Онищенко Володимир Іванович

Онищенко Володимир Іванович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Володи́мир Іва́нович Они́щенко (28 жовтня 1949, с. Стечанка, Чорнобильський район, Київська область, Українська РСР, СРСР) — український радянський футболіст та український футбольний тренер, [заслужений майстер спорту. Відомий за виступами в складі клубів «Зоря» (Ворошиловград) і «Динамо» (Київ), зокрема відомий як автор дубля у переможному для «Динамо» фінальному матчі Кубка володарів кубків 1975 року. Після завершення виступів на футбольних полях — український футбольний тренер, відомий за роботою як з першою командою «Динамо», так і з другою командою «Динамо», а також із молодіжною збірною України.

Цитати

«У селі Стечанка я народився, але фактично там не жив. Ще коли був немовлям, батьки переїхали до Києва. Пізніше іноді приїздив у Стечанку на канікули, до родичів. Там жили дві сестри тата. У принципі, бував там регулярно, доки не сталася ця трагедія. Нині села банально немає. Його зрівняли з землею, залишили тільки цвинтар. Моє дитинство минуло в Києві. Спочатку, десь до року 1953-го, наша сім’я квартирувалася неподалік в центрі міста, поблизу станції метро "Арсенальна". А коли мені було чотири роки, ми переїхали в район, який тоді іменувався Жовтневим. То як їхати по проспекту Перемоги в напрямку Житомира, будинок розташований неподалік від станції метро "Берестейська". Там, до речі, мешкав і Володимир Мунтян. Будинки там добротні, їх ще будували німецькі полонені. Житло там отримували в основному військовослужбовці. То не дивно, бо поруч знаходилося загальновійськове училище імені Фрунзе. Мій батько – військовий, він був співробітником цього закладу. Жити там було комфортно, бо саме на цьому місці колись знаходилася дача Микити Хрущова, яку пізніше переобладнали в паркову зону, яку назвали Парком 22-го з’їзду. Власне, там понині живе сестра. Через одну зупинку трамваю, навпроти колишнього Парку Ленінського комсомолу розташована 154-та школа, де усі діти цього району, зокрема й я, навчалися. А в десяти хвилинах ходьби в інший бік знаходився стадіон заводу "Більшовик", де ми всі й пропадали в усі дитячі й юнацькі роки». — про те, що народився в чорнобильській зоні, а жив у Києві в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Колись автівку в Луганську було купити важче, ніж зараз танк" (17 березня 2017 року)

«Коли вперше впросив батька повести мене на справжній футбол, ще футболістів по прізвищах не знав. Більше того, навіть не пам’ятаю, з ким того дня грало наше "Динамо". То було ще на стадіоні імені Хрущова, де нині знаходиться НСК "Олімпійський". Тато футболом не цікавився, але під моїм тиском не встояв. Мені тоді було менше десяти й вразила не стільки сама гра, скільки величезна чаша стадіону навколо зеленого прямокутника, по якому бігають маленькі футболістики. То були якісь особливі відчуття, бо до того футбол бачив лише уривками по телебаченню. Також переглядав матчі дорослих команд на "Більшовику" й деяких інших стадіонах Києва. То була першість міста. Спочатку грала молодь, потім основні склади. У "Більшовику", "Темпі", команді Авіаційного заводу, які були серед лідерів чемпіонату, поміж інших нерідко виступали колишні футболісти "Динамо", зокрема один з володарів Кубка-1954 Олександр Кольцов. Ми, дітлахи, приходили на ці матчі, знаючи біографію зірок, тому очікування побачити щось надзвичайне виходило дуже хвилюючим». — про те, як вперше прийшов на футбольний матч в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Колись автівку в Луганську було купити важче, ніж зараз танк" (17 березня 2017 року)

