Олена О'Лір
| Олена О'Лір | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
|
Олена О'Лір (справжнє ім'я Бросаліна Олена Геннадіївна; нар. 1976[1]) — українська поетеса, перекладачка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук, авторка численних статей про поетів української діаспори.
Цитати
[ред.]А загалом треба сказати, що, взявшись до праці над власним перекладом «Гобіта» на замовлення «Астролябії», я опинилася в команді фахівців-толкінознавців з уже виробленою стратегією і тактикою перекладу, застосованою у «Володарі Перстенів» – роботі Олени Фешовець і Назара Федорака (до речі, саме із цього перекладу я «успадкувала» майже всю номенклатуру – назви географічних об’єктів Середзем’я та його чарівних мешканців, їхні імена тощо, вживані в «Гобіті»)[2]. |
А першим моїм опублікованим перекладом став переклад невеличкої поеми леді Марґарет Кавендіш, герцогині Ньюкаслської, англійської письменниці ХVІІ століття, вельми вченої дами й палкої захисниці прав тварин, з назвою «Полювання на зайця» (журнал «Сучасність», 2004). Переклад я присвятила Лідії Крюковій-Качуровській – бо й вона безмежно любила тварин, а, окрім того, я була вдячна їй за коментарі-зауваги до моїх тогочасних перекладацьких спроб[2]. |
Звичайно, відтворення складної системи власних назв – імен персонажів і топонімів – становить певні труднощі, але, щиро кажучи, найтяжче для мене в Толкіна – коли він надто довго говорить прозою… Тому, отримуючи видавниче замовлення на переклад чергового його твору, я передусім цікавлюся, чи є там вірші й у якому обсязі[2]… |
Одночасно я працюю над однією книжкою. Часом (як у випадку «Беовульфа» і «Гобіта») на вимогу видавця доводиться відкласти один переклад, щоб зробити другий. Часом сама влаштовую собі тайм-аут, щоб перекласти якийсь невеликий поетичний твір, який давно вабив. |
Першим перекладом, який мене задовольнив, був переклад сонета Джона Мілтона «На його сліпоту». Зроблений він у середині 1990-х років. І я надіслала його в Мюнхен Ігореві Качуровському, з яким тоді почала листуватися, – послідовнику київських неокласиків, поетові, прозаїкові, перекладачеві небосяжного таланту, а до того ж літературознавцю-універсалу, що з Божої ласки став моїм літературним учителем. І, на моє подивування, він зі своєю дружиною Лідією Крюковою–Качуровською, справжньою поліглоткою і великою його помічницею в перекладацькій праці, одностайно визнали, що моя версія цього сонета краща за версії Михайла Ореста й Дмитра Павличка[2]. |
Справжнє моє знайомство з творчістю Дж. Р. Р. Толкіна почалося, як не дивно, з видавничого замовлення: 2006 року Олег Фешовець, засновник видавництва «Астролябія», попросив мене перервати працю над перекладом «Беовульфа» – саме ця давньоанглійська героїчна епопея поклала початок моєї співпраці з «Астролябією» – і перекласти «Гобіта». Тож знайомство зі світом Середзем’я відбувалося вже у процесі перекладу… А переклад ішов досить-таки складно. Переклад у принципі – тяжка праця, а до того ж це був перший мій переклад великого прозового твору[2]. |
Щодо часу – тут неможливо вивести якісь універсальні норми. Адже кожен твір, над якими працюєш, унікальний і має свої «камені спотикання». Часом у мене весь робочий день міг піти на обмірковування однієї 12-віршової строфи на три рими із середньоанглійської поеми «Перлина» (яку я перекладала за перекладом Толкіна сучасною англійською, зазираючи й в оригінал). Причому треба врахувати, що така строфа є в цьому творі частиною ще складнішої строфічної конструкції з п’ятьох 12-віршів, об’єднаних спільною римою в останньому рядку, а ці конструкції сполучаються між собою за допомогою лексичних перегуків[2]… |
Якщо говорити про перекладацьку діяльність, то почалася вона з «шухлядного» періоду, тобто з перекладів для власного задоволення, без особливих надій десь їх опублікувати. Я намагалася перекладати англомовну поезію – і досі поетичний переклад залишається великою моєю любов’ю, і я цілком поділяю думку Олександра Мокровольського, автора першого українського перекладу «Гобіта»: «Перекладати прозу, може, і легше, але поезію – приємніше»[2]. |
Примітки
[ред.]
