Мілітантропос

«Мілітантропос» — український документальний фільм режисерів Аліни Горлової, Єлизавети Сміт та Семена Мозгового, створений кінооб’єднанням Tabor Production. Світова прем’єра стрічки відбулася на Каннському кінофестивалі у програмі «Двотижневик режисерів». Це перша частина авторської трилогії, споглядальний фільм без головного героя, який постає як своєрідна мапа українського опору під час війни.

Цитати про фільм

Єлизавета Сміт

Усе почалося 24 лютого. Ми розділилися: частина команди залишилась у Києві, а я виїхала з дитиною до Чернівців на місяць — поки Київську область не звільнили. Але наша операторка Христина Лизогуб спустилася в метро і почала знімати. Думаю, це була єдина можлива реакція на події. Це і дистанція, і водночас включення у реальність. Минуло кілька тижнів, ми знову зв’язалися між собою. Стало зрозуміло, що всі щось знімають. І тоді ми подумали: раз ми вже 10 років працюємо з темою війни в різних формах, зробімо нарешті колективний фільм. Фільм, що зафіксує цей момент для всіх нас у тій чи іншій формі.

Спочатку ми знімали події, що відбувалися, більш реактивно. Потім зібралися всі разом, подивилися матеріали, окреслили концепцію, зрозуміли, про що буде фільм, і вже почали знімати точніше. Що було класно — у нас було багато камер, і ми могли одночасно знімати в різних частинах України, навіть коли хтось із нас був з дітьми.

Наше суспільство тепер розділене. Так, ми всі переживаємо спільний досвід війни, але цей досвід дуже різний. У когось він — у містах, які обстрілюють, а в когось — на фронті. І нам важливо було дослідити обидві частини — і фронтову, і тилову. Подивитися, як змінюється людина в цих умовах.

А якщо подивитися технічно — то у фільмі приблизно 50 на 50: життя і фронт. Так, ми намагалися тримати баланс.

Фільми мають бути різними — залежно від автора. Ми не можемо обмежувати одне одного, це неправильно, бо в процесі можуть з’явитися нові форми, про які ми тепер ще навіть не здогадуємось. У нас є свій підхід — це метод споглядання і водночас етичний підхід, бо ми ставимось до людей з повагою. Для нас важлива гідність. Це наше внутрішнє правило, яке йде зсередини.

Над фінальним варіантом ми працювали колективно. Часто бували моменти, коли хтось один емоційно «розбитий», а інші беруть ініціативу на себе і працюють далі. Ми доповнюємо одне одного. У нас сформувалося спільне бачення — не лише фільму, а й мови, візуальної та емоційної. Ми не домовлялися про це — воно сформувалося природно. Іноді ми думали ті самі думки в один момент. Тому я не вірю, що такий фільм міг би зробити один режисер. Це надзвичайно виснажливо. Я порівнюю це з тим, якби тебе постійно било струмом. Ти не можеш розслабитися, тебе ніби щось постійно несе, штовхає вперед. І коли ми нарешті закінчили, я просто сіла й розтанула. Це відчуття звільнення важко описати словами.

Аліна Горлова

Сценарію як такого не було. Ми отримали грант на девелопмент, і він охоплював написання сценарію. Але ми самі були сценаристами — усі брали участь у написанні. Це не був сценарій у класичному розумінні. Скоріше, це були виписані сцени, які ми роздруковували, розкадровували, створювали схеми — по суті, будували драматургію.

Це дійсно неологізм — поєднання двох слів. Його придумав Максим Наконечний. Саме він запропонував концепцію і слово «мiлiтантропос». Ми вже мали ідею, зокрема про те, як війна змінює людину. І коли ми поїхали на резиденцію після шести місяців зйомок — щоб переглянути матеріали й зрозуміти, що в нас є з чим працювати — то виробили для себе три основні теми: «Як війна змінює людину», «Як змінюється сприйняття смерті», «Як війна змінює простір і час — і як це впливає на інші країни». Ми вирішили, що ці три теми варто розділити на трилогію — зробити три фільми. І саме тоді Максим запропонував термін «мiлiтантропос» — як перший з трьох. — Про концепцію та термін «мiлiтантропос»

Назва другого фільму трилогії — «Палінгенезія» — не неологізм, це філософський термін, що означає відродження через смерть. А от назва третього фільму — «Космоморфозис» — нове слово. Та ми ще до останнього не впевнені, чи залишимо ці назви.

Так, ми якраз і хотіли показати життя — і зміни в суспільстві — через приклад людей, які вирішують нашу спільну долю. Так, вони на передовій, але ми також впливаємо. Та, зрештою, дуже багато залежить саме від них. Але чому ми звернули увагу саме на військових? Тому що в певний момент зрозуміли: по-перше, ми справді маємо приділити їм увагу, бо вони тепер є ключовими в нашій реальності. По-друге, вони наповнені життям. Ми це відчули на прикладі зйомок з Христиною Лизогуб, коли поїхали знімати артилеристів з Третьої штурмової. Їм по 21–22 роки. Це було поєднання юності й війни, життя і смерті в одному. Вони дуже молоді, енергійні — на 10 років молодші за нас — і ми хотіли це зафіксувати.

І ще: на початку в нас було багато зруйнованих сіл, моторошних образів. Але згодом ми почали спостерігати за селом, яке почало відновлюватися, — і з’явилася енергія життя. Це теж стало для нас важливим.

Семен Мозговий

Північ України, схід, південь. І трохи захід… Ми знімали всюди. Військові напрямки — це, зокрема, Серебрянський ліс, Часів Яр… Донецька, Харківська області — якщо говорити про бойові сцени. Також Луганщина. Північний кордон — Чернігівська область, Сумська область. І центр та південь, де знімали сцени з дітьми, військовими та цивільними. — Про географію знімань

Ми хотіли звернути увагу на життя як таке — в усіх його проявах. Воно проявляється і в селах, і містах, і в полях, і в прифронтових зонах.

Іноді важко зафільмувати те, що хочеться в певних локаціях фронту. Тоді доводиться шукати інший спосіб візуально передати наші відчуття, шукаючи візуальну мову, яка б могла наблизити глядача до цього досвіду.

Ми робимо колективний фільм не просто так. Бо масштаби реальності, у якій ми перебуваємо, настільки великі, що неможливо вмістити їх у рамках одного фільму чи бачення. У нас є багато авторів, які сформувалися за цей час — це ціла плеяда зірок, що висвітлюють події, які відбуваються. І що більше таких авторів буде, що більш різноманітною буде ця документована війна — то цінніше. Ми, ймовірно, стали свідками однієї з найбільш візуально зафіксованих воєн в історії. І це важливо — не лише для сучасників, а й для майбутніх поколінь: для антропології, історії, освіти. Ці фільми — це фіксація моменту, що не лише дає відповіді, а й ставить питання.