Я ставлюсь до всіх політиків обережно й упереджено[1]
Що ж до самоцензури в хорошому сенсі слова, то я керуюся принципом не нашкодити суспільству і не скандалізувати суспільство.[1]
…ми зустрілись із Вахтангом Кіпіані й згадали, як у 1990 разом брали участь у Революції на граніті. Я запитала Вахтанга: пам’ятаєш, тоді нам здавалось, що ось-ось, рукою подати, і ми змінимо історію. Чи уявляв ти тоді, що ми будемо бачитися з тобою на тому ж Майдані ще тридцять років? У двадцять років ми й гадки не мали, що дорослішання — тривалий процес, який не перестрибнути. Його можна долати стрибками, але за ці стрибки, я вважаю, ми платимо зависоку ціну. За стрімкий рух до нової цивілізаційної ідентичності, до нового світоглядного поля ми платимо тисячами загиблих на війні.[1]
І ось тут я хочу сказати про лукаву мудрість, яка є чи не найефективнішою зброєю в інформаційній війні. «Правда посередині» — це добре прикриття, але в більшості випадків правда там, де правда.
Відомий дисидент радянського режиму, Володимир Буковський, в’язень радянських таборів, який після висилки з СРСР оселився у Великій Британії і все життя там прожив, говорив, що посередині між великою брехнею радянської пропаганди та істиною найчастіше знаходиться не що інше як брехня. Адам Міхнік один з натхненників польської Солідарності, засновник і головний редактор «Газети Виборчої» каже так: «Правда не лежить посередині, вона лежить там, де лежить і немає сенсу говорити про два рівнозначні табори, якщо є табір, що хоче знищити демократію або твою країну, і той, що прагне її захистити».
Недавно ми говорили з письменницею і історикинею Оленою Стяжкіною, і вона процитувала чудову думку Блаженного Августина: що зло не має онтологічної природи. Воно займає місця, які є порожніми. Це ніби газ, що заповнює простір, який є вільним від добра. В цьому сенсі нерозрізнення добра і зла це є порожнеча, яку заповнює зло.
Як на мене, ця метафора добре ілюструє те, що відбувалось з українськими медіа і загалом із суспільством впродовж останніх кількох десятиліть.[2] — З виступу на Львівському Медіа Форумі 26 серпня 2021 року.
І навіть коли я дізнаюся, що завтра кінець світу… (2023)
Я лягаю спати тільки у красивих, чистих піжамах. Про всяк випадок. Ми не говоримо про це з чоловіком і друзями, які живуть у нас під час війни. Навпаки, ми багато іронізуємо і жартуємо на теми смерті. Але кожен із нас щовечора надсилає дітям якесь тепле повідомлення, усвідомлюючи, що може бути всяке.[3] — «.» (там само)
Якої б сили не був текст, уявлення про війну, яку ти не пережив особисто, — бліде. Ти не матимеш усередині відповідника «воєнного стану» тих, хто все це пережив. Скажімо, ти ніколи не відчуєш жаху від ракети Калібр, доки не побачиш, як вона, чорна, з крильцями, стрімко летить на Київ у прямокутнику твого вікна, метрів 100 над твоїм будинком.[4] — «Часто згадую тексти Міленка Єрґовича, Звонка Карановича, Славенки Дракуліч про війну на Балканах.» (там само)
У лютому ми боялися ракет, бо вони здавалися виявом сили ворога. Ці ж ракети сьогодні, як і всі воєнні злочини росіян, — вияв безсилля, поразки, агонії. І це важливе усвідомлення. Воно все змінює.[5] — «протягом літа відбувається суттєва зміна. Ми всі точно вловлюємо її під час масованих ракетних обстрілів 10 жовтня 2022 року.» (там само)
[ Юрко Прохасько ] нагадав мені чудову думку Мартіна Лютера, яка цього разу несподівано мене пройняла: «І навіть коли я дізнаюся, що завтра настане кінець світу, то сьогодні я посаджу яблуньку». Що ж. Тримаюся за цю яблуньку з усіх сил. Саджаю по одній кожного дня.[5]
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