«До 15-ти років тренувався і виступав за "Більшовик". Під час матчів на першість міста мене вочевидь помітив хтось із динамівських тренерів. ...Достатньо було пройтися через парк і піднятися вулицею Танковою. Тоді там тренувалися не діти, як зараз, а основна команда і дублюючий склад. Зрозуміло, що на динамівській базі бували часто. Хотілося ж подивитися, як тренуються зірки рівня Валерія Лобановського, Олега Базилевича, Віктора Каневського, Юрія Войнова. З відкритими ротами спостерігали, як ці легенди приїжджали на тренування на машинах, як заходили у той невеличкий будиночок, який тоді слугував базою. Дивно, але тоді там поміщалися гравці двох команд. Ще сам, виступаючи за дубль, встиг там трохи пожити. Тісно, скромно, спартанські умови – маленька кухонька, невеличкі кімнати по п’ять ліжок у кожній. Але що нам тоді було потрібно? Любові до футболу штучно не прививав ніхто. Її сам двір прищепив. Ми просто бігали за м’ячем і навіть не мріяли, що колись заграємо професійно». — про те яким чином потрапив до "Динамо" в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Колись автівку в Луганську було купити важче, ніж зараз танк" (17 березня 2017 року)

«Мама з татом були категорично проти того, щоб я гаяв час на футбол. Мама навіть якось прийшла до тренера команди "Більшовик" Бориса Кукурикова і заявила: "Виженіть цього хлопчика!" "Як я можу його вигнати, якщо він найкращий?" – усміхнувся Борис Йосипович. Власне, з огляду на ставлення батьків свої заняття футболом я тривалий час тримав у таємниці. Аж поки хтось із дворових друзів мене не продав, точніше. Проговорився під час розмови з мамою. До того після тренувань чи матчів роздавав друзям труси, майки, гетри і взуття. Бо якби вдома хтось побачив це екіпірування, то був би страшний скандал. Зрештою, мама ж не хотіла мені лиха. Річ у тім, що я був хворобливим хлопчиком, здоров’я для того, щоб займатися спортом професійно, мені начебто бракувало. Особливо батьки не хотіли, щоб займався футболом. Доводилося підводити їх до цієї думки поступово: спершу записався на теніс, потім почав займатися баскетболом і врешті підвів до думки, що відвідуватиму футбольну секцію. А взимку, звісно, був хокей. У Києві тоді ця гра поміж дітей була вельми популярною. Майже у кожному дворі була так звана "коробка". Якщо ж її не було, то розчищали сніг і заливали "поляну" власними зусиллями. Фактично, замерзали калабані, але були задоволені й цим. Бігали з ключками і не завжди на ковзанах. Зрештою, нам було простіше, бо в парку 22-го з’їзду було два озера. Взимку вони замерзали і турбуватися нам не доводилося. Хоча, звісно, коли заняття футболом стали серйознішими, часу на хокей було менше. Взимку тренувалися в залах, а ігри по неділях проводили на снігу. Поля тоді особливо ніхто не чистив. Як втоптували, так і грали». — про ставлення батьків до занять футболом в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Колись автівку в Луганську було купити важче, ніж зараз танк" (17 березня 2017 року)

