Перейти до вмісту

Олів'є Бурдо

Матеріал з Вікіцитат
Олів'є Бурдо
Стаття у Вікіпедії

Олів'є Бурдо (фр. Olivier Bourdeaut; 3 липня 1980, Нант, Атлантична Луара, Франція) — сучасний французький письменник. Лауреат кількох престижних літературних премій за дебютний роман «Чекаючи на Боджанґлза», зокрема France Télévisions, Ґран-прі RTL-Lire. Критики знаходять у його творчості подібність до прози Селінджера і Бориса Віана.

Цитати

[ред.]
  •  

В Європі я спокійно кажу людям: «Я — радісний ідіот» — і це їх веселить. Натомість у Японії публіка навіть не уявляє, як таке можна сказати, адже для них самоприниження є дуже рідкісним явищем. Коли в одному з інтерв’ю я повторив фразу про придурка, то японська видавчиня була страшенно налякана, мовляв, не треба такого говорити[1]!

  •  

Зазвичай, коли хтось розповідає якусь байку зі свого життя, він намагається її дещо прикрасити або драматизувати проблеми, надати їм перебільшеного значення. На публіці ніхто не хоче бути щирим і віддатися їй повністю. Навіть більше: люди рідко визнають власні помилки — якщо у Франції вас звільнили з роботи, то це завжди вина когось іншого, а не ваша[1].

  •  

Насправді в мене немає жодного травматизму. Крізь текст я трактую важкий сюжет із легкістю, адже закінчую драму фарсом. Я не закладав якогось особливого меседжу в цей роман[1]. — Про роман «Чекаючи на Боджанглза»

  •  

Повірте, я не намагався передати якийсь меседж. Адже так буває часто — люди пишуть роман, не задумуючись над якимось конкретним посланням, а в підсумку виходить ціла книжка-меседж[1]. — Про роман «Чекаючи на Боджанглза»

  •  

Сподіваюся, що писатиму впродовж решти життя і не виходитиму на пенсію. Оскільки я перші тридцять років майже не працював, то взяв собі, так би мовити, цю пенсію завчасно — коли був у формі, у розквіті сил. У майбутньому хочу написати ще 10—12 книжок, аби мені не було соромно за виконану роботу. І померти, залишивши кілька вартісних текстів після себе[1].

  •  

Я завжди жив поза межею, тому можу назвати себе оригіналом. Але для мене оригінальність — це не просто дія чи вчинок, а спосіб існування. Знаєте, як я звик реагувати на життєві проблеми? Завжди перетворюю їх на фарс. Наприклад, у мене були такі роки, коли я не мав електронної пошти й рахунку в банку — тих речей, які є обов’язковими у Франції. Я міг спати на дивані в друзів, а не вдома — одне слово, для суспільства мене тоді просто не існувало[1].

  •  

Як і більшість людей, я є результатом того, що мене оточує. І потрібно пам’ятати, що, окрім зовнішньої картинки, існує ще аспект спілкування з людьми: коли я писав текст, а в перервах виходив на вулицю, аби поспілкуватися з місцевим населенням, то бачив, якими запальними є іспанці. Вони надзвичайно тактильні — люблять торкатися одне одного при зустрічі, махати руками. А якби довелося писати роман в якійсь північній країні, наприклад, у Швеції, то там люди набагато стриманіші, вони зберігають дистанцію між собою. І коли ти там поводитимешся, як іспанець, то виглядатимеш божевільним. Я, звісно, намагаюся адаптуватися до умов будь-якої країни, але бувають труднощі[1].

Примітки

[ред.]