Ніна Хижна — українська режисерка, хореографка, перформерка та педагогиня з Харкова. Засновниця та ключова фігура театру «Нафта», де працює за принципами Devised theatre, що ґрунтується на горизонтальній творчості без жорсткої ієрархії. 2025 року стала лауреаткою премії Women in Arts у номінації «Жінки в перформативному мистецтві».
Взагалі я хотіла створити виставу, яка зможе жити саме в Харкові. І, відповідно, я відштовхувалася від того, що ця вистава мала б бути місцем, де ми зможемо побути разом хоча б в ілюзії безпеки, за рахунок того, що ми перебуваємо в спільних обставинах чуттєвого переживання. Та при цьому я тримала в голові й те, що цю виставу побачать за кордоном. І що, можливо, мені доведеться прибрати текст про те, що ми хочемо щоб росіянам повиривало очі і руки по шию. Але все ж таки я це залишила[1]. — Про виставу «Хтось такі як я»
Мені здається, що в роботі над виставою треба віднайти природній хід процесу. Для мене дуже важливо побудувати діалог із людьми, з якими я працюю. Відчути їх художню мову. Інколи ми відштовхувалися від драматургічного образу в створенні руху. Інколи навпаки. Саме тіло і рух диктували, якою мали бути ця сцена, цей персонаж чи цей фрагмент вистави. Інколи звук і музика надихали на рух, інколи, навпаки — музика створювалася під вже існуючий рух. Тому це доволі ірраціональний процес, який є, з одного боку, дуже логічним і математичним, але це той рецепт, який ти винаходиш в процесі того, як ти це готуєш і створюєш[1].
Мета цієї вистави — скласти різні досвіди і фрагменти нашої спільної історії. Скласти їх в єдину композицію, бо наші досвіди дуже різні. Кожне місто проживає це по-своєму. І навіть в середині одного міста ми маємо дуже різні досвіди. Я розумію, що це може стати дуже непростим викликом для нас як для суспільства. І мені цікаво, як ми можемо це збирати в єдине колективне тіло. Я шукала щось, що може стати таким колективним тілом[1]. — Про виставу «Хтось такі як я»
Рух в цій виставі не є суто хореографічним, це не вибудована хореографія. Певні фрагменти зафіксовані, але є багато простору, де я можу імпровізувати. Важливою складовою є музика, яку створював [австрійський композитор] Нік Акорн дистанційно. Ми доволі довго шукали потрібне звучання. Воно теж походило з тіла. У цій виставі хотілося знайти щось, що буде теж пов’язане з фізикою тіла. Ми знайшли шлях створення музики з побутових звуків. Було дуже смішно дивитися, як Нік працював із каструлями, вібраторами, записував тарілки, дзвіночки, олівці, звук радіо. Він видобував звуки безпосередньо з того, що нас оточує.[1] — Про виставу «Хтось такі як я»
Створювати театр вдома — це бути на своєму місці. Це розуміти глибинні контексти, розуміти, що чули люди сьогодні вночі перед виставою. І що вони так само, як і ти, чули ці вибухи. Сьогодні, на жаль, це теж про дім. Це знати, що у вас із глядачами є спільні тригери. Це дуже прагматичне відчуття приналежності. Це дуже банальна річ, що ти себе ніби розпізнаєш через інших. Це коли тебе впізнають. Не в сенсі успішності, а про те, що у нас є спільні історії, пригоди і досвіди. У нас є спільні маршрути, якими ми ходимо, і архітектура, яка формувала нас. Спільні проблеми, з якими ми боремось або ігноруємо[1].
Тіло — це та матерія і посередник, здатний передати те, чого не здатна передати текстова інформація або документація тих чи інших подій. Ми можемо створити ситуацію, в якій людям це може зрезонувати на іншому рівні. Основною мотивацією було зробити щось для людей, з якими у нас спільні досвіди, культурні коди, тілесні та фізичні обставини. І щоб ми могли провести час у тому, що може нагадувати нормальне життя. Де ми можемо бути вразливими, тонкими, видихнути, розслабитись. Дати собі трохи відпочинку, відпустити певні речі[1]. — Про виставу «Хтось такі як я»
Це дуже неприємна робота — комунікувати про свої досвіди з західною аудиторією. Між нами є певний розлам реальностей, який неможливо подолати, власне, через відсутність у них цього фізичного досвіду. Але, як показує практика, саме тіло може допомогти це відчути та прожити. Наприклад, у виставі «Nobody Died Today» у нас є сцена, де ми просто певний час стоїмо і мовчимо після виступу. І багато хто з наших закордонних колег давав зворотній відгук, що це для них спрацювало найсильніше. Бо це наша фізична присутність в наших реальних тілах, які несуть в собі ритм, напругу і досвід нашого життя в Україні[1].
Я збирала матеріали, пов’язані з тим, що відбувається з біохімією мозку. І взагалі про все, що стається з нашим тілом, зокрема, в стані війни. Це було теоретичним підґрунтям. Його нема безпосередньо у виставі, але це те, що допомагало мені заглибитись у тему. Іншим пластом є історії українців та українок. Це інтерв’ю як із військовими, парамедиками, так і з людьми, які мають інші професії, інакше працюють з тілом або проживають певні тілесні досвіди. Наприклад, у нас є інтерв’ю з викладачкою йоги, з дівчиною, яка переживала вагітність і народжувала дитину під час повномаштабної війни. Або з дітьми, які теж дуже по-різному це проживають. Хтось в Харкові, хтось виїхав і намагається впоратись зараз із новим життям[1]. — Про підготовку до вистави «Хтось такі як я»