«То був 1965-й рік. Тоді часто практикувалися спаринги між старшими юнаками і дублюючим складом. Після одного з таких поєдинків Віктор Олександрович звернув на мене увагу і дав вказівку перевести мене з юнацької групи в дубль. До слова, тоді теж грав на позиції лівого вінґера чи лівого півоборонця. Підкреслюю це, бо мене часто помилково називають нападником. На вістрі не грав ніколи. За винятком того невеличкого проміжку, коли Маслов почав залучати мене до матчів за основу. Як відомо, він тоді першим перейшов на гру за схемою 1 – 4 – 4 – 2 й вирішив, що в мене щось може вийти попереду. Власне, після того на гру з двома нападниками перейшов дубль і роль одного з двох форвардів відводилася мені. До того я грав зліва, Вітя Кащей зліва, а на вістрі діяв Льоша Христян. Напад у нас тоді був фантастичний. У 1968-му, коли стали чемпіонами СССР серед дублерів, забили у 38-ми матчах 94 м’ячі. Стадіон "Динамо", який тоді вміщував 30 тисяч глядачів, забивався вщент, а ті, хто на трибуни не потрапляли, обліплювали дерева навколо стадіону. І то в часи, коли три роки поспіль першою ставала основна команда "Динамо". Згадуєш ті часи, слухаєш, що зараз на матчах Прем’єр-ліги збирається по 167 людей і дивуєшся – що ж у нас так сильно змінилося? На мій погляд, тоді було більше гравців. Здатних приймати нестандартні рішення, були яскраві індивідуальності, гра яких приваблювала. Достатньо сказати, що в нападі динамівського дубля окрім нас, молодих гравців, тоді часто виходив призер чемпіонату світу-1966 Валерій Поркуян. Нині спостерігаю за хлопцями з інтернату й ловлю себе на думці, що якісь вони всі однакові». — про те, як наблизився до основи "Динамо" (Київ) в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Колись автівку в Луганську було купити важче, ніж зараз танк" (17 березня 2017 року)

«Причому суттєво. Віктор Олександрович ще до чемпіонату світу-1966, до того часу, як начебто першими з двома нападниками почали грати англійці, застосував цю схему в "Динамо". У Маслова було три нападники (Бишовець, Пузач і Хмельницький), які постійно змінювалися в залежності від суперника і поставлених на окремо взятий матч тактичних завдань. Севідов мав інше бачення як на побудову атакувальних дій, так і формування команди в цілому». — про те, що погляди на футбол Олександра Севідова відрізнялися від поглядів Віктора Маслова в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Колись автівку в Луганську було купити важче, ніж зараз танк" (17 березня 2017 року)

«По-перше, Севідов мав своє бачення. По-друге, до досвідчених Бишовця, Пузача і Хмельницького додався молодий Олег Блохін. З чотирма нападниками в команді для мене місця вже начебто не залишалося. Тож коли отримав пропозицію з Луганська, вирішив не відмовлятися. Ішов з "Динамо" з власної ініціативи. Не виключаю, правда, що клуби, відправивши мене у "Зорю" і взявши до Києва Михайла Фоменка, провели обмін. Так чи інакше, я про такий крок не шкодую. Сам вибрав цей шлях. Він був ні простим, ні легким». — про те, чому пішов із "Динамо" до "Зорі" в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Колись автівку в Луганську було купити важче, ніж зараз танк" (17 березня 2017 року)

«Позначався прекрасний функціональний стан. Але крім того відзначив би інший фактор – майже всі гравці "Зорі" були однолітками. Те саме, до речі, пізніше було в "Динамо" зразка 1975 року. У нас тільки Женя Рудаков був 1942 року народження. Мунтян народився у 1946-му, Стефан Решко – в 1947-му, а всі інші народилися в межах 1948-1949-му. Лише Блохін з Буряком трохи молодші. Це важливо, бо ровесникам легше знаходити спільну мову. В команді спостерігалося розуміння. Те саме – у "Зорі": Журавльов народився в 1945-му, інші – в 1947-1949-му. Та ще й гравці зібралися відмінні: Славік Семенов, Сергій Кузнєцов, Юрій Єлисеєв, Толик Куксов. Вітю Кузнєцова пізніше запрошували в київське "Динамо", але він від переходу відмовився. "Бригадир" Журавльов був лідером, справжнім капітаном команди, мав величезний авторитет серед гравців і тренерів. Власне, єдність між гравцями і тренерами в купі з високою індивідуальною майстерністю й допомогли нам перемогти. Що наше чемпіонство було невипадковим, свідчить також і той факт, що за підсумками чемпіонату-1971 луганці стали четвертими. Тобто чемпіонська команда формувалася вже тоді. Я прийшов наприкінці того чемпіонату, провів заключних п’ять поєдинків і навіть забив м’яч у ворота "Нефтчі". Тоді ще в пресі жартували, мовляв, як так, що динамівець дотягся до м’яча ногою, виступаючи за "Зорю"». — про те, як став чемпіоном у складі "Зорі" в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Колись автівку в Луганську було купити важче, ніж зараз танк" (17 березня 2017 року)

