Моніка Компанікова

Моніка Компанікова

Стаття у Вікіпедії

Моніка Компанікова, псевдонім Міла Срнкова (народилася 1 вересня 1979 року в Поважській Бистриці) – словацька письменниця, журналістка, ілюстраторка дитячих книжок.

Цитати

Для мене це цікавий феномен — письменниці в Словаччині. Авторки не тільки в літературі, але й у музиці, візуальному мистецтві, кіно. Я почала помічати це в останні роки. Про це свідчать результати конкурсів — останнім часом там багато жінок. І я думаю, що це дивовижно. Їм доводиться боротися. Жінкам набагато важче, бо доводиться постійно захищатися, але вони роблять свою справу, і їхні результати вражають. Водночас хлопці та чоловіки, здається, трохи розгубилися.

Достатньо подивиися на трибуни на протестах. Раніше на сценах були лише чоловіки, а жінка могла хіба що заспівати якусь пісню. Але зараз на трибунах і в організації протестів переважають жінки. Ці голоси такі сильні, такі послідовні і впевнені. Це може збити з пантелику багатьох чоловіків.

За останні кілька років я переорієнтувалася і більше не пишу художньої літератури. Натомість я почала більше займатися журналістикою та психологією. Можливо, це ще й тому, що я працюю редакторкою у видавництві з нон-фікшн літературою. Також я читаю більше нон-фікшн, ніж художньої літератури. [...] Водночас я пишу багато есеїстичних, публіцистичних текстів, і наразі це мене влаштовує. Я знаю, що суспільство чекає від мене чергового роману, але в мене немає такої потреби. Я можу присвячувати більше часу публіцистиці. Нещодавно я написала книгу інтерв’ю про стосунки і працюю над ще однією. Я відчуваю, що це має практичний сенс.

З опонентом, який наважується зловживати інституціями, обходити закон, шантажувати, залякувати — боротьба нерівна. Із часу останніх виборів, упродовж останнього року, спостерігаються систематичні зусилля, спрямовані на те, щоб змусити опозицію замовкнути або послабити її. Йдеться не лише про політичну опозицію, а й небайдужу частину суспільства. Люди втомилися. Ми частіше говоримо про те, чи є сенс щось робити. Щотижня ми ходимо на один-два протести, ми організовуємо протести та дискусії, ми підписуємо петиції, пишемо статті, долучаємося до ініціатив, а результат — нульовий. Ми нічого не досягли, ми лише постійно щось втрачаємо.

І повертаючись до політичної ситуації, усі ці білі впевнені чоловіки на керівних посадах насправді не є такими впевненими. Вони силою доводять власну розгубленість. Це потреба якось проявити себе й закріпити свою позицію силою і насильством за рахунок жінок. Гадаю, це все дуже пов’язано. Якби було більше жінок у політиці та більш зрілих особистостей, які не зациклені на своєму невдалому, нещасливому житті та стосунках, світ був би набагато кращим місцем.

Коли інша європейська країна, навіть маленька, змінює напрямок, люди за кордоном бачать у цьому загрозу. Нам може здаватися, що ми зовсім незначна маленька країна. Ми справді страждаємо від цього комплексу. Нам може здаватися, що якщо демократію обмежать тут, то це ніяк не вплине на Європу. Але я не думаю, що це так.

Ми пишемо про те, що вважаємо важливим для суспільства, або для нас особисто. Я думаю, що література розвивається дуже природно, і штучні втручання просто не спрацьовують. Ви можете податися на грант і написати якусь феміністичну літературу. До речі, я гадаю, що словацька література — доволі феміністична. Але якщо штучно роздмухувати якісь теми, то з’являються штучні продукти. На мою думку, це не має жодного сенсу. Нехай кожен пише те, що йому подобається і що він вважає важливим.

Навколо мене дивовижні жінки, і я дивуюся тому, чого вони досягають, наскільки вони освічені, які цілеспрямовані, креативні. Ще і встигають виховувати дітей і працювати. Чоловіки не встигають за ними. А якщо це чоловіки, які були виховані з наративом, що вони мають бути агресивними, сильними, не плакати, не показувати емоцій чи вразливості, то вони не можуть бути справжніми. Вони не дозволяють собі бути самими собою. Гадаю, саме із цього випливає рух інцелів і з’являються чоловіки на кшталт Ендрю Тейта. Позиція чоловіка сьогодні дуже хитка. Те, що раніше було зрозуміло — яким має бути чоловік, яка його роль у житті й у сім’ї — розвалилося.

Нещодавно один словацький політик заявив, що настав час розглянути питання про вихід із ЄС і НАТО. Один із найбільших протестів відбувся якраз після цієї заяви. Це дійсно те, чого ми боїмося найбільше. Більшість людей у Словаччині не хочуть повернення Росії. Якщо такі люди є, то ними маніпулюють. Або вони страждають від своєрідної ностальгії за минулим, коли вони були молодими, коли все було легко. Але це лише ілюзія. Це віра в щось, чого не існує.

Політична ситуація в Словаччині поки стабільна, але світ щодня змінюється. Ми всі, немов на американських гірках. Ми бачимо, що те, як був влаштований світ із часів холодної війни, змінюється з кожним днем. І ці зміни непередбачувані. Тому я не маю жодних ілюзій, що ми не можемо втратити демократію.

