Нора-Євгенія Гомрінґер

Нора Гомрінґер

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Нора-Євгенія Гомрінґер (нар. 26 січня 1980) — німецька та швейцарська поетеса та письменниця, перформансистка і директорка резиденції Villa Concordia у Баварії. Здобула низку нагород, зокрема Literaturpreis des Kulturkreises der deutschen Wirtschaft 2013 року, Ingeborg-Bachmann-Preis 2015 року та медаль Карла Цукмаєра землі Рейнланд-Пфальц.

Цитати

Гадаю, сьогодні люди надто хвилюються через мову, коли виголошують: «Слова ранять людей!». Та ні, ранять дії! Цю тему можна розглядати і в контексті дискусії про війну. Потім ті самі люди кажуть: «Озброювати українців суперечить європейській ідеї демократії, ми ж хочемо миру». То підіть і скажіть це росіянам, як ви можете жертві радити прийняти ситуацію і сидіти тихенько?

Доводиться жонглювати багатьма речами: роботою на повний день у Villa Concordia, письменництвом, подорожами – всього вистачає. Якщо ж говорити про персонально важливі нагороди, то мені важать не так голосні премії, як резиденції. Я була почесною професоркою у берлінському університеті, викладала в Огайо, бувала на письменницьких резиденціях в Гельсінкі та Кіото – і то щоразу були дуже важливі періоди, що змінювали життя. Вони давали іншу перспективу, драйв, енергію, сум – завжди спалахувало щось нове.

Лишається сподіватися на мудрість перекладача і його зацікавленість у тому, аби передати сенс вірша. Не знаю, чи завжди вдається відбити сарказм і грайливість моєї поезії, адже вона проростає з розмовної мови. Поетична мова для мене не обов’язково мусить бути піднесеною, навпаки, вона дуже занурена у момент.

Мистецтво завжди постає з контексту, а контекст охоплює суспільство і державу. Я не знаю, як можна аполітично реагувати на цей світ – поетичне завжди політичне. Деякі мої колеги стверджують, що пишуть суто з глибин власного серця. Але твоє серце – у тілі, а тіло – в зовнішньому оточенні, і твоя персональна реакція так відрізняється від реакцій інших авторів, в яких є серця та тіла.

Ми хотіли надати українським митцям підтримку, але не позиціювати їх винятково як людей, що приїхали з країни, де триває війна. Наша мета – надати їм простір, аби вони могли сконцентруватися на власній роботі. Що ми даємо? Гроші, час, зв’язки. І ми сподіваємося у майбутньому ще більше співпрацювати з українцями. Сьогодні я відчуваю, що ми маємо надати українцям насамперед грошову підтримку. — Про підтримку українців Міжнародним будинком митців Villa Concordia землі Баварія

Мене засмучує, коли люди не питають: «А що ви взагалі мали тут на увазі?» Я дуже люблю запитання і радо пояснюю. Але коли я помру, звісно, не матиму жодного впливу на те, як сприймають мої тексти. Що старшою я стаю, то готовіша бути незначущою. Це засмучує, адже йдеться про прийняття свого зникнення.

Мені пощастило привнести у поезію дуже індивідуальну стилістику, власний спосіб письма, та я не змагалася з батьком. Навпаки, мені важливою була помітність нашого зв’язку, аби кожен міг сказати: «Це написано донькою, а це – батьком». Мені ніколи не доводилося долати тата у творчості, радше ідеться про зміну фокуса. Тож відчуття «я маю повалити батьківську фігуру, аби постати самій, як той фенікс» точно не про мене. Мені і зараз подобається бути дитиною своїх батьків.

Мої стиль та естетика постійно розвиваються і змінюються з року в рік, тож не думаю, що можу передати учням якусь мудрість. Для мене честь, коли інші на мене взоруються, але я завжди кажу: зосереджуйтеся на собі. Письменницька робота виснажлива, доводиться створювати нову нішу, говорити голосно, ставати таким собі сигнальним вогнем – іншого шляху немає. Ще один нюанс: часто молоді автори не розуміють, що бути автором і власним піарником – то дуже різні речі.

Найбільше мені важить, з ким я створюю книжку: дизайнер, верстальник – і разом ми вирішуємо, кому віддати проєкт. Останнім часом це найчастіше «Voland & Quist» – і в результаті виходять книжками, якими я можу пишатися.

Німці також багато уваги приділяють романам французького автора Мішеля Вельбека про те, як мусульманський світ зробився великою частиною життя європейців і навіть загрозою для них. В Німеччині багато хто одразу сказав: о так, це правда, все справедливо. Але ж ми насправді маємо щонайменше мирно уживатися з мусульманами, інтегрувати їх у суспільство. Якщо не можемо всього зрозуміти, мусимо принаймні пристосуватися одне до одного. Німеччина стає дедалі більш інтернаціональною і дедалі менш гомогенною, тож люди волають: «Так хто ми тепер? В нас відберуть і ялинку на Різдво?».

