Мірзаєва Марина Сергіївна

Марина Мірзаєва

Стаття у Вікіпедії

Марина Сергіївна Мірзаєва, позивний «Мамайка»; (нар. 2 листопада 1996, Боярка, Київська область) — українська історикиня, дослідниця українського визвольного руху, військовослужбовиця Збройних сил України, авторка книжки «Жінки свободи».

Цитати

Бахмут стане відомим на всю країну й світ, і ми їхали в саме горнило пекла. Але всі були заряджені. Я навіть пам’ятаю, на якій заправці ми сиділи. Побратими поруч, і я кажу: «Їдемо на Бахмут. Невідомо, що буде. А я ж обіцяла розповісти їхні історії — ветеранок ОУН та УПА». І побратими кажуть: «Так у тебе є тексти?Просто хай їх ото склепають і все, хай вийде вже у світ». Подумала: а чому б і ні? [...] Для мене це була не лише обіцянка ветеранкам, а й мрія — видати книжку, стати письменницею. Я люблю тексти з особистими вкрапленнями. Дуже люблю Оксану Забужко — для мене вона довгий час була рольовою моделлю. І тут я зрозуміла: книжка стає реальністю.

Для мене особисто жінки з ОУН та УПА були тилом, до якого я поверталася. У страшні чи болючі моменти я уявляла, що вони поруч, відчувала їхню присутність, зверталася подумки: «Дайте мені витримки, мудрості. Я ще так хочу багато зробити, я ще так хочу багато принести користі». Книжка «Жінки свободи» була моєю мрією і моєю обіцянкою. А тепер у мене є ще одна обіцянка — перед побратимами, які довірили мені свої історії. Хочу впорядкувати щоденники, аудіозаписи, нотатки. Так, трохи боюся писати про сучасність, бо здається, що вона «не так залітає». Але це не про власне его. Коли займаєшся творчістю, ти просто не можеш цього не робити.

До жіночої історії я прийшла, можна сказати, випадково. Спершу досліджувала визвольний рух загалом. Вихід на жіночу історію був у мене радше випадковим. Коли я вступила на перший курс університету у 2013 році, ще застала період Януковича. Тоді зрозуміла, наскільки це все небезпечно: за портрет Степана Бандери могли накинутися з кулаками. Я пам’ятаю свій одиничний протест біля пам’ятника Леніну — мене побили, змушували ставати на коліна й просити вибачення. Люди навколо навіть не заступилися. Відтоді я зрозуміла, що стаю на націоналістичний шлях боротьби. Звичайно, прочитавши «Холодний яр» Юрія Горліс-Горського і захопившись ним сповна.

Дуже сумнівалася у своїх силах, щоб одразу сісти й написати книжку. Мій друг Володимир В’ятрович якось сказав: до тридцяти років ти збираєш матеріали, начитуєшся, ти ще «вічний студент». І я справді відчувала, що ще не готова до великого тексту. У мене були лише фрагменти. До того ж вагалася зі стилістикою: іноді виходило публіцистично, як стаття, а іноді — раптом у художньому стилі. Це мене бентежило, тому я відкладала. Життя тоді було дуже динамічним, і здавалося, що нема коли сідати за книжку. Динаміка не спала, якщо що.

Згодом у мене накопичилося багато матеріалу, який не вміщався в академічні роботи. І тоді я створила сторінку «Жінка свободи», щоб ділитися цими фрагментами. Сторінка швидко «залетіла», почала зростати кількість підписників, ба більше — почали писати нащадки моїх героїнь із Канади, Америки, України, ділилися історіями своїх родин. Мене просили більше шукати, звертатися в архіви, встановлювати комунікацію. Я пообіцяла собі й ветеранкам, із якими встигла поспілкуватися, що обов’язково напишу про це книжку. Це була моя внутрішня обіцянка — зберегти їхні голоси. Але спершу мала бути кандидатська, та війна усе змінила.

Історія завжди була для мене внутрішнім ресурсом: коли важко чи втома, я читаю книжку, вмикаю подкаст, слухаю колег-істориків — і це надихає. Я й сама викладала історію. Це був важливий досвід. Пам’ятаю, як один мій учитель казав: найкраще зрозуміти матеріал можна тоді, коли його викладаєш. Робота з дітьми у приватній «Лісовій школі» в Боярці дала мені дуже багато.