«Так. У ті часи існували встановлені Спорткомітетом і Федерацією футболу СРСР оклади, які були однаковими для всіх клубів. Спершу то було 180 рублів, потім – 250. Але існували доплати. Тоді команди ділилися на профспілкові і відомчі. Півчемпіонату тоді складали клуби підлеглого міліції товариству "Динамо". За ЦСКА відповідали Збройні сили. Найчастіше штат команди тоді налічував, враховуючи гравців, тренерів і обслуговуючий персонал, у межах 30-ти осіб. Натомість у київському "Динамо" штат команди складався лише з 13-ти атестованих посад, тобто виключно офіцерський склад. Оклад і решта надбавок були відповідними до звання, враховувалася також вислуга років. У профспілкових командах ("Дніпрі", "Зеніті", "Карпатах", "Зорі") існували можливості доплат. Ми їх називали "підсніжниками". У відомчих командах щось схоже офіційно оформити було неможливо. Однак у "Динамо" існували премії від МВС, від КДБ, від Ради міністрів. То коли був результат. У профспілкових командах все було просто. Гравця влаштовували працівником, приміром, шахти. Хто тебе там знає? Приходиш і на рівні з усіми отримуєш у касі доплату на рівні зарплати. Окремі гравці примудрялися отримувати по дві-три доплати. Завдяки цим варіантам в алма-атинському "Кайраті" чи ташкентському "Пахтакорі" крутилися божевільні для тих часів гроші. То й не дивно, бо вони були єдиними командами на цілу республіку. Так, в Україні "Динамо" теж мало перевагу над рештою. До того часу, поки за "Дніпро" не взявся Герой Радянського Союзу, директор "Південмашу" Олександр Макаров. До того винятком у 1972 році була й "Зоря"». — про те, що матеріальні умови в Луганську тоді були навіть кращими, ніж у Києві в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Колись автівку в Луганську було купити важче, ніж зараз танк" (17 березня 2017 року)

«Я був одним із небагатьох, хто повернувся до Києва вдруге. І повернувся успішно. Лобановський впродовж усього 1973-го "бомбардував мене з крупнокаліберної артилерії". Він наполягав, щоб я повернувся, телефонував мені після кожного матчу, запитував про мій стан, про те, що я роблю. "Пора повертатися, Володю" – говорив Валерій Васильович. А ще раніше, в 1972-му під час Олімпіади в Мюнхені обробляв мене керівник Спорткомітету України Іван Бака. Не знаю, можливо, це було пов’язано з високими результатами "Зорі", але пізніше виявилося, що в Києві враховували ще й те, що ми грали в парі з Блохіним у збірній. Мовляв, навіщо щось видумувати, якщо сформована готова пара нападників? Але в 1972-му відмовився, а дав згоду на повернення до Києва лише через рік, коли луганський клуб мав великі труднощі і було зрозуміло, що перспектив там немає. До того ж до мене вже не лише телефонували, але й їздили, причому високі чини. Після розмови з одним із них у Ленінграді я написав заяву про перехід у "Динамо"». — про повернення до Києва в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Колись автівку в Луганську було купити важче, ніж зараз танк" (17 березня 2017 року)