Поезія – це як повільно пити еспресо, редагувати й міркувати протягом цілого дня. А створювати з цього шоу – вже театральний аспект моєї роботи. Це все про мене, про те, як я хочу презентувати написане публіці.

Сьогодні на письменників часто накидаються політичні активісти зі звинуваченнями: ви вжили ось таке слово, та ви ж расистка, що не приймає власного колоніального минулого. І мені в цей момент хочеться відповісти: ви там серйозно? І це тому, що я написала «індус»?! Так вибухають дискусії. А потім видавництва читають ці битви у коментарях фейсбуку і вирішують триматися від тебе якомога далі, адже ти «надто консервативна» або, навпаки, «надто демократична». Видавництва формують свій політичний спектр. І наше завдання як авторів знайти ті, що поділяють наше розуміння мови і спосіб змальовувати дійсність. Бувало навіть, що мені повертали тексти, написані на замовлення, зі словами: «Так із цього тексту не помітна ваша стать! Це неприйнятно!». Я щоразу думаю: так ви ж знали, як саме я пишу. Складно бачити, як зачиняються двері і щілина дедалі вужчає.

Сьогодні поезія втішає і поєднує. І хоча я не з усіма поетами відчуваю тісний зв’язок, саме усвідомлення, що інша людина у Франції, Бельгії, Україні, Індії так само, як я, міркує про мову і те, як внутрішні образи можна змалювати за допомогою слів, прекрасне.

У великих газетах виходять літературні рецензії, але чи мають вони якийсь вплив на ринок? Не певна. Звісно, коли з’являється нова книжка, кілька видань беруть в автора інтерв’ю, і хтось може його навіть прочитати і купити видане, але навряд це дуже відбивається на продажах. Мій видавець часто жаліється, що чує чудові відгуки на радіо, але німецький читач не запам’ятовує мого прізвища. Потім іде у книжкову крамницю і каже: «Я тут на радіо почув відгук на книжку… Можливо, вона жовтого кольору». Та все ж чудово, що такі відгуки є. За десять годин німецького радіоефіру вам порадять 3-4 книжки.

У мене немає безумовного геніального таланту, яким наділений батько. Він створював поезію у часи, коли існувала нестача, порожня ніша, розрив, фактично море між двома континентами. Відчувалася потреба у словах, настав час слова. Сьогодні ситуація змінилася, у поезії тіснувато, і зображення як медіа стало важливішим за слово.

У нас є відомі критики, і сьогодні багатьох з них можна побачити по телевізору. У них власні шоу, але й там зрідка обговорюють поезію. Часом аудиторії представляють поета, знімають його, наприклад, вдома, він читає кілька поезій в саду чи за столом. Критики дивляться на поета радше як на мислителя, цікава насамперед його особистість. Тоді як у випадку прози найчастіше темою розмови стає сам текст.

У нас підтримують ще й переклади нішевих книжок. Не обов’язкового в кожному видавництві буде відділ поезії, але загалом держава допомагає. Відомі видавництва і чимало незалежних видавців тримають у фокусі або навіть спеціалізуються на поезії. Я досі не розумію, хто купує вірші і як гроші повертаються у систему, але підтримка триває. — Про державну видавничу політику в Німеччині

Я вдячна, коли мене запрошують як виконавицю, адже часто, почувши, що ти пишеш поезію, люди одразу уявляють щось занудне, читання, на яких засинаєш. До того ж робота над поезією дуже відрізняється від написання прози. Мені не доводиться сидіти по вісім годин на добу, потім почуватися жалюгідно, рвати аркуші, і лише через роки віддавати рукопис видавцеві.

Я почала у 20, тобто в мене за плечима вже 22 роки поетичної кар’єри. Звісно, я не живу лише з продажів книжок, це радше комбінація продажів, виступів, турів, написання текстів на замовлення, літературних премій і стипендій.

Я написала книжку про монстрів і як впоратися зі страхом. Я знаю, що вам треба бути сильними і оптимістичними, але відчуваю, що у суспільстві присутня емоція страху й образи. Стільки людей зараз перебуває у жалобі, переживає втрату. Я бачила на площі фотографії загиблих солдат, і лише Чернівці втратили понад сотню. Звісно, це травмує ціле покоління. І «Книжка монстрів» може допомогти. Це перший том прекрасно ілюстрованої трилогії: «Монстри», «Хвороби», «Мода», якою я справді пишаюся.

Я розумію, що часто в людей був непростий день і вони хотіли б приємного читання. А мені подобається розважати і створювати шоу: трохи диму, дзеркал, магії – а потім можна відправитися на вечерю. Я хотіла б, аби люди стикалися із чимось глибоким, а часом і сумним, але читання не має залишати геть депресивних відчуттів.