Марія Савчин найбільш відома своїми спогадами «Тисяча доріг». У мене до неї сантимент, бо з неї для мене все й почалося. Але виділяти когось одного не хочеться. Наприклад, Олена Теліга — моя рольова модель. Мені близький її спосіб мислення, письмо, шлях, твердість, зміни й переосмислення. Вона дуже жива в цій історії. Далі — Катерина Зарицька. Про неї написала чудову книжку Леся Онишко. Зарицька — зв’язкова Романа Шухевича, очільниця жіночої мережі, творчиня Українського Червоного Хреста в підпіллі. На цій структурі трималися всі «допоміжні» функції руху — і їх координувала саме вона. Ми часто уявляємо її як «залізну леді», але зі спогадів підпільниці Теофілії Бзової дізнаємося, що Зарицька любила, наприклад, мініспідниці. Одне іншому не заважає.

Мені пощастило в житті віднайти внутрішній ресурс, який я черпаю саме з історії. Це почалося ще з дитинства. Уроки історії, підручники — які б вони не були — формували в мені зацікавлення минулим. Але найбільший вплив мала родина наших друзів — Нечипоренка Олександра Лавровича. Він був серед тих, хто відновлював українську незалежність: депутат, учасник Народного руху України. Змалечку мене й подругу батьки приводили до нього додому — у хату-музей. Для мене, дитини з невеликого міста, з Боярки з-під Києва, це було вікном у зовсім інший світ.

Ми жили в хаті в одинадцятьох, усі одне на одному, постійно бахкає. Де там писати? Лише ближче до весни знайшла вихід: брала машину, виїжджала й працювала там. Хлопці знали, що це мій «кабінет». Підходили, стукали у вікно: «Пані письменнице, будете обідати?» Можу з упевненістю сказати: книжка «Жінки свободи» написана здебільшого у військовій машині.

Не всі мої побратими підуть на інтерв’ю, аби залишити спогад. А ті, хто й дає інтерв’ю, часто там стриманіші, фільтрують слова, хочуть виглядати кращими або скромнішими. У розмові на кухні вони інші — емоційні, філософські, справжні. І саме це хотілося зафіксувати. Я дуже люблю свій підрозділ. Це для мене друга сім’я.

Окремо важливо говорити про те, як суспільство довго не визнавало цих людей героями. Про це, наскільки знаю, докладно пише Володимир В’ятрович у книжці про генерала Кука. Моя книжка подекуди подає після» сухувато — свідомо залишаю трикрапку, аби хтось підхопив тему доль ветеранок і ветеранів після таборів. Бо це окрема розмова: як не з’їхати з глузду, як будувати сім’ю, як жити.

Пам’ятаю й іншу деталь: жінки з оточення Шухевича курили самокрутки, загортаючи тютюн у папір, і мали жовті пальці. Уявіть: біля підпільної хати, де ніхто не підозрює, що мешкає головнокомандувач УПА, сидять «звичайні» сільські жіночки на ґанку й курять — а насправді це ключові люди Шухевича, які забезпечують розвідку, пересування і безпеку. Найскладніше було писати про «після»: табори, виживання, повернення до життя. Тут мені бракує матеріалу — це якраз те, чим планувала займатися в кандидатській: поїздки до Польщі, архіви, закордонні джерела. Хочеться краще зрозуміти, як склалися долі там. Про дружину Шухевича я писала, спираючись на інтерв’ю Дар’ї Гірної з їхньою донькою Марією: як вони познайомилися, як притиралися після того, як Наталія Шухевич повернулася з таборів.

Складною виявилася для мене й біографія Дарії Ребет. Знімаю капелюха перед цією жінкою. За завданням Романа Шухевича вона створила «парламент у лісі» — Українську головну визвольну раду — і була єдиною жінкою в її складі. В еміграції у Ребетів стався конфлікт зі Степаном Бандерою. На мою думку, це було зіткнення досвідів — тих, хто повернувся з «гарячих» підпільних точок, і середовища еміграційного керівництва. Подібні непорозуміння мали й інші, зокрема Ірина Савицька-Бистра, чию біографію, як мені здається, я написала найцікавіше. У книжці не загострювала ці кути, хочу повернутися до теми, коли матиму більше джерел.