«Ми почали виконувати ту роботу, якої до нас не виконував ніхто. Більше того, ніхто не був певен, чи дасть ця праця результат. Окрім того, що ти вмієш грати в футбол і розумієш гру, неможливо щось виграти без футбольної освіти. Битися і боротися мало. Вважаю, що в результаті, якого досягли ми, є чимала заслуга попередніх поколінь динамівців. Бо то вони покорили перші щаблі – спершу здобули Кубок СССР, а потім ставали чемпіонами Союзу. І з того часу кожен наступний претендент на місце в основі "Динамо" мав принаймні не поступатися рівнем попереднику. Слабких місць у командних побудовах ставало щораз менше. Бо то професійний клуб. Тут тренери не повинні вчити гравців бити по м’ячу, а можуть собі дозволити за прикладом "Манчестер Юнайтед", який придбав 35-річного Златана Ібрагімовіча, купити досвідченого гравця на один-два сезони. Для того, щоб він допоміг вирішити поставлені завдання. Те саме було й у нас. Усі футболісти "Динамо" відповідали рівню національної збірної. Пригадую, після перших зборів ми разом з Валерієм Васильовичем і Олегом Петровичем їхали разом на машині. Тоді звернувся до тренерів: "Ми провели величезну роботу, пролили бочки поту. А якщо нічого не вийде?" У салоні автівки запанувала мовчанка. "Ну, як так?" – задумливо затягнувся Лобановський. Але чіткої відповіді я від нього не дочекався. Більше ніж через рік після тієї розмови ми повернулися з Кубком кубків на базу в Кончу-Заспу. Там Оля Трохимівна Подуран накрила для нас вечерю, на столі було шампанське. Лобановський, піднявши келих, сказав: "Тепер можу відповісти на запитання, яке ставив Володя Онищенко". Він запам’ятав! Так, не виключаю, що на початку нашої роботи Лобановський з Базилевичем ще не до кінця розуміли, що з того вийде. Як і не було певності, мабуть, в Анатолія Зеленцова, який працював на кафедрі Інституту фізкультури у Валентина Петровського, тренера видатного спринтера Валерія Борзова. Але одна справа – підготувати окремо взятого спортсмена до трьох-чотирьох основних стартів року й зовсім інша – утримувати впродовж усього сезону в оптимальній формі команду з 20-ти осіб. Безперечно, то був експеримент. Але експеримент з футболістами з хорошою футбольною освітою, які вміли достатньо для того, щоб при добротній організації процесу вистрелити на цьому рівні. Інша річ, що кожен будує свою гру, виходячи з сильних сторін. Бразильці опиралися виключно на футбольну освіту, на вмінні зупинити м’яч, обіграти, красиво те й інше виконати, то голландці поєднували фізичну готовність і вишукане поводження з м’ячем. У них техніка простіша, але надійніша. В діях бразильців більше артистизму». — про великий обсяг фізичних навантажень у київському "Динамо" в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Колись автівку в Луганську було купити важче, ніж зараз танк" (17 березня 2017 року)

«Не відразу. Розпочали ми 1974-й дуже важко. Ми зіграли внічию з "Зорею", з великими труднощами виграли в Києві від "Шахтаря", чимало зусиль доклали, щоб здолати в Москві "Динамо". Шапкозакидацьких настроїв не було, але кожне очко доводилося вигризати. Розбіглися ми лише під завершення першого кола. Лише тоді почали здобувати впевненість у власних силах. Особливо ж віра зміцнилася після того, як пройшли в першому раунді Кубка кубків болгарський ЦСКА. На виїзді ми перемогли 1:0, а напередодні матчу-відповіді під час якоїсь командної гулянки трохи випили. Завершилося все сутичкою окремих гравців. На ранок були збори, на яких Лобановський сказав: "Ми, тренери, зробили все, що могли, але враховуючи те, як ви себе вели, за результат відповідати не можемо". Проте вийшли і вирвали на останніх хвилинах перемогу 1:0». — про те, що "Динамо" почало грати дуже яскраво з самого початку сезону-1974/1975 в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Пішов з посади тренера "Динамо", бо не хотів, щоб мені розповідали, кого ставити" (20 березня 2017 року)

«Надірвав м’яз. Думав, що не поїду до Мюнхена взагалі, але Лобановський наполіг. "Поїхали, – каже, – нехай бачать, що ти тут. Вийдеш на поле, походиш". Суперники знали, що я постійно забивав й відповідно остерігалися». — про те, що в фіналі Кубка кубків забив двічі, а ось перший матч за Суперкубок Європи проти "Баварії" пропустив у інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Пішов з посади тренера "Динамо", бо не хотів, щоб мені розповідали, кого ставити" (20 березня 2017 року)

