Моя УПА

«Моя УПА» (стилізовано під хештег #МояУПА) — книга журналістки Любові Загоровської, що містить спогади людей, які воювали і допомагали Українській повстанській армії (УПА). Передмову до книжки написав Володимир В'ятрович.

Цитати з книжки

	Бій тривав від першої години після обіду до потемку, до смерку. Більшовики не могли нас узяти, бо ми обидва мали автомати, гранати, то відбивалися, не давали до хати влізти. Вони що зробили? Запалили запалювальними кулями хату.
	— Мирослав Симчич

	Ади, хата тут була близько, то ми їду збирали для партизанів, хто що міг. Тепер кажуть «шкарпетки», а тоді казали «капці», такі вовняні пледи. То я заповім дівчатам, і вже вони плетуть. Молоко збирали і несли так далеко — там, де ліс, до першої стійки. Там був магазин такий і сховище було.
	— Василина Гринюк

	Я там мала симпатію: один чоловік хотів женитися зі мною, Рудик Степан. Закохався. Навіть написав до своєї сестри, щоб вона послала мені посилку. І вона мені, як його нареченій, послала панчохи. Ще й питала: що то за ліліпутка, що таку маленьку ніжку має. Послала мені крем такий, суничний... Ну і все було добре. А тоді мама мені пише: «Покайся і тебе випустять!». І Степан Рудика каже: «Та йди і візьми свої слова назад». А я — ні.
	— Ольга Ільків

Цитати про книжку

	Верховна Рада України визнала ветеранів ОУН-УПА борцями за Незалежність України щойно в 2015 році. Двадцять чотири роки до того упівці й упівки, які віддавали життя за цю країну були для неї непомітними. Попри глобальну цивілізаційну несправедливість від цього страждала й історична пам'ять. Медіа були не надто уважними до цих людей. Ветерани й ветеранки відходили, забираючи з собою важливі спогади і свідчення. Книжка Загоровської цінна ним, що зберігає пам'ять про героїчне минуле українців у боротьбі за свободу. А також показує злочини російських окупантів і українських колаборантів проти України. — «Краще смерть, ніж ганебне життя». Огляд книжки «Моя УПА» Любові Загоровської
	— Володимир Молодій

	Історії у книжці викладені монологами героїв і героїнь. Без своїх запитань у тексті або авторських вступів чи пояснень контекстів на початку. «Моя УПА» — це сирі записи-свідчення, із автентичною мовою, вигуками й реакціями ветеранів і ветеранок. Книжка не має жодної літературної вартості, однак вона і не претендує на неї. Авторка пояснює такий формат тим, що навмисне хотіла зберегти автентику, й не хотіла, аби тексти були «літературно прилизаними». З одного боку, з нею важко не погодитися, бо так герої книжки справді постають об’ємнішими й неоднаковими. Та з іншого — легкості читанню відсутність роботи над текстами геть не додає. — «Краще смерть, ніж ганебне життя». Огляд книжки «Моя УПА» Любові Загоровської
	— Володимир Молодій

	Книжка «Моя УПА» — це бої, арешти, досвіди виживання в таборах — усе те, на що були приречені тисячі гідних українців упродовж минулого століття. — «Краще смерть, ніж ганебне життя». Огляд книжки «Моя УПА» Любові Загоровської
	— Володимир Молодій

Вона розповідала про дитинство, про школу, родинне виховання. І мені було дуже цікаво, бо вже давно виношувала ідею роману й мене дуже цікавили усі ці деталі. Катерина Бережанська – з Рогатинщини. Повстанці попросили її покинути навчання на певний час, аби пройти вишколи медичної допомоги. Коли когось поранили, їй треба було вмить вийти, але куди – не знала. Підвозили щоразу в іншу хату. Світло вмикати не можна було. Фактично першу допомогу надавала в темряві, при каганці чи свічечці. Потім Катруся бігла додому, треба було бігом все зняти й запрати від слідів крові. А повстанців перевозили на іншу локацію. Я поставила їй питання, коли все закінчилося, чим ви зайнялися? І відповідь мене вбила. Каже, в школу пішла, в 10 клас. Це було потрясінням.

	Дитинство Стефанії Костюк минуло на Княгинині. Потім переїхала на вулицю Франка. Там на будинку тепер їй меморіальну дошку відкрили. Ходила гратися у військову частину. Вчилася у школі №7, яка тоді була імені королеви Ядвіги. Дуже цікава історія навчання в тій школі. Молодші класи мали свої грядочки, за якими дівчатка доглядали на трудовому навчання. Садили там кріп, петрушку і часничок. І на великій перерві чергова мала дати до перекуски свіжої зелені з грядки. А ми тепер ходимо цими місцями, стежками… — Про героїню книжки
	— Любов Загоровська

	Думала, текст буде набрати найважче. Але помилилася. Кожна розповідь була мішаним пазлом, де треба було витримати хоч якусь хронологію. Також було важливо передати живу мову людини й не причісувати під свій стиль. Я залишала слова паразити, улюблені фрази. Бо розповідь жінки, яка закінчила львівський університет, і розповідь жінки з Верховинського району, яка була 16 дитиною в сім’ї й ніколи не ходила до школи, не можуть бути однаковими. Третій етап роботи над збіркою «Моя УПА», про який я не підозрювала, – інформаційні довідки. Я на кілька місяців залізла в архівні матеріали та газети. Довелося добряче посидіти. Коли я почала їздити, то я розуміла, що в людей такий вік, що треба тільки їхати, шифрувати не було коли. Але коли потім треба було щось перепитатися по змісту, то вже не було в кого… Розшифровуючи кожну історію, я шукала підтвердження того, наскільки людина говорить правду чи хоче показати себе героєм. Треба було все перевіряти, але тому не всі мої розмови увійшли до книжки «Моя УПА». Розшифровано було більше, але не все можна було дати. — Про роботу над книжкою
	— Любов Загоровська

