Герасим'юк Ольга Володимирівна

Матеріал з Вікіцитат
Ольга Герасим'юк
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

О́льга Володи́мирівна Герасим'ю́к (нар. 21 жовтня 1958, місто Пирятин, Полтавська область) — українська журналістка, ведуча телевізійних програм, телевізійна менеджерка. Голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

Цитати[ред.]

  •  

Зараз ми повинні пояснювати для себе та інших ті цінності, які існують. Бо роки бездушного телебачення сформували у людей дуже високий больовий поріг. Тобто, на думку журналістів, для того, щоб люди зрозуміли жахливість ситуації, потрібно жертву роздягнути, показати, що з нею зробили, принизити її перед камерами. Люди звикли до подібного, а відтак відбувається емоційне отупіння. Але такого не потрібно робити. Достатньо підібрати правильні слова та інтонації, поговорити з людьми так, щоб їх захистити, а не показати у приниженні. Найперше треба навчитися розуміти людину та як її берегти[1].

  •  

Канал — це як квартира, де все вирішує господар, і навіть кіт, хоч якої свободи він хоче, нічого не скаже господареві. Бо розуміє, що залежний. Медіаменеджери, розуміючи, що з падінням ринку та зменшенням кількості грошей їхні підприємства стають дедалі більш дотаційними, намагаються зробити все, щоб триматися на плаву[2]. — Про залежність телеканалів від олігархів

  •  

Коли ми говоримо про рівність, передовсім потрібно знати, що ми розуміємо під цим поняттям. Мені здається, що нічого в світі так нас не хвилює, як рівність. Мабуть, окрім щастя. Всі ми створені для щастя, все життя його прагнемо, шукаємо. Щастя і рівність дуже пов’язані. Зрештою, ми також не знаємо, що таке рівність. А без неї щастя не буває[1].

  •  

Мені колись заповідав мій тато, що народився в сковородинському краї — знайди їх, своїх прадідів, відкрий про них правду. Про це ніхто ще не написав. Це ще попереду.
Коли люди дізнаються, якими вони насправді були, їхнє життя зміниться. Цю історію треба наново написати[3].

  •  

Ми живемо в час війни з державою, яка хоче нас знищити. Й поняття свободи слова зараз як ніколи крихке. Так, ми зобов’язані давати різні погляди, але не маємо допустити маніпуляцій. Ці технології майстерні й тонкі, їм дуже важко протидіяти. Це має робити не Національна рада, а спеціальні державні інститути, що захищатимуть право громадянина не бути обдуреним і бути захищеним від токсичної інформації[2]. — Про «Гібридну війну за свободу слова» в інформаційному просторі України

  •  

Можна поговорити з ким завгодно і зрозуміти, що розповідь цієї людини тягне на величезний роман. Для мене немає найбільшої насолоди, ніж наповнення свого життя людськими історіями. І, вважаю, потрібно ділитися цими історіями з іншими[1].

  •  

Той край, де я народилася, Полтавщина — він був для більшовиків, що криваво упокорили його, розсадником волі і непокори.
Саме тому по ньому пройшлися катком і надовго перетворили на комуністичний край, де все живе боялося підняти голову, пам'ятаючи катівню.... дощенту була винищена всяка пам'ять про те, який шалений спротив тут був більшовизму, російській агресії[3].

  •  

Я ненавиджу соціальні шоу, для мене це перемелювання людських життів на фарш. Ми не можемо їх заборонити. У людей існує переконання, що вони так допомагають людству, а ми, — говорячи про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, — переконані — що це злочин[1].

  •  

Я думаю, що кращих немає. Ми всі нерівні, але у всіх повинно бути право на цю нерівність. У кожного має бути рівна можливість зробити вибір. Право на те, щоб твою гідність при цьому поважали[1].

Примітки[ред.]