Мюнхенська угода
Мю́нхенська уго́да 1938 ро́ку — угода, підписана в Мюнхені 30 вересня 1938 року прем'єр-міністром Британії Невілом Чемберленом, прем'єр-міністром Французької республіки Едуаром Даладьє, райхсканцлером Третього Райху Адольфом Гітлером та прем'єр-міністром Королівства Італія Беніто Муссоліні.
Цитати
[ред.]Я вірю, що це мир для нашого часу[1]. |
|||||
| — Невіл Чемберлен |
Кризовий 1938 рік закінчився Мюнхенською конференцією. Ці події в історичній свідомості чехів займають центральне місце. «Мюнхен» — це слово, яке в чехів викликає емоційну реакцію. Якщо хтось у Чехії каже «Мюнхен» чи «новий Мюнхен», то чехи це сприймають як те, що свідчить про зраду союзників. Союзники зрадили Чехословаччину й віддали її на поталу Гітлерові. Відбувся поділ країни. Адже після Мюнхенської угоди не лише німці забрала собі частину Чехословаччини. До того також долучилися поляки й угорці, які відхопили собі частину чехословацьких земель. Тож для чехів слово «Мюнхен» — це синонім національної катастрофи. Вони пережили її без жодної підтримки чи солідарности від інших націй. А от у словаків ця тема складніша й неоднозначніша. Частина словаків сприймає «Мюнхен» так само, як і чехи[2]. |
|||||
| — Пйотр М. Маєвський |
На тему Мюнхенської кризи історична література, про яку знаю, є доволі багатою. Але мені в ній завжди бракувало висвітлення подій у вимірі драми того періоду. Тому я вирішив написати книжку, яка б показала, якими були ті непрості, неспокійні дні та місяці. І як Європа у 1938 році опинилась на порозі великої війни. Війни, якої того року все ж таки уникнули. Але ціна цього — передавання чехословацького пограниччя Гітлерові. І, як знаємо, ця війна таки розпочалась. Тобто західні країни «купили» лише одинадцять місяців миру і все одно були вимушені боротися з Гітлером[2]. — Про книжку «Коли спалахне війна? 1938. Аналіз кризи» |
|||||
| — Пйотр М. Маєвський |
Те, що відбулось у Мюнхені 1938 року, можна назвати такою собі універсальністю. Із диктаторами на кшталт Гітлера чи Путіна не варто підписувати жодного договору. Тобто можна підписувати якісь порозуміння чи трактати, але диктатори їх і так не будуть дотримуватися як тільки ухвалять рішення, що це їм вигідно. Капітуляція перед бажаннями таких держав, якою свого часу була Німеччина, лише заохочує такі режими до ще більшої агресії та захоплень територій, а не встановлює миру. Це, по-перше. А по-друге, договір коштом слабшої держави, яка розташована десь на периферії Європи (так британці сприймали Чехословаччину 1938 року), з моральної точки зору є неприйнятним. І, на жаль, підписання таких договорів для демократичних країн означає певну катастрофу з перспективи їхньої політики, з моральної точки зору. Адже диктатори нічим не ризикують, бо для них політика є неморальною. Їхня пропаганда завжди знайде якесь пояснення неморальним рішенням. Натомість для керівників демократичних країн цінності, які вони репрезентують і які досить легко можна висміяти чи скомпрометувати, є дуже важливими. Це, як не прикро, відбулось у Мюнхені, коли лідери Великої Британії та Франції об’єдналися проти цінностей, які виголошували. Так у Мюнхені відбулось моральне фіаско їхньої політики[2]. |
|||||
| — Пйотр М. Маєвський |
Див. також
[ред.]Примітки
[ред.]Джерела
[ред.]- Елісон Реттл. 501 факт, який треба знати з... історії. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2023. — 256 с. — ISBN 978-617-679-873-6