«Тоді цікава ситуація склалася. Я міг бити сам, але віддав Сані Бережному. Той забити не зумів. Васильович після матчу запитав: "Чому ти сам не бив?" "Хотів як краще" – відповів. Втім, основна причина мого рішення приховувалася не в окремо взятому епізоді. Мене не влаштовувала можливість просто грати в футбол. Я такого не розумію. Звик грати для того, щоб вирішувати серйозні завдання. Продовжувати кар’єру просто так сенсу не бачив. У мене ще була розмова з Лобановським. "Володю, у тебе ще є невирішені питання, мабуть, залишайся" – казав тренер, натякаючи на певні матеріальні блага. "Всіх питань не вирішиш" – відповів я. Переговорив з Васильовичем і отримав його згоду, щоб працювати тренером в клубній школі. Тоді без відома Лобановського такі питання не вирішувалися. Відпрацював у школі сім років, зробив випуск. У моїй групі тоді був Владислав Тернавський, який на чемпіонаті світу-1994 тримав бразильця Ромаріо (правда, не втримав). Також у мене росли Толик Безсмертний і Віталій Пономаренко, які пізніше грали в обороні "Динамо" під керівництвом Фоменка. Вітя Двірник проявив себе у празькій "Спарті". Віктор Яблонський спершу повиступав у "Металісті", а потім тривалий час грав у Росії. Як для одного випуску, гадаю, непогано». — про те, що кар’єру завершив 29-річним, невдовзі після матчу 1/8 фіналу Кубка чемпіонів проти шведського "Мальме" у 1978-му в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Пішов з посади тренера "Динамо", бо не хотів, щоб мені розповідали, кого ставити" (20 березня 2017 року)