Словаччина — демократична країна, у нас є всі свободи, закріплені в конституції, але в реальності ми бачимо, що відбувається в культурі, як політична влада маніпулює людьми, як вона обходить закон, як використовує кожну лазівку, або, навіть, йде проти закону — і нічого не відбувається. Уряд контролює поліцію, суди й контролюючу владу. Тож я не відчуваю, що можу щось зробити. Як громадянка країни, я відчуваю себе безсилою. І все ж я активна громадянка, я виходжу на протести, голосую, намагаюся робити все, що в моїх силах і в рамках закону.

Словаччина ще не зрозуміла, як просувати словацьку літературу і для чого потрібно розбудовувати всю цю культурну інфраструктуру. Вона досі не збудована. А зараз навіть те, що було збудовано, руйнується, і все доведеться будувати з нуля.

Угорщина вкладає гроші в культурні інституції в кожній країні. Вони знають, що є сенс поширювати інформацію про країну через культуру. Вкладені гроші потім повернуться. А Словаччина цього не робить. Тому в нас проблема з перекладами, з пошуком видавців. Словацькій літературі важко заявити про себе за кордоном. Це відбувається також тому, що словацька — це мала мова, і це проблема всіх малих мов. Але й через те, що інфраструктура не розбудована. У Словаччині немає жодного літературного агента, жодної літературної агенції. Зрештою, я маю багато перекладів, але поки немає нікого, хто б представляв мене на ринку.

У мене є особистий досвід, коли я зрозуміла важливість культурної інфраструктури. Я була на стипендії в Граці приблизно 20 років тому. Мені надали житло, стипендію, я жила в будиночку в замковому парку. І я запитувала людей зі Штирійського літературного центру, чому вони це роблять — чому вони запрошують авторів кілька разів на рік, піклуються про них і нічого від них не хочуть. Вони відповіли, що це тому, що якщо авторам тут сподобається, вони приїдуть знову. Так і було. Я часто туди їздила й підтримувала зв’язок з авторами, з якими ми познайомилися.

У словацькій літературі тільки починає формуватися жанрова література. Водночас я іноді дивуюся, коли читаю відомий закордонний бестселер і запитую себе: Справді? І це бестселер? Часто, можливо, ми самі недооцінюємо нашу літературу. Вона не відстає від інших літератур. Ми просто надто самокритичні.

Щоби працювати в Словацькій національній галереї, треба бути справді хорошим фахівцем. Це не означає, що в регіональній галереї не потрібні експерти. Але Словацька національна галерея — це репрезентативна інституція. Я не можу собі уявити, щоб Національною галереєю в Британії керував хтось, хто не пройшов офіційний процес відбору, і щоб керівництво не сприймала ширша професійна спільнота.

Я думаю, що жінки та дівчата, як не парадоксально, перебувають у кращому становищі, тому що нам легше пояснити за що ми боремося і яким життям хочемо жити. Бо нам є від чого відштовхнутися. А от хлопці та чоловіки трохи дезорієнтовані. Вони не можуть зрозуміти, яка їхня роль у сучасному світі, яка їхня ідентичність, чого від них вимагає суспільство і якими вони мають бути. Натомість жінки мають чітке уявлення про це.

Я думаю, що той факт, що зараз у деяких людях прокидається чисте зло і мстивість, також багато важить. Ці емоції пов’язані зі зміною кордонів і тим, що ми можемо робити, і як ми можемо виражати себе в публічному просторі. Це пробуджує в людях те, що зазвичай залишалося прихованим. Тому я боюся ще гірших сценаріїв. Бо ми вже на тому етапі, коли це приховане зло пробуджується в людях, тому що може. Це дозволяється і навіть заохочується політиками. І доки вони це підтримують і самі викрикують вульгарності, наклепи, шантажують, доти це буде дозволяти собі будь-хто.

Якби Мартіна Шимковічова не була міністеркою, вона була б ніким — модераторкою-невдахою, яку звільнили з телебачення через її расистські висловлювання. Натомість вона стала міністеркою і насолоджується своєю владою. Так само багато людей, які зараз займають ці високі посади, потрапивши на них незаконно чи несправедливо, були б ніким. Наприклад, Ніняй, або пані Флах, яка є директоркою «Бібіани», або Ґустав Мурін, який є директором Словацького літературного центру, — це маловідомі постаті, які ніколи б не отримали такі посади звичайним шляхом.

Якщо дитина не відчуває безпеки в перші місяці життя — це може мати наслідки в дорослому віці. Мені здається, що багато людей про це не знають. Навіть коли я була молодою мамою, я цього зовсім не знала. І хоча я не зробила якихось великих помилок, але якби я знала про всі ці механізми і фізіологічні процеси, які беруть участь у розвитку мозку, у формуванні стосунків, то я б діяла інакше. І я знаю, що наших батьків цього ніхто не вчив, про бабусь і дідусів я взагалі мовчу. Нам потрібно навчати батьків, дітей і молодь.

Я помічаю все більше й більше батьків, які отримують батьківську освіту. Вони хочуть бути іншими батьками, ніж були їхні. Я також відчуваю ці зміни як редакторка, яка працює у видавництві. Я спостерігаю за тим, які книжки видаються і продаються. І книги про виховання дітей, про психологію та самоосвіту дуже популярні. Люди хочуть бути кращими, більш зрілими, вони хочуть жити кращим життям.