Міхал Ольшевський (журналіст)

Міхал Ольшевський

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Міхал Ольшевський (пол. Michał Olszewski; нар. 1977, Елк) — польський журналіст, письменник, публіцист.

Цитати

Загалом мушу сказати, що все змінюється. Коли я 15 років тому почав писати про екологічні проблеми, що в нас усе менше води, наприклад, це видавалося суцільною екзотикою. Нині про це говорять на кожному кроці в медіа. Якби я мав час, то охоче би затримався у Львові й написав про проблему вашого сміттєзвалища.

До табору «Auschwitz-Birkenau» я почав приїжджати вже в доволі зрілому віці, під час навчання в університеті. Біля колишнього табору мешкав мій друг, тому я там часто бував. Я дивився на табір очима людей, які перебувають там щодень. Це зовсім інше бачення, аніж у туристів. Під час таких поїздок я усвідомив, що простір цього табору – живий. Це територія, де люди проживають ціле життя, збирають гриби, випасають корів та роблять інші буденні речі. І коли я працював в «Газеті виборчій», то розумів, що знаю більше про те, що там відбувається. З різних перспектив: і на вшануваннях річниць трагедії, і повсякдень. Я усвідомив, що цю тему можна трактувати ширше й почав писати тексти про тінь Другої світової війни. Тінь, яка зникає, але в якій іще перебувають поляки. Впродовж останніх років це питання набирає інших форм. Мені здається, що дуже важко було би зрозуміти Польщу без розуміння того, який вплив на неї мала Друга світова війна.

Ми живемо в час, коли і в Польщі, і в Україні помирають останні свідки Другої світової війни. Я постановив собі, що мушу зробити щось, аби ці голоси були записані. Насамперед для себе. Часто з’ясовується, що історії ці дуже живі та болючі, незважаючи на те, що минуло вже багато років. У книзі «Найкращі черевики на світі», наприклад, є репортаж про єврейку з Афін, яка шукала свого брата впродовж 60-ти років. Я описав той момент, коли вона отримує інформацію з Аушвіцу. Ми поїхали з нею туди разом, аби довідатися про результат.

Розповідь про німецьких фашистів вже не пробуджує таких емоцій, тому що про впродовж багатьох років у польсько-німецьких стосунках було дуже багато сказано та проговорено. Українці та поляки, безсумнівно, перебувають на іншому етапі. Я не кажу, що ці історії потрібно замітати під килим, однак потрібно бути дуже обережними. В Польщі зараз не найкращий час для конструктивного діалогу. Жест Петра Порошенка, коли він поклав квіти до пам’ятника жертвам Волинської трагедії, не був належно зауважений. Відреагувала лише невелика група людей. А це був промовистий жест.

Ця книга – моя приватна суб’єктивна панорама Польщі. Спершу це були просто різні репортажі, які були певним чином паразитуванням на інших текстах, бо я старався читати, що пишуть мої колеги, і виокремити те, що могло б стати матеріалом для хорошого репортажу. Пізніше, коли я вже формував книгу, то усвідомив, що присвячував свою увагу явищам у кількох площинах. Це Друга світова війна та ставлення поляків до неї, охорона довкілля, роль католицької церкви, а також такий соціальний простір, де живуть люди, про яких ми воліли б забути. Клініки для наркоманів, скажімо. — Про книжку «Найкращі черевики на світі»

Я багато часу провів із останніми в’язнями концентраційних таборів, котрі мешкають в Кракові. Це досвід депресивний, адже тих людей залишилося горстка. Зараз їх поступово забувають, ними перестали цікавитись політики та урядовці, вони перестали були силою, якою були протягом десятків років. Потрапили в повне забуття. Цей процес, мені здається, незворотній. Таких історій багато. Як журналіст, я стараюся відштовхуватися від деталей, описувати окремі долі, окремі історії, аби показати, як люди виглядають, які мають спогади. А в Польщі, зрештою, в Україні теж, спостерігаємо таке явище, зв’язане з Другою світовою війною, коли помирають останні свідки і про неї починають говорити люди, які не мають із нею нічого спільного. Це дві сторони медалі. З одного боку, про цю війну можна сказати більше, аніж 20 років тому, наприклад. Але дещо із сказаного видається мені дуже дивним.

Я в певному сенсі моряк. Зараз не ходжу в плавання, бо маю трьох маленьких дітей і не можу подорожувати так інтенсивно, як колись. Але відколи себе пам’ятаю, то завжди хотів кудись поїхати, щось побачити під час цих подорожей. Вже працюючи журналістам, я почав нотувати свої спогади чи короткі розмови з подорожей. Так поставали мої репортажі.

Я цікавлюся темою охорони довкілля, про яку треба говорити, незважаючи на те, де ми – в Польщі, Україні, Таджикистані чи деінде. Я зауважив, що у Польщі сказано про це набагато менше, аніж у Німеччині, наприклад. Церква, яка виконує роль не лише релігійну, а й суспільну, рідко коли висловлюється на цю тематику. Мені прикро через це, оскільки сила церкви настільки велика, що можна було б зробити багато добра, якби священики звертали увагу на проблему екології. Не обов’язково під час проповіді, а й в приватних розмовах. Можете вірити, можете ні, але отець, із яким я розмовляв, є єдиним священиком у 38-мільйонній країні, який займається, окрім теологічної тематики, тематикою екологічною. Не мушу додавати, що книжка зазнала невдачі.