	Є героїня, яка вже в засланні здобула освіту медсестри. У засланні її перебазували в так званий табір мамочок, куди звозили вагітних і жінок, які щойно народили. Ті ходили на роботу, а дітей залишали в таборі. Вона розповіла про зечку, яка сиділа за кримінал і в 56 років народила двійню. Але діти їй були не потрібні. І по всьому табору довелося шукати хоч якогось молока для цих діток. У цьому таборі режим був легшим, ніж в інших. Тому кримінальні вагітніли, щоб попасти на три роки в легший режим. Є історія дівчини, яку арештували в 16 років без жодних на те причин. І тиждень в тюрмі били. А потім випустили й сказали, що тепер вона має дізнатися, де ховаються повстанці, як ні – то буде ще гірше. Такі історії вражають… — Про героїв книжки
	— Любов Загоровська

	З 39 героїв книжки серед живих є лише четверо чи п’ятеро. Кілька тижнів тому померла Катерина Гаврилів, у віці 102 роки. Було й таке, що я телефонувала в село, а мені кажуть, тиждень як ця людина померла. У таких випадках було найобразливіше, що не встигла… Люди, які раніше давали вже інтерв’ю, звикли робити це за певною системою. А я розпитувала, якими були мама й тато, в яку школу дали, які були предмети й вчителі. І людина згадує якісь такі деталі, за які вже й забула, розговорюється. Ці деталі можуть бути й фонові, але вони важливі. Тут головне – не заважати. — Про героїв книжки
	— Любов Загоровська

	Крім 39 упівців, у книжці є три розповіді неупівців. Це син Ольги Ільків Володимир, який розказує про побут інтернату, в якому він ріс, і про першу зустріч з мамою. Друга розповідь – сина про тата, який в ті роки був дільничним міліціонером. Він коли з армії прийшов, йому сказали, будеш дільничним або Сибір. Син каже, коли тато з роботи приходив, то кулаки собі гриз до крові. Але було й таке, що на весіллі танцював, знав, що під підлогою повстанці, але не видав. А третя історія – донька Анастрасії Чупрінчук Марійка розказує, як зустріла маму після восьми років таборів. — Про героїв книжки
	— Любов Загоровська

	Ці історії не можуть бути легкими. Я багато фокусувалася на деталях, які звично губляться в історичних книжках. Тому книжку «Моя УПА» можна читати по-різному. Можна чіплятися за деталі в кожному тексті. Їх дуже багато. Одна героїня розказувала мені про пересильну тюрму у Львові, де замість вбиральні була дірка в бетонній підлозі, затягнена ширмою. Говорила про жінку, яка мала лише калоші на ногах. І випадково в тій дірці одну калошу втопила. А це була зима. Так вона в одній калоші й відправилася на етап. Думаю, ту поїздку з босими ногами вона не пережила… Чи коли на засланні їх виганяли на роботи, то мусили йти по троє і триматися за руки. І навіть якщо треба було в туалет, однією рукою трималися за руку подруги, бо заметіль була така, що за кілька кроків не видно було людину. Мені було цікаво те, що звично залишається поза кадром, моменти життя.
	— Любов Загоровська

	Я – емпатична, деколи по кілька днів не могла працювати, хворіла, могла свідомість втратити. Стефанія Костюк розповідала, як тікала від погоні через гірську річку, порізала ноги об каміння і ті рани їй зшив якийсь чоловік звичайною шевською голкою та шевською ниткою. Тоді після цієї розмови я дійшла до знайомих в офіс і там знепритомніла… Коли я зрозуміла, що цей матеріал треба починати розшифровувати, мене накрило усвідомлення, що писатиму цю книжку років 10-15. Наприклад, лише з Ольгою Ільків понад дев’ять годин диктофонного запису. Але почався жорсткий карантин. Перший тиждень, як і всі, я дратувалася, а потім зрозуміла, що мені Божечко дає шанс. Я встановила собі графік роботи з 8:00 до 19:00 з короткою перервою на обід. Увесь день лише шифрувала. Стартувала на початку квітня й закінчила 1 серпня. — Про роботу над книжкою
	— Любов Загоровська

	Якщо повстанка була арештованою, родина могла забрати дитину. Але в тої ж Олі Ільків дітей забрали в інтернат, змінили їм імена та прізвища. На допитах їй казали, що вона ніколи не дізнається, де її діти та під яким прізвищем. Дітям тоді було 2,5 та 3,5 роки. Менший Володя по паспорту досі Андрій Бойко, а по домашньому – Володя Лико. Він зустрів маму, коли закінчував 10 клас. Коли її вже відправляли на етап, один слідчий сказав, в якому вони інтернаті та їхні нові імена. Вона їхала по етапу та в кожній тюрмі на стінах писала, що діти Ольги Ільків й Володимира Лика мають такі-то імена. І коли їй дозволили написати через 10 років першого листа, вона навмання написала саме на цей інтернат. Володя пам’ятає, як директорка їм читала листи від мами з тюрми. — Про героїв книжки
	— Любов Загоровська