Мосора Ігор Іванович

Мосора Ігор Іванович

Стаття у Вікіпедії

Ігор Іванович Мосора (8 жовтня 1959, Рогатин, Івано-Франківська область, Українська РСР, СРСР) — український радянський футболіст, нападник. Майстер спорту СРСР (1979).

Вперше зіграв за «Карпати» (Львів) 27 березня 1979 року в матчі проти ашгабадського «Колхозчі». Пізніше виступав за «Ністру» (Кишинів), «Прикарпаття» та «Поділля» (Хмельницький).

Цитати

«Мені складно себе оцінювати. Якщо так називають, значить доля істини у цих словах є. Бо скільки себе пам’ятаю, в мене була шалена любов до футболу — буквально спав із м’ячем. Увесь вільний час проводив на полі. Коли в п’ятому класі вперше потрапив на львівський стадіон «Дружба», то інтерес до гри мільйонів у моєму серці засяяв новими барвами. Про навчання не забував, і закінчив школу із золотою медаллю. Ходив на фізико-математичний гурток і став бронзовим призером обласної олімпіади з математики. Узагалі моє дитинство було досить цікавим — вісім років я займався бальними танцями, а ще ходив у музичну школу на клас скрипки. Щоправда, про скрипку я забував швидко — варто мені було побачити футбольне поле, й до школи я не доходив». — про те, чому називають одним із найцікавіших форвардів у історії «Карпат» в інтерв'ю сайту «Український футбол» Ігор МОСОРА: «Якби не травма, був би зараз у зоні АТО…» (24 вересня 2015 року)

«Я виховувався без батька, тому мене та сестру під свою тотальну опіку взяла наша мати. Вона працювала головним бухгалтером Рогатинського АТП. Її я можу назвати вольовою жінкою. Мама дуже правильно й уміло використовувала мою любов до футболу. Вона поставила умову: якщо хочеш займатися спортом, то повинен вчитися у школі на «відмінно». Тобто перед тим, як ганяти м’яча, я повинен був відвідати школу, всі секції, зробити всю хатню чоловічу роботу, а вже тоді грати у футбол. Я ні про що не шкодую й удячний мамі за таку науку. Мені також пощастило із дружиною, яку знаю все своє життя. Недавно на одному з весіль я виголошував тост: «Дорогі молодята, бажаю вам, щоби трималися купки так, як ми з Вірою Іванівною. Ми вже 55 років разом». Усі дуже здивувалися, бо нам тоді було по 55. Хтось подумав, що в мене з математикою проблеми. Справа в тому, що наші мами нас вигулювали в сусідніх візочках, а потім ми разом у садочок ходили й 10 років вчилися в одному класі, вісім із яких сиділи за однією партою. Не дивно, що зараз ми мислимо в одному напрямку… І все ж, повернімося до футболу». — про те, як попрощався з бальними танцями та остаточно обрав футбол в інтерв'ю сайту «Український футбол» Ігор МОСОРА: «Якби не травма, був би зараз у зоні АТО…» (24 вересня 2015 року)

«Так, а саме — в Любомира Володимировича Дарміця. Але в ті часи мої однолітки не мали належного рівня футбольної підготовки. База була закладена вулицею, а не спецкласами та інтернатами. Узяти до прикладу Степана Юрчишина. Хіба в його рідній Керниці були заслужені тренери України? Я бачив багато футболістів у своєму житті — грав проти «Спартака» й «Динамо», але такої обдарованої людини, як Степан, не зустрічав ніколи. Це — дар Божий, це щось на рівні звіриного інстинкту. Відчуття дистанції, відчуття м’яча… Мені до нього далеко. Як любив повторювати Габор Вайда: «Хтось має носити рояль, а хтось — грати на ньому»». — про те, як футбольну освіту здобував у рідному Рогатині в інтерв'ю сайту «Український футбол» Ігор МОСОРА: «Якби не травма, був би зараз у зоні АТО…» (24 вересня 2015 року)

«У той час «Карпати» були національною командою Західної України. Усі хлопці мріяли виступати у Львові, не був винятком і я. Щодо «Спартака», то після перемоги на одному з дитячих турнірів ми здобули право поїхати на матч івано-франківської команди, яка тоді приймала казанський «Рубін», за який виступав Віктор Колотов. Наприкінці кар’єри я грав у Івано-Франківську, був капітаном команди, але «Карпати» завжди були для мене особливими. Я виступав за збірну Івано-Франківської області серед школярів. Львівські тренери часто відвідували наші матчі. Ярослав Дмитрасевич і Анатолій Тищенко шукали таланти у сусідніх областях. Я поступив до Львова в торгово-економічний інститут, де зустрівся з Анатолієм Тищенком, який і запропонував спробувати сили в «Карпатах». Мене запросили у складі групи підготовки в поїздку на турнір товариств за участю збірних «Динамо», «Спартака», «Трудових резервів». «Карпати» тоді представляли товариство «Зеніт». Мені пішла гра, й у шести матчах я забив 15 м’ячів. На той момент я вже виступав за дубль, який тренував Борис Рассихін». — про те, як до Львова запросили у 18-річному віці в інтерв'ю сайту «Український футбол» Ігор МОСОРА: «Якби не травма, був би зараз у зоні АТО…» (24 вересня 2015 року)

