Мориквас Надія Мирославівна

Надія Мориквас

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Наді́я Миросла́вівна Мориква́с (нар. 9 травня 1952, с. Шельпаки, Україна) — українська письменниця, есеїстка, літературознавиця. Кандидат філологічних наук. Членкиня Національної спілки журналістів України (1983) та письменників України (1995).

Цитати

А поезія – це жива емоція, вона живиться образами-імпульсами, вона єдина адекватно відчуває світ. Бо люди і без війни тривожаться за світ і під час війни не перестають захоплюватися його красою. Тут не треба нічого видумувати. І якщо текст «Білого ворона» ще з-перед війни я дописувала, то вірші писала нові. Несподівано виявилося, що ті нові вірші є суголосні з тими, що написані давно – й емоційно, і тим самим вільним віршем із внутрішніми римами, бо ритм і гармонія – це основи нашого життя. Мені видалося це вкрай важливим – зберегти це відчуття в теперішньому часі дисгармонії і хаосу, відчуття вірності собі, тому й відважилася на книжку, яку один з критиків назвав вибраним з вибраного. До цієї теми тривоги (та ще й в буквальному сенсі – повітряних тривог) додалася й нота ностальгії, бо так сталося, що я дописувала свої книжки в Хорватії.

Війна не дає тобі писати романи, бо ти не можеш надовго усамітнитися, зосередитися, ти не можеш в сум’ятті, що опанувало твою голову й серце, – мислити ясно. Ну дуже важко дотримуватися поради, яку дав мені якось Валерій Шевчук, мовляв, письменник повинен перебувати у своєму твердому часі, тобто в часі, про який він пише і в якому живуть його герої. Це просто диво, що я змогла восени 2023 року дописати «Білого ворона», та й то тільки тому, що жанр есею давав мені право відгукуватися на актуальні воєнні хроніки, і ще – мені було цікаво, як би реагував на них Емануїл Храпко. «А якби Маньо був поруч?.. То сидів би зараз за свої робочим столиком і ловив зболеним серцем тривожні вісті зі світу. І здригався б на кожне обстріляне й руйноване місто…». Серед його шевченківських екслібрисів є двадцять сім, присвячених обласним і міським товариствам книголюбів України… На кожному з них на впізнаваному тлі міста – силует чи портрет Шевченка, як знак українськості. Щоразу Шевченко інший: стривожений у Севастополі, монументальний у Харкові, допитливий і насторожений в Донецьку і в Криму… Нині ж на його обличчі чи в постаті здебільшого прочитується засторога.

В мене своя хорватська історія… Їздила туди кожного воєнного року – щоразу на кілька місяців… «В нас було так само» – такими словами зустрічали хорвати перших українських втікачів від війни 2022 року. Світ побачив руїни українського Маріуполя, що героїчно оборонявся 86 днів, і це нагадало хорватам знищений Вуковар 1991-го року у їхній Вітчизняній війні, оборона якого тривала 87 днів. Містика! На Квітневу неділю в хорватських храмах молилися за Україну. Освячуючи оливкові галузки в Церкві Богоматері Трсатської, однієї з найдавніших християнських святинь Хорватії, ми з Мартою, моєю давньою товаришкою, на запрошення-заклик якої я відважилася на цю мандрівку, плакали без сліз…

Основний масив інформації я черпала з нескінченних телефонних розмов, часто з незнайомими людьми, які відповідали мені абсолютним довір’ям, ледь почувши, що пишу про Маня (так досі лагідно називають Емануїла земляки). Це ім’я слугувало паролем. На нього відгукнувся й Роман Островський, який приїжджав до Завалля на одну з перших мистецьких виставок Храпка… Завершивши всі свої попередні діяльності і заняття, коли він був у гущі людей і подій, Емануїл Храпко, обравши мистецтво, закрився, як кажуть, зачаївся в собі, що й ніхто не знав про його перші успіхи як графіка. Художник-самоук вочевидь відчував себе в селі білим вороном. Та своїм життям він звів до одного кола людей, які його знали й любили, які були його однодумцями, найчастіше з того покоління, яке виборювало нашу Незалежність. Це люди неординарні, таких часто вважають диваками, бо ж вони, посвятивши життя просвіті і боротьбі, не заробили собі матеріальних статків. — Про написання повісті-есею «Повернення Білого ворона»