«До того ще встиг зробити останній свій набір у динамівську академію. З хлопців 1989 року народження ми тоді прийняли Артема Кравця, Романа Зозулю. А в "Динамо-2" виступали лише вихованці клубної школи. Гарний випуск тоді підготував для нас Анатолій Крощенко. То – хлопці 1975 року народження Олександр Шовковський, Сергій Федоров, Влад Ващук, великі надії тоді подавав Сергій Баланчук. Крім того, подарував сумку екіпірування тренерові інтернатної команди Віталієві Хмельницькому. За те, щоб віддав мені по старій дружбі Юру Дмитруліна, Віталика Самойлова і Павла Паршина з Житомира, які народилися у 1976-му. А разом з Шевченком ми взяли іншого перспективного нападника Сашка Голоколосова. Хлопець забивний, потім навіть в Іспанії пограв, але змушений був завершити кар’єру через важку травму. Їхня група теж сильною була – Ігор Костюк, Володя Анікєєв, Слава Кернозенко. І Андрій. Його ми кинули у склад майже відразу, 16-річним. Шевченко прогресував дуже стрімко. У нього були всі риси для того, щоб стати видатним футболістом, Андрій однаково добре грав як вгорі, так і внизу. Й, звичайно, хлопчина відзначався великим футбольним інтелектом. Ще тоді, взимку 1993-го під час збору в Німеччині, сказав Григорієві Суркісу, що в нас буде валютний гравець. Правда, Йожеф Сабо любить говорити, що то він першим помітив Андрія, а до того він навіть за "Динамо-2" не грав. Як не грав, якщо статистика є? Мушу сказати, що Шевченко – то ще продукт старої, радянської системи, тої, яка виховала інших володарів "Золотого м’яча" Блохіна і Бєланова. Взагалі, статистика свідчить, що великих успіхів "Динамо" досягало приблизно щодесять років: 1966-й, 1975-й, 1986-й, 1999-й. Але з моменту останнього успіху минуло вже 18 років. Наразі не виглядає, що в близькому майбутньому з’явиться нова велика динамівська команда. То свідчення того, що трапився якийсь генетичний збій. Але мене то не дивує. За Союзу була масовість, яку ми втратили. У часи Незалежності ми не створили передумов, за яких могли б з’являтися талановиті діти. Кілька років тому, поїхавши на перегляд одного футболіста, прогулювався Заґребом. У невеликих проміжках між приватними будиночками – спортивні майданчики. Акуратні, з якісним синтетичним покриттям. Так, у Хорватії ліпші в порівнянні з нами кліматичні умови. Там немає промисловості й відповідно чистіше повітря. Але після розпаду Югославії система розвитку спорту не щезла, як у нас, а розвинулася в тому напрямі, який країна вважала доцільним. Хорвати надалі залишаються одними з найсильніших у баскетболі, водному поло, волейболі, мають одну знайсильніших у Європі футбольних збірних. А що залишилося у нас? Виправдання єдине – немає грошей. Але ж у забудовника, який зводить щораз нові будинки, гроші є. Кредити ці люди беруть у населення. Більше того, за землю, на якій проводиться будівництво, дають хабарі. То чому ж тоді ті, хто дає дозволи, не зобов’яжуть забудовників поряд з домами обладнувати спортивні майданчики? Нехай невеликі, з двома кільцями. Але користь була б. І по кишені забудовникові це б не вдарило. Однак ніхто такими "дрібницями" не заклопотаний. Про спорт у нас починають згадувати після того, як мало медалей наші спортсмени візьмуть на Олімпіаді чи невдало виступить на чемпіонаті Європи футбольна збірна? Але що зроблено для того, щоб результат був? Як за такого ставлення Україна може конкурувати з державами, у яких спорт розвивається на серйозному рівні? Вперед почнемо рухатися лише тоді, коли почнемо жити не "по понятіям", а за законом. Чомусь наші багатії, виїжджаючи на Захід, закон цінують. Але вдома знову беруться за старе». — про те, як на зорі Незалежності у складі "Динамо-2" дебютував у дорослому футболі Андрій Шевченко в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Пішов з посади тренера "Динамо", бо не хотів, щоб мені розповідали, кого ставити" (20 березня 2017 року)

«Причини спаду пояснити не важко. Групу основних гравців забрали до лав збірної. Анатолій Коньков, який тоді очолював національну команду, перед матчами відбору до чемпіонату Європи проти хорватів та італійців проводив збори. Зрозуміло, що режим роботи там був відмінний від динамівського. Фактично, за цих три з гаком місяці я не встиг зробити в "Динамо" нічого ні поганого, ні доброго. І зрозумів, що нічого й не зроблю, якщо мені розповідатимуть, що робити. Тому у відставку подав сам». — про те, як у 1995 році тренерська кар’єра стрімко стрибнула вгору – впродовж кількох місяців очолював першу команду "Динамо" (перемога 3:0 над "Шахтарем", але потім нічиї з "Таврією" та "Дніпром", поразка від "Чорноморця") в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Пішов з посади тренера "Динамо", бо не хотів, щоб мені розповідали, кого ставити" (20 березня 2017 року)

