Міхіна Тетяна Володимирівна

Тетяна Міхіна

Стаття у Вікіпедії

Тетя́на Володи́мирівна Мі́хіна (нар. 4 березня 1979, Маріуполь) — українська акторка театру і кіно, артистка драми — провідна майстриня сцени Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, народна артистка України (2021).

Цитати

Іван завжди дає нам кордони, до яких ми можемо дійти, а от як ми маємо існувати між цими кордонами, актори пропонують режисеру самі. Наприклад, на початку він сказав, що хоче, щоб ми співали, але не дав ні місце, ні сцену, де це мало б відбутися. Тому ми з Мальвою Хачатрян запропонували декілька варіантів і він обрав – зараз ви бачите фінальний результат нашого пошуку. З ним дуже важливо під час репетицій бути тут і зараз, застосовувати не просто розумовий підхід, а відкривати свої інтуїтивні шлюзи по максимуму. У кожного актора з нашої команди є свої шляхи, але мій – це провокувати і фантазувати.

Коли отримуєш роль, скільки б ти багато ти не знав про персонажа, все одно починаєш його вивчення спочатку. І цей процес дуже дивний, навіть магічний. Наприклад, я можу йти вулицею і раптом мені стає зрозумілим як промовляти якийсь монолог, або спілкуюся з людиною (...) щось проговорюю, вербалізую думки і мені стає щось зрозуміліше про мою героїню.

Коли граєш першу прем’єрну виставу, а це для акторів дуже стресовий момент, то через надзвичайно високий адреналін у певний момент підключається твоє єство, твоя природа, всі ресурси твого організму – і ти досягаєш максимуму. До другої прем’єри проходить два тижні, ти вже відпочив, набрав зайвий кілограм, розслабився… а тобі знову треба встрибнути в щось, бо ти ж пам’ятаєш, як це було! Але встрибнути не дуже виходить, бо ти вже інший: не виснажений, не втомлений. Як би це не прозвучало, але акторський голод за нормальним сном, за нормальним психічним станом дає величезний плюс виставі, особливо прем’єрній. Звісно, якщо ти вмієш це стримувати і не доводити до хворобливих форм, які псують життя тобі та іншим акторам. Тому справді друга вистава завжди набагато важча, потім, коли вистав п’ять пройде – все увійде в своє русло і ми навіть зі свого буденного стану можемо встрибнути в ту річку автоматично.

Під час репетицій ми довго працювали в джинсах, футболках і я звикла, більше того – це насправді дає велику сконцентрованість на дії та тексті. Ти ніби нейтральна сутність, яка промовляє думки і несе емоції глядачу. Наші джинси і кепки у виставі – це сучасна історія. Лати, корсети – повернення у минуле. Але і в тому, і в тому одязі я почувалася королевою. Взагалі-то мені важливо, у що я вдягнута та яка у мене зачіска на сцені – це мені багато чого дає і я цьому приділяю достатньо уваги. Тому на початку, коли тільки зібралася команда і я зрозуміла, що ми будемо працювати з Тетяною Овсійчук, то була щаслива. Вона дуже талановита, неймовірна художниця, і я рада, що в нашому театрі з’явився такий скарб. Її костюми дуже допомогли мені у створенні образу, якби не вона, леді Макбет була б зовсім іншою

Події у п’єсі дуже дотичні до ситуації, в якій опинилася наша країна. І наша робота є реплікою театру до суспільства про те, що може розгорнутися у майбутньому. Звісно, це бачення не дуже радісне, але це один з варіантів суспільних трансформацій та те, чого ми маємо боятися, про що думати, коли здобудемо нарешті перемогу. Тоді буде надзвичайно важкий період для всіх, не тільки матеріально, а й емоційно – ми всі повинні бути дуже активними і докласти максимум зусиль та енергії, щоб заново підіймати, створювати державу, в якій хочемо жити. Навряд чи є людина, яка мислить про момент перемоги як про райдужний. Ми втомлені, ми так її жадаємо, але знаємо, які людські жертви понесла країна і як ця війна її зруйнувала... Жоден з нас не плекає марних мрій, що початок мирного життя буде щасливим, бо хіба можна щасливо жити, коли ти йдеш повз Майдан і бачиш ці прапорці? Як можна жити щасливо, знаючі про дітей, які втратили батьків, або батьків, які втратили дітей, коли бачиш неосяжні краєвиди на Марсових полях... І наша вистава саме про це і промовляє до аудиторії. Перед початком роботи у вступному слові до команди Іван саме і говорив, що він не хоче заколисувати глядача, а навпаки хоче пробудження. — Про актуальність п'єси «Макбет»

Робота над роллю – це довготривалий процес. Звісно, що на початку, коли бачиш візуальний образ, він може наштовхнути на внутрішній світ героя або ти можеш зрозуміти його одну певну якість. От, в Єлизаветі я бачила неймовірну жінку, дуже витончену, яка постійно ніби вся в корсеті – тримає себе, і тому в певний вона момент ламається. Її силу я відчула відразу, тому мені було дуже легко в «Марії Стюарт». У «Макбеті» навпаки – мені хотілося в кожній сцені зробити героїню різною: в першій – вона лагідна, ніжна, у другій – якась різка, хворобливо шизофренічна. Вистава ж створюється не на сцені, а в залі, і я можу пропонувати глядачу різні шляхи, щоб кожен обрав свій і зрозумів, яка вона – ця леді Макбет? Також можу зробити калейдоскоп сцен, який наприкінці об’єднається у щось єдине. Такі прийоми в театрі мені дуже подобаються і мені цим цікаво бавитися. От саме так я і робила леді Макбет, вона багатолика, я відразу відчула, що в ній ніби живе кілька жінок. Можливо, вона навіть прадавня Ліліт, не людська істота.

