала дівчатам, що ми наразі в першому базовому таборі, внизу, на плато. Закладаємо базу, щоб вистачило сил іти по сходах угору, з першого на другий рівень, з другого на третій, і поступово дістанемося вершини. Щоб подолати шлях, треба відповідати необхідним критеріям.

Багато чого залежить від тренера: організація процесу, план підготовки, виконання технічних елементів, контроль. Втім, левова частка успіху – це виконання вимог спортсменом. Кажу дівчатам – не буває золотих цілей, коли не виконуються розроблені плани. Відпрацьовувати на 100 відсотків. В усіх аспектах. Ставлення до роботи, харчування, відновлення, працездатність тощо.

Фінансування, мабуть, одна з найперших складових у високому результаті. Команда збирається в одному місці і працює в одному процесі. Потрібні фінанси на проживання, харчування, відновлювальні процедури, вітаміни, наявність масажистів, – дрібниць немає. Все, чим ти маєш користуватися, має бути в наявності.