Нерухомість (роман)

«Нерухомість» — другий роман української письменниці Анни Грувер 2025 року.

Цитати

Автобус не їхав. Проводжання почало набридати, відгукувалося пульсацією в голові. Тимченко відчужено розпитував, чи потрібно звітувати у фонді про всі-всі витрати, чи можна якусь частину використати, ну, розумієш, на свій розсуд. Розповідав, що бачив на OLX бордові мартінси, але на розмір менші, а на завтра у них запланований корпоратив, непогано можна заробити. Ці його історії мали довести, що від’їзд Миші нічого не значить і не змінює: він тут і без Миші нормально існуватиме, і хмари не впадуть на сім пагорбів.

Років до п’яти Миша не розуміла, в чому різниця між нею і рештою дітей. Насправді бабуся повністю замінила їй батька. Вона ж і пояснила лаконічно після питань Миші, що це є так, як є, і це не її неповноцінність, не хвороба і не екзотика, але й приховувати це і бавитися в уявну повну родину — ознака слабкості. Ти не гірша, казала вона. Ти інакша. В слабкості вона звинувачувала свою доньку, «твоя мати слабка» — це було її улюбленим, найболючішим аргументом.

Раптове, таке несправедливе старіння — це теж здивування, особливо ж коли натрапляєш на власне відображення в інших, не одомашнених, неприручених дзеркалах. Тільки зі старінням ти опиняєшся ще більш ізольованою від світу, ніж у підлітковому віці, на самоті з цим хижим лисом змін. Їй здавалось, що у неї болить сама шкіра.

Пізніше на місці спогадів про те, як вона збирала речі, про те, як дісталася аеропорту, в неї була порожнеча. Єдине підтвердження, що залишилось їй на згадку від того ранку, — чергове безсенсовне фото хмар із вікна літака. Натрапивши на нього в пам’яті телефона, вона не могла пригадати, щоб його робила. Вона не знала, що цей рейс буде останнім її рейсом із висадкою в Борисполі перед початком повномасштабної війни, а небо креслитимуть не смуги літаків, а ракети. Умовна межа нової катастрофи ставила не крапку, а лише крапку з комою.

Я хочу сказати йому: К., ліси заміновані. Щомиті світ нерухомості ризикує спалахнути. Хочу сказати: вода отруєна. Хочу сказати: дороги відрізані, тепер лише спротив. Але ми говоримо різними мовами. Наступного дня я виходжу на роботу в музей і проводжу черговий воркшоп для підлітків, вугіллям ми малюємо асоціації, які в них виникли після відвідування концентраційних таборів. Я пояснюю завдання нідерландським школярам, а сама згадую дітей у шелтері під Дніпром у березні 2022 року: тоді я теж проводила воркшопи, вигадані нашвидку. Згадую їхні білі обличчя, маленькі вимазані фарбою пальці. Дівчинку Діану, якій я показала ноти на єдиному піаніно «Україна». Ми малювали Дім. Але чи малювали ми нерухомість? Уже за кілька тижнів після розмови з К. я знову повертаюся до України. Я знаю: біль і співчуття не мають кордонів.