У кожній парі чоловік створює жінку, а жінка – чоловіка, і ситуація, описана Шекспіром, саме і є продуктом цих стосунків. Адже на початку у Макбета була військова влада, а у неї – безмірні амбіції. І саме вона підштовхнула його до більш агресивних дій. А ще можемо припустити, що ця пара боролася за першість і між собою: вона його провокувала своєю жіночою енергією і він, щоб щось їй довести, пішов на жорстокі вчинки, що зрештою перетворило його на тирана. Тут можна побачити багато різних тем, але це вже наші особисті роздуми, про що думав Шекспір і які масштабні питання закладав, можемо тільки здогадуватися. Вистава ж починається з того, що відважний Макбет – гламіський тан, воєначальник армії переміг війско бунтівника Макдональда, а його самого вбив. Ми стаємо свідками захоплення влади після перемоги та бачимо, що несе прихід нового короля. Тобто, це історія трохи і про нас... Думаю, що Іван саме заради цієї думки і взяв цей матеріал.

Я взагалі не розумію, як актори живуть у західній комерційній театральній системі, коли місяцями грають одне й те саме. От, я дуже хочу потрапити на виставу «Едіп» у Лондоні, там грає моя улюблена актриса, зірка «Гри престолів» Індіра Варма, і нещодавно подивилася розклад їхніх вистав – вони місяць двічі на день грають цю виставу! Уявляєте? Для мене це просто жах. Можливо це інший шлях пізнання ролі, але мені здається, що наша система більш досконала саме для акторів: вчора ми грали комедію, сьогодні зіграємо трагедію, потім – соціальну драму, тобто це постійний тренаж. Тому, мені здається, у наших акторів точніше налаштовані радари, бо ми постійно розминаємо свій акторський організм і весь час перебуваємо в тонусі.

Я завжди прислуховуюся до всіх думок, обмірковую їх, тому що люди, які публічно пишуть театральні відгуки все ж багато ходять по театрах, щось бачать. Була історія, коли до мене після прем’єри «Трамвай «Бажання» підійшов колега по акторському цеху, досвідчений і талановитий актор, і сказав, що у виставі «занадто багато формальності». Про вистави Івана Уривського іноді таке справді можна почути, що мовляв вони занадто режисерські, а не акторські. Але це не зовсім так! Вистави Івана живі, вони працюють, функціонують, їх любить глядач, квитки на них купити неможливо. Тому швидкі відгуки на прем’єри, які можуть стати печаттю на все її сценічне життя – це дуже поспішні висновки про те, якою насправді є та чи інша вистава.

Якось у кабінеті Богдана Сильвестровича Ступки я зустрілася з відомим українським художником Сергієм Якутовичем, він тоді глянув на мене і сказав: «Ти леді Макбет». Його слова запали в мою душу і як зернятко почали проростати – я ще глибше зацікавилася п’єсою. Це ніби дзвіночки, розставлені по життю, на які відразу не звертаєш великої уваги, а потім вже просто неможливо їх не чути. У нас колись була спроба самостійної постановки, я вчила тексти, але тоді не склалося. І коли дізналася, що тут в Національному театрі імені Івана Франка нарешті буде ставитися ця п’єса, звісно хотіла її зіграти всім своїм єством.

Якщо театр стає цікавим, то чому це погано? Я не захищаю якусь одну форму, яка б превалювала – театр зараз застосовує різні засоби в сценографії, з’являються сучасні прийоми в подачі тексту. Чому театр неодмінно має бути елітарним або архаїчним? Театр має бути різним! Особисто мені не хотілося би працювати з одноманітним репертуаром вистав, які б постійно гралися в одній манері. Мені цікаво грати і в «Річарді ІІІ», який був поставлений в 2016-му році, і в «Макбеті» 2025 року – як актриса я скрізь знаходжу собі якісь «манки». Можливо, когось влаштовували більш архаїчні форми у виставах Національного театру, але зараз час змінився, прийшло нове талановите покоління акторів, режисерів, художників – і вистави змінилися. Ми не можемо подобатися всім, головне відчувати себе творчою одиницею, поважати свої думки і творити – саме тоді митці й стають цікавими.

Якщо чесно, я досі в пошуку як грати фінал. Можливо, в кіно я б її з помираючої жінки перетворила на новонароджене немовля. Суть же в тому, що ми прийшли у цей світ голими і беззахисними і йдемо такими ж. Яким би ти не був злом, якою б владою – царя, імператора чи тирана – не був би наділений, перед обличчям смерті ти все одно будеш просто людиною, яка піде в землю. — Про виконання ролі Леді Макбет