Ти хочеш щось сказати світові — кажеш, відпускаєш, і далі воно живе своїм життям. І якщо знаходить відгук у людей — це дуже круто. Побратими питали: «Ти не боїшся, що ніхто не купить твою книгу?» Я думаю, що можливо за 100 років книжка буде цікавішою, ніж зараз. Багато книжок про війну набудуть справжньої вартості лише з часом. Тому я не зациклююсь на тому, як саме вона житиме далі. Хоча, звісно, мені б хотілося, щоб вона відгукнулася дівчатам, щоб вони побачили в цих історіях приклад, модель або просто надихнулися.

У дитинстві я ловила себе на думці: українська історія настільки високодуховна, а мова така мелодійна й гарна, що вона навіть до такої босячки, як я, не пасує. Треба багато працювати над собою, щоб доторкнутися й зрозуміти. І, чесно, коли ніхто не бачив, я гралася у вчительку історії. Батьки купували багато книжок, я постійно читала, і вони підтримували моє захоплення.

Уже на першому курсі вирішила: буду досліджувати визвольні змагання, навіть якщо тема непопулярна. А далі додався Майдан, юнацький максималізм, перші відчуття війни. Мені тоді було лише сімнадцять. Однокурсники й хлопці йшли на фронт, а я залишалася. І пам’ятаю, як мої наставники сказали мудру річ: «Твій час ще прийде, почекай».

У книжці я зазначила, що серед причин моєї мобілізації було ще й бажання бути там, щоб потім написати. Можливо, звучить трохи егоїстично, але я це усвідомлюю. Пам’ятаю, одного разу запитала у побратима про деталі боїв. Він відповів: «Ти не зрозумієш, ти ж не військова». І тоді я подумала: все, більше не можу залишатися в цивільному житті. Восени 2022-го мобілізувалася. І вже на фронті продовжувала вести щоденник, хоча часу й сил ставало менше.

У кожного в телефоні є нотатки. У мене була звичка записувати туди якісь думки чи ідеї, але це ніколи не був щоденник. А от на другий день повномасштабного вторгнення я вирішила почати вести саме щоденник. Він у мене збережений за роками, я старалася описувати все. Спершу хотілося зафіксувати емоції. А ще пам’ятала, що мої героїні не мали щоденників — лише спогади. Хотілося залишити отой імпульс, сирі емоції, які потім важко передати. Іноді перечитую і бачу, що це занадто, навіть хаотично, але щиро.

Чесно, після Авдіївки записів значно поменшало, це був дуже важкий період для нашого підрозділу. Зараз пишу рідко: динаміка життя не зменшується, а ресурсу бракує. У книжці записи подані вибірково, вони фрагментарні, іноді трохи відредаговані. Але я намагалася зберегти справжність. З часом я все більше розуміла: є речі, які важко проговорювати вголос, але їх треба зафіксувати. Тому у книжці «найбільш соковиті вижимки». А коли редагувала, зрозуміла, що мені хочеться більше розповідати про сьогодення. Побратими сказали: «Пиши другу книжку про це». І я подумала: «А й справді».

Я мріяла: виросту — буду їздити світом, робити історичні відкриття. Одного разу мене вигнали з гімназії, сказавши, що я «не достойна» навчатися там. Батьки перевели мене у звичайну школу — і там зустрілися золоті педагоги. Особливо вчителька історії, яка давала мені свої книжки, а в старших класах навіть дозволяла викладати молодшим. Саме тоді я зрозуміла, що хочу бути історикинею і вступити до університету Шевченка, у червоний корпус. Коли я вперше зайшла туди й побачила на стіні портрет Миколи Міхновського, «батька українського націоналізму», то щоразу проходила повз нього з гордістю.

Я почала досліджувати ОУН та УПА. Перші мої наукові роботи були про рейди УПА на території Київщини та Житомирщини. Потім у цей же період я натрапила на спогади Марії Савчин «Тисяча доріг». Вони мене настільки зачепили, що я почала шукати інші жіночі спогади. І тоді зрозуміла, що жіноча історія зовсім інша. Не применшуючи чоловічих спогадів, мушу сказати, жіноча рефлексія вдесятеро емоційніша, вона дає таку деталізацію, що ти буквально бачиш картину. Коли читала ці тексти, дуже виразно уявляла життя в організації чи в партизанському війську. І тоді мені захотілося писати саме про це — бо тема була ще майже не досліджена. Моя перша наукова робота стосувалася саме жінок у визвольному русі в Карпатському краї.