Мона Авад

Мона Авад

Стаття у Вікіпедії

Мона Авад (нар. 22 серпня 1978 року) — канадська письменниця, авторка романів та коротких оповідань, знана творами в жанрі похмурої комічної прози.

Цитати

Було кілька текстів, які стали дуже важливими під час написання «Зайчика». Я саме хворіла на COVID, коли почала писати голоси певних персонажів. Була у напівсонному стані. І раціональне мислення ніби вимкнулося. Я змогла під'єднатися до цього голосу без надмірних сумнівів. Цей голос складався з кількох різних джерел у моїй голові. Для «Зайчиків» роман Джейн Ейр — священний текст. Тож персонаж отримує своєрідну романтичну чутливість. Це відсилання до того, як сама Джейн Ейр розповідає власну історію. А ще — до Механічного апельсина, який я слухала саме перед початком роботи, бо головний герой там небезпечний, але водночас є певна грайливість у тому, як оповідається історія. Він має власний погляд на світ, який деформує мову в найнесподіваніших напрямках. Мені здалося важливим передати й цю грайливу, небезпечну енергію. А ще — дитяча література: Вітер у вербах. Я хотіла, щоб у книжці відчувалася ця класична дитяча інтонація.

Знаю, що дехто вважає, ніби Саманта має шизофренію, і така інтерпретація цілком можлива в межах історії. Мені подобається ідея гри з цією напругою — чи все це відбувається насправді, чи лише в її голові. Усі письменники, бо ми постійно проєктуємо й користуємося уявою, маємо цей страх. Але, здається, це тривога, знайома кожному. Ми всі часом думаємо: «Це справді відбувається, чи я просто це уявляю?» І саме з цього виростає будь-який жах. Тож я про це знаю, але не заглиблювалася надто, бо не хотіла, щоб це вплинуло на моє власне сприйняття персонажів і розуміння їхніх мотивів. Якщо чесно, мені подобається залишати ці мотиви відкритими. Терпіти не можу остаточно визначати сенс — це справа читача. — Про роман «Зайчик»

Мої тексти йдуть межею фантазій — очевидно, що ніхто насправді не постраждав під час написання цієї книжки. Але я, звісно, спираюся і на власний досвід. Деякі герої народилися з мого досвіду життя з хронічним болем. Rouge — із мого дитинства в Монреалі, з моєї справжньої одержимості красою й засобами для догляду за шкірою. Це все реальне. А «Зайчик» — так, я навчалася в магістерській програмі з креативного письма. І зараз я викладаю в такій самій програмі. І навіть тоді, коли була студенткою, я думала: матеріалу для горору тут просто невичерпно. Це золотий ґрунт для жахів.

Так, коли пишеш книжку, справді відчуваєш себе в іншому вимірі. Половина твого серця — а може, й усе — перебуває в іншому світі. Це може трохи зводити з розуму. І мені дуже хотілося це передати. Це те, що чіпляє у «Зайчику», адже читачі справді питають себе, чи не має Саманта психічного розладу. Вона створює цих істот. Вони — її друзі. Але й самі “Зайчики” поводяться абсолютно психотично. Є щось особливе в тому, щоб надовго зануритися у власну голову, простежуючи свої темні імпульси аж до кінця шляху. Від цього справді можна відчути, що ти «втрачаєш сюжет». Але саме там, у цьому стані, і народжується магія художнього письма. — Про роман «Зайчик»

У мене, якщо чесно, майже фобія щодо груп. Мені подобається встановлювати зв’язок із людьми тет-а-тет. А коли я в групі, то відчуваю, що не можу ні з ким справді зблизитися. Постійно почуваюся розгублено. А в магістерській програмі ти завжди у групі. Дуже, дуже легко відчути, що тебе просто «зносить хвилею» й подумати: «О, Господи, за що мені це?»