«Так, прийшов до керівництва з проханням повернути мені мою трудову книжку. На той момент відбулася певна зміна: прийшов Михайло Кусень, чкий став начальником команди, а Юста на посаді наставника змінив Іштван Секеч, який, щоправда, моїми проблемами в той час не займався. Я зустрів Михайла Кусеня, який, знаючи, що я освоював фах промислово-цивільного будівництва, іронічно запитав мене: «Куди підеш? Хочеш білим ведмедям хати будувати?». На мене наїхали по-доброму, й я залишився в «Карпатах». Поспілкувався з помічником головного тренера Богданом Грещаком, який також переконав мене залишитися у Львові, про що я не шкодую.  Іще до цього поєдинку я вже одягав футболку «Карпат» у офіційному матчі — на початку сезону ми відіграли зону Кубка СРСР у Єревані, де фінішували на першому місці в непростій групі з «Араратом», «Жальгірісом», «Чорноморцем», івано-франківським «Спартаком» і нікопольським «Колосом». У своєму першому матчі проти команди з Вільнюса я забив м’яч. Вийшов на заміну і спочатку асистував Юрієві Цимбалюку — в підкаті у чужому штрафному майданчику відпасував партнеру, а за кілька хвилин забив і сам». — про те, як дебютував за основу "Карпат" в інтерв'ю сайту «Український футбол» Ігор МОСОРА: «Якби не травма, був би зараз у зоні АТО…» (24 вересня 2015 року)

«Так, отримував величезний кредит довіри від Секеча. Дуже вдячний за підтримку й Грещаку з Тищенком. Іштван Йожефович довіряв мені навіть тоді, коли я провалював матчі. Навіть коли я втік із команди, Секеч усе одно мені це пробачив. 1979-го керівництво пообіцяло мені певні матеріальні блага. Я вважаю себе людиною слова, тож очікую, що й оточення чинитиме аналогічно. Обіцянку керівництво не виконало, я зібрав речі, сів у маршрутку й вирушив у Рогатин. Поки мій автобус доїхав до рідного міста, Михайло Кусень уже чекав у центрі Рогатина на «Волзі». Посеред ночі мене привезли на базу, а наступного дня Секеч поставив мене у старт на матч із «Спартаком» із Орджонікідзе». — про підтримку тренером Іштваном Секечем в інтерв'ю сайту «Український футбол» Ігор МОСОРА: «Якби не травма, був би зараз у зоні АТО…» (24 вересня 2015 року)

«Кожна поїздка у Вільнюс — справжнє свято. Люди підходили на вулицях, вітали… Спогади чудові. Футболісти «Жальгіріса» були нам, як брати: Юркус, Мацкявічус, Якубаускас, Латожа. Щоправда, про Латожу в мене інші спогади. Коли він виступав за одеський СКА, то зламав мені ногу. Поставив мене на ноги батько політика Олега Тягнибока. Ярослав Васильович був надзвичайно світлою й доброю людиною. «Синочку, якщо ти не будеш грати за «Карпати», то я на футбол не ходитиму», — казав мені лікар. Завдяки барокамері Тягнибок-старший вилікував мене. Сідав поруч і впродовж кожного сеансу тривалістю 40 хвилин бесідував зі мною». — про те, що найкраще львів’ян приймали у Вільнюсі в інтерв'ю сайту «Український футбол» Ігор МОСОРА: «Якби не травма, був би зараз у зоні АТО…» (24 вересня 2015 року)

«Після повернення з «Ністру» мене під дулами автоматів забрали в армію. Удень я пройшов огляд медкомісії в Кишиневі, а ввечері прийняв присягу в Одесі. Видали шапку 44-го розміру, кітель 42-го, штани 56-го… У мене ж габарити були набагато більші. Вишикували нас у спортроті, де служили брати Причиненки, Валерій Галустов, Сергій Матухно, Геннадій Перепаденко. Вони побачили мою форму й за боки взялися від сміху. «Батько Махно приїхав присягу приймати», — жартували. Так, мене відрядили в одеський СКА. Пробув я там недовго, бо в мене народилася друга дитина. До початку сезону мене заявило «Прикарпаття». Хотіли відправити на острів Зміїний, але завдяки Рассихіну й Дячуку-Ставицькому, що працювали в Івано-Франківську, мене вдалося відвоювати». — про службу в радянській армії в інтерв'ю сайту «Український футбол» Ігор МОСОРА: «Якби не травма, був би зараз у зоні АТО…» (24 вересня 2015 року)

«Нам удалося створити команду з нічого. Це дуже цікавий етап мого життя, про який можна довго говорити. Мені приємно згадувати, що я в команду запросив екс-футболіста «Карпат» Михайла Савку, який зараз допомагає Роману Григорчуку в Азербайджані, а раніше входив у тренерський штаб «Чорноморця». Пригадую, як запитував тоді Михайла, де він і що робить. «Я зараз в Англії. Вікна мию», — відповів він мені. Саме тому я взяв його в команду головним тренером, бо він не розказував мені байок, а прямо сказав усе так, як було насправді». — про те, як свого часу займався менеджерською діяльністю в рогатинському «Техно-Центрі», що виступав у другій лізі в інтерв'ю сайту «Український футбол» Ігор МОСОРА: «Якби не травма, був би зараз у зоні АТО…» (24 вересня 2015 року)

«У мене є дві прекрасні доньки, два чудових зяті й троє улюблених внуків. Максимко дуже полюбляє футбольний м’яч. Мирон Маркевич побачив внука і сказав, що той неодмінно виросте у хорошого футболіста. Енергії й азарту йому не бракує. Проте в мене є ще одна мрія. Хочу, щоби він став чудовою людиною, справжнім козаком і українцем». — про те, що тестем є відомий у минулому футболіст «Карпат» Ярослав Кікоть, а зятем ще один екс-футболіст «зелено-білих» Андрій Кікоть в інтерв'ю сайту «Український футбол» Ігор МОСОРА: «Якби не травма, був би зараз у зоні АТО…» (24 вересня 2015 року)