Олівія Ленґ

Олівія Ленґ

Стаття у Вікіпедії

Олівія Ленґ (народилася 14 квітня 1977) — британська письменниця, романістка і культурна критикиня. Вони є авторами п'яти нон-фікшн творів «До річки», «Подорож до джерела Ехо», «Місто самоти», «Тіло кожного. Книга про свободу», «Сад супроти часу», а також збірки есеїв «Кумедна погода» та роману «Крудо».

Цитати

Для мене сад — це простір надії, але також і простір для осмислення того, як влада діяла протягом історії. І саме це я намагаюся зробити у книзі «Сад супроти часу» — подумати про владу, виключення, а також про всі ці позитивні та сповнені надії історії.

Зазвичай у книжках я використовую дуже інтимні матеріали: щоденники, медичні записи тощо. Я дуже обережна з цим. Я нічого не вигадую. Якщо в записах є прогалини — я чітко про це пишу. Якщо існують різні версії історії — я це показую. Мене дратує, коли в нонфікшені хтось просто вигадує правдоподібну історію, замість того щоби сказати: ось прогалина, ось факти. Я хочу, щоб читачі мали інформацію і могли думати самостійно. Це моя етика. Ще один етичний момент — я сама присутня в книжках. Мінімально, але я є. Я чітко показую, чому мене цікавить та чи інша тема. Якщо я пишу про самотність або алкоголізм — мені важливо сказати, що я переживала самотність або що я з родини, де була ця проблема, і я хочу зрозуміти цю хворобу. Мені дуже важливо переходити між особистим і досвідом інших.

Зміни клімату дуже сильно впливають, особливо тут, на східному узбережжі, де дуже сухо і майже ніколи не буває дощів. Тож мені довелося змінити підхід до рослин, і спершу це було болісно. Але зараз мені навіть цікаво — просто спостерігати, що приживається. Мій інтерес до саду зараз більше не про те, що я хочу бачити на цій землі, а про те, що сама земля хоче, аби на ній зростало. І це набагато цікавіше.

Іноді мої книги — це ще й спроба створити форму, яка відповідає часові великого безладу та суцільної брехні. Ми живемо в епосі постійної брехні, фальсифікацій та викривлень реальності. І я справді вважаю, що обов’язок митця чи мисткині — говорити правду. Знайти спосіб сказати правду так, щоби це проникло крізь цю завісу брехні, якою ми всі оповиті.

Книжка згадує події 1975 року в Італії — у період «свинцевих років», коли в країні було багато терористичних атак. Вона про Фелліні й Пазоліні. Це історія вбивства Пазоліні. Це книга про пророка, який передбачив фашизм за 50 років до його повернення. Його вбили 50 років тому в листопаді. І це також книжка про силу мистецтва, про ілюзії, про небезпеку фашизму — речі, які дуже близькі мені. Це роман, але він розгортається в реальному світі. Я створила вигаданого персонажа, «вставила» його в реальні обставини, а довкола все — вигадане. Але факти — справжні: як загинув Пазоліні, що він писав у газетах — усе правдиве. Структура складна, але читається як роман. — Про книжку The Silver Book

Коли українські видавці прочитали «Сад супроти часу», вони написали мені дуже емоційний лист про те, як сильно їх вразив розділ про війну і наскільки сад важливий для української культури. І я подумала: «Я просто щаслива, що це відбувається». Тож усі українські видання мають окремі передмови — спеціально для українських читачів. Це дійсно втілює моє переконання, що книжки можуть подорожувати таємно й впливати на світ у магічний, підривний спосіб. Цього неможливо передбачити.

Люди просто хочуть мати змогу доглядати свій сад, вирощувати помідори й їсти їх. Без загрози поранення чи смерті, без постійного відчуття небезпеки. Оця буденність саду, як на мене, — надзвичайно важлива. І так, те, що сталося в Україні, справді переформувало мою книгу. Це змінило і те, як я писала, і те, як я мислила.

Моє письмо — це філософське дослідження. Я не хочу просто розповідати власну історію, а хочу картографувати певні стани. Тому мені потрібні історії інших — не для біографічного ефекту, а для того щоб через них зрозуміти щось більше, що лежить в основі книги.

Насамперед, попри всі виклики — соцмережі, шалений ритм, я все одно вірю в силу книжок і в акт читання. Одна з причин цієї віри — те, що фашистські й ультраправі сили у світі бояться книжок: вони їх забороняють, знищують, руйнують освіту. Вони знають, наскільки потужною може бути ідея, якщо її добре передати. Тож ні, я не втратила віру в книжку як силу, здатну змінювати світ. Так, на неї тиснуть, але саме тому, що вона має силу.

Насправді все, що я роблю, зводиться до одного запитання: що означає жити в наш час? Що означає бути людиною, бути тілом у XXI столітті? Як нам існувати, не лише в умовах воєн, але й у контексті кліматичної кризи, епохи масового вимирання? Чи не запізно вже будувати кращий світ? Багато моїх текстів намагаються встановити зв’язок між молодшими читачами й історією XX століття — або ще давнішою. Радикальні ідеї тих періодів, як на мене, досі важливі. Це такі собі капсули часу, які я передаю далі разом з ідеями, які вважаю актуальними.