Це дуже локальна історія – покутська, яка проте проливає своє світло на весь український поступ у 20 столітті. Вона почалася на Черемоській вулиці села Завалля, поблизу Снятина, де прожив відміряних йому 52 роки наш герой. Чоловік, який вдруге за минуле століття (першим був Кирило Трильовський) вивів це село між Черемошем і Прутом з природної ізоляції, організувавши перше величне свято національного відродження, присвячене 90-річчю Завальської Січі – тоді до села з’їхалися тисячі людей з усієї України. Також він написав перший на Покутті сільський літопис «Історія Завалля». Ще Емануїл Храпко – в юності активний спортсмен, який незважаючи на вроджену ваду серця, десятки разів підкоряв Говерлу. Та насамперед він – самобутній художник-графік, який створив понад 100 шевченківських екслібрисів. До речі, недавно в Снятині разом з книгою «Повернення Білого ворона» презентували альбом-каталог «Шевченкіана Емануїла Франка» (упорядник Євген Новошицький). Емануїл продовжує повертатися в сучасний культурний простір України… Своє коротке (1947–1999) та многотрудне життя він прожив без інтернету, то ж «ліпити» його постать довелося з окрушин. — Про героя повісті-есею «Повернення Білого ворона»

Щоденні хроніки з війни не дозволяють нікому перебувати в милосердному невіданні… Вдома такі новини все ж переживаються легше. Особливо це відчувають люди, які хворіють на ностальгію. Вони живуть вірою в те, що рано чи пізно повернуться додому. І вони обов’язково повернуться!

Я належу до тих, хто вірить археологу й мрійнику Оресту Корчинському, який знає, що хорвати – то нащадки наших білих хорватів. Сходила разом з ним не один гектар давнім городищем, йшла Білою дорогою в Стільську, колишній столиці білих хорватів. І писала про це в романтично-піднесеному стилі на сторінках свого Щоденника іронічної прози «Спокуса вічністю», який був в 1997-1998 роках бестселером. Як разюче відрізняється моя давня хорватська візія від теперішньої, знакованої 2022 роком! Якщо тоді я захлиналася від краси неймовірно синьої води Ядранського моря, то тепер тужила на його березі за рідним Чорним! Здається, здригалася від кожного вибуху в його прибережних водах, що забирав людські життя.

Якби не війна, я могла б написати психологічний роман про митця, який живе і творить кров’ю свого серця. Про його вразливість, про те, що якимось дивом в ньому уживалися велика скромність і велике честолюбство. Насправді це не диво, бо так живуть і страждають справжні митці. Емануїл змусив мене шукати відповіді на мої власні запитання – про себе і про свій рід, і про те, що я маю ще зробити на цій землі. За це я не перестану йому дякувати. — Про написання повісті-есею «Повернення Білого ворона»

З поезії

не прожити б не своє життя розгубившись в чужих пенатах позбирати себе по камінчику як збираєш на березі валунці що блищать діамантами аж поки їх не висушить сонце – не зчуєшся як привезеш додому кілограм сірої ріні

поезія не прощає відступництва але витримує довгі паузи – тривалі як глибокий видих наскільки витримають легені наскільки ти зможеш без повітря, хліба, вина і води і без поезії

там, де нас нема, ласкаво сонце мліє у вранішніх туманах синіх вод і безмір океану ховає горизонт й зливається в обіймах з небом там, де схід сонця – Україна, що навіть на світанку не спочине ані на мить [...]