«А ще вибив з Кубка "Шахтар". У Донецьку мене називали "засланим козачком". Мовляв, киянин, який працює в Донецьку. Приїхав, щоб вставляти палки в колеса "Шахтареві". А воно перед тим кубковим матчем як було? Віце-президентом "Металурга" тоді був Сергій Середа, колишній працівник клубу "Шахтар". Перед грою він підійшов до мене і сказав: "Володимире Івановичу, от добре було б, якби ми їх перемогли". "Ми ж без року тиждень у Вищій лізі. Перегравати команди з традиціями важко, – відповів, як є. – Можу вам лишень пообіцяти, що десь ми їх зачепимо". Зачепили – вибили "Шахтар" з Кубка на стадії 1/8 фіналу. Після того на кожній прес-конференції мене намагалися закопувати. Мовляв, приїхав у команду, яка тут нікому не потрібна. Доводилося щоразу пояснювати, що не я цю команду створював, а на роботу мене запросили. Та й взагалі, що поганого, що в місті кілька сильних колективів? Приміром, було б добре, щоб кілька команд було в Києві, щоб взявся хтось реконструювати і грати на стадіоні ЦСКА. Стосовно "Динамо", то після першого матчу, коли у Києві єдиний гол забив Вадим Солодкий, нашу перемогу називали випадковістю. Але коли в другому колі виграли завдяки м’ячу Саші Севідова в Донецьку, люди зрозуміли, що, мабуть, не така то вже й випадковість. Ми розуміли, що різниця в класі гравців величезна. Тому готувалися до "Динамо" цілеспрямовано. Напередодні київського матчу ми навіть зрадили традиції і після прильоту поселилися не там, де завжди селяться суперники "Динамо", тобто в "Славутичі", а в готелі "Інтурист", який знаходиться за містом, по Житомирській трасі. Потім мені розповідали, що у динамівців трапилася невелика паніка: "Де команда? Хто до нас приїхав?" Річ у тім, що цей готель у радянські часи був вельми популярним. Ми любили їздити туди в лазню. Одного разу вийшло, що разом з Анатолієм Бишовцем парилися там з Володимиром Висоцьким і актором Борисом Хмельницьким». — про те, як тренував в Донецьку "Металург", який проводив дебютний у Вищій лізі сезон та двічі впродовж сезону перемогли "Динамо" Лобановського в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Пішов з посади тренера "Динамо", бо не хотів, щоб мені розповідали, кого ставити" (20 березня 2017 року)

«Він запропонував, а я спершу відмовився, мовляв, посада ж зайнята. "То моя ініціатива" – сказав Лобановський. А трохи згодом ФФУ запропонувала очолити "молодіжку". Викликали "на саму гору" і фактично наказали. То була не моя ініціатива. Був проти, бо посаду тренера обіймав Колотов. Його після поразки від ісландців у відборі до чемпіонату Європи вирішили прибрати. Крім того, не хотів братися за роботу з командою, перед якою існує заборгованість. Але зустрівся з Вітею Колотовим, поговорив, що й до чого. Він сказав, що залишатись не збирається. Тоді взявся. У відборі до Євро-2002 посіли перше місце в групі. Але за тим регламентом змушені ще й були грати в матчах плей-офф проти швейцарців. Не програли б, якби не грали в останньому турі групового турніру від поляків. Але обставини там були особливі. Скажу так: від нас нічого не залежало. Суддя вилучив чотирьох наших футболістів, без яких перемагати Швейцарію було складно. Зрештою, в другому матчі після домашніх 1:2 ми вели в рахунку, однак потім суддя призначив у наші ворота два пенальті і справу було зроблено». — про те, як Валерій Лобановський покликав у "Динамо-2" в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Пішов з посади тренера "Динамо", бо не хотів, щоб мені розповідали, кого ставити" (20 березня 2017 року)

«Можу сказати, що Фоменко прийняв команду, яка після трьох матчів відбору до чемпіонату світу-2014 мала два очки. Завдання виходу в фінальну частину не знімав ніхто. Ми зробили все від нас залежне і зупинилися в кроці від мети. Проте в плей-офф потрапили на найсерйознішого суперника – Францію. Коли перемогли команду Дідьє Дешама 2:0 вдома, мав відчуття схожі до тих, що переживав у 1975-му перед Ейндховеном. Тоді після 3:0 над ПСВ теж сумнівався, чи потрапимо далі. Цього разу, забий Безус Льорісу в самому кінці київської зустрічі, шансів теж було б більше. Але не певен, що й такого запасу нам вистачило б». — про те, як з Михайлом Фоменком тренували національну збірну в інтерв'ю football24.ua Володимир Онищенко: "Пішов з посади тренера "Динамо", бо не хотів, щоб мені розповідали, кого ставити" (20 березня 2017 року)