Передусім мене цікавлять сади саме тому, що це надзвичайно складні й суперечливі простори. Їх не можна просто зарахувати до однієї чи іншої категорії. Тому я не скажу, що мені ближче одне чи інше. Мене захоплює те, що сад — це водночас і те, й інше. Він може бути місцем спротиву. Це може бути протиотрута до війни. Це може бути простір прихистку. Але водночас ми маємо сади влади по всьому світу — ті, що символізують домінування над природою або над людьми. І сад може бути використаний саме для цього.

Перші дві мої книги були здебільшого про письмо, і я зрозуміла, що це не зовсім моє. Це було складно. Важко пояснити. Але коли я почала писати про візуальне мистецтво у «Місті самоти», усе стало на свої місця. Для мене дуже органічно мати перед собою образ, щось візуальне, і думати через нього. Це приносить мені велике задоволення. І наповнює книжку сценами радості — тому що ці твори прекрасні, захопливі, емоційні. Тож так, мистецтво буде у всіх моїх книжках. Це надзвичайно корисний інструмент мислення.

Сад — надзвичайно гнучкий простір. І те, що мене найбільше цікавить й чому я вважаю сад таким важливим у нашому столітті — це те, що він неминуче є формою діалогу між людиною і природою. Це спосіб подумати про те, які взаємини ми хочемо мати з природою і якою мірою ми хочемо в них брати участь.

Спочатку я вважала, як екоактивістка, що найкраще для природи — це повна відсутність людини: ми маємо просто відійти і дати світу зцілитися без нас. Але сад запрошує нас подумати, як ми можемо бути учасниками природи, не завдаючи їй шкоди, не маючи екоцидного впливу.

Теми тіла, садів, протесту — мої наскрізні теми. Це те, над чим я думаю все життя. Інші книжки ніби вибухають із певного досвіду. Але за ними теж стоїть багато часу і роздумів. Я не завжди знаю, що буде далі. Інколи ідея приходить, і я розумію, що вона давно була в мені, просто ще не кристалізувалась.

Щодо часу: я зазвичай працюю над книжкою кілька років. Але думаю про неї набагато довше. Вони довго живуть у моїй підсвідомості. Потім я пишу пропозицію, починаю дослідження — і це займає два роки. Якщо це художній твір, усе швидше. Свій перший роман «Крудо» я написала за сім тижнів. А The Silver Book — за два місяці. Проте і «Сад супроти часу», і «Тіло кожного. Книга про свободу» — це книжки, теми яких я обмірковувала ще з двадцяти років. Тобто понад 25 років роздумів, перш ніж я знайшла форму, мову або потрібну дистанцію, щоби написати.

Я абсолютно та фундаментально вірю, що ми дедалі більше живемо в царині ідей, фантазій і наративів. Ми існуємо всередині цього світу історій і він формує наш реальний світ радикально. Ми щось бачимо, читаємо в соцмережах — і це має катастрофічні політичні наслідки. Я вірю, що втручання у світ історій, надання людям відчуття їхньої історії, відчуття можливого майбутнього — усе це справді змінює світ. Я вірю в це всією своєю сутністю.

Я бачу свої три книги — «Місто самоти», «Тіло кожного. Книга про свободу» і «Сад супроти часу» — як своєрідну трилогію. «Тіло кожного. Книга про свободу» — дуже стримана книга. Її мова аскетична, ясна. Вона не лірична, не романтична і не красива в художньому сенсі. А от у «Саді супроти часу» я хотіла, щоб це було дуже красиво. Тож я дозволила собі писати пишно, розкішно. І це було цілеспрямовано, бо ми живемо у час великого політичного конфлікту в усьому світі, світ сильно поляризований. Я хотіла, щоб ця книжка була не схожа на соцмережі. Я хотіла, аби її могли прочитати й ті, хто зі мною не згоден. І я майже навмисно використала сад та садову мову як щось підривне. Щоб люди подумали: «О, це так красиво. Троянди. Яке задоволення читати». А потім раптом стикнулися з політичними ідеями — і знову повернулися до троянд, до саду. Щоб це було заспокійливо й турботливо.

Я думаю, найважливіше для молодих авторів — це навчитися спостерігати. Робити реальний світ видимим у письмі. Звертати увагу. Щоби в тексті не було нічого нечіткого, недописаного. Це має бути тотальна увага: навіть якщо ви щось вигадуєте, навіть якщо створюєте щось фантастичне, все одно потрібно передати глибину й відчуття реальності. Якщо ви здатні це зробити, тоді ви затягуєте читачів у свій світ. Для мене це найважливіше.

Я не повторююся у своїх книжках. Мені подобається, щоб кожна була зовсім іншою, присвячена зовсім іншій темі. Але садівництво — це інше, бо воно супроводжує мене все життя. Тож я цілком можу уявити, що захочу до нього повернутись, або знову зробити щось на кшталт The Garden Manifesto через десять років, вже в іншій формі. Втім, так, щойно я завершила роман, події якого відбуваються у 1970-х. Він зовсім інший. І наступна книга, яку я уявляю, теж буде про щось інше.

Я хотіла, щоб будь-який читач або читачка могли зайти в цю книжку і відчути, що їм щось дарують, що це щось поживне. Тож мова — дуже важлива. І так, переліки рослин, описи — усе це навмисне. Це спосіб «годувати» читачів, щоби вони могли думати, а потім знову бути підживленими і знову думати. Я не знаю, чи потребуватиму я такої структури або такої мови в наступних книжках. Але це точно найкрасивіша з усіх моїх книжок, найбільш свідомо створена як красива. — Про книжку «Сад супроти часу»