Миколайчук Марія Євгенівна
| Миколайчук Марія Євгенівна | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
|
Миколайчук Марія Євгенівна, до шлюбу Карп'юк[1] (8 квітня 1941, с. Витилівка, Кіцманський район, Чернівецька область, Українська РСР, СРСР — 1 лютого 2023, Чернівці, Україна) — українська співачка, фольклористка, акторка. Народна артистка України (2005). Членкиня Національної Спілки кінематографістів України.
Цитати
[ред.]«Я не розумію, що відбувається! Просто не розумію. Таке враження, ніби йдеться не про мене. І розмови про ювілей — неправда, брехня. У ці дні часто згадую, як батько говорив мені: «Марусинко, ти думаєш, що я старий?! Ні, я такий же молодий, як і ти. У мене душа молода, хіба що тіло підкачує!» Як же він мав рацію! Важливими є не роки, а те, що твориться в душі людини». — про відчуття напередодні 60-річного віку в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«Там усе вирує! Життя вирує. Здається, це головне. Не люблю і не вмію впадати в песимізм». — про свій характер та душу в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«Оптимістка. І завжди нею була!» — про свій життєвий оптимізм в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«Звісно. Я б виявилася нещирою, стверджуючи, що це не так. Бували важкі моменти в житті, коли не знала, що робити. Де шукати вихід із конкретної ситуації. Але, хай як це дивно, вони траплялися вже після смерті Івана. |
«Тато був урядовцем. Посідав доволі високу посаду в Чернівецькому облвиконкомі. Мама виховувала дітей. У мене три сестри — Галя, Люся і Люба. Я третя. Але Люсеньки, на жаль, уже немає з нами. До речі, тата звали Євген Тодорович, маму — Євгенія Кузьмівна. І коли мене запитують: «Як вас по батькові?», жартую: «Як по батькові, так і по матері»». — про те, в якій родині виросла в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«Ні в якому разі. Вони не тримали нас із сестрами в твердих руках, але виховували суворо. Дорогих подарунків не робили. Батько, щоправда, любив купувати нам добре взуття (він свого часу працював шевцем). У всьому іншому ми нічим не виділялися серед однолітків». — про строге батьківське виховання в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«Років із п’яти. Стою на табуреті й співаю. Про це завжди просив дід. Він дуже любив одну циганську пісню, й я йому часто її виконувала. Але сьогодні вже не пам’ятаю слів». — про те, із якого віку себе пам’ятає в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«Все, що чула на застіллях, колядки, веснянки. І ще: коли мамин брат вирушав у ніч на роботу, на тік, я стояла біля віконця й слухала слова пісень, які чулися звідти. Відчувала незвичайне задоволення!» — про те, що з дитинства любила співати в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«Запах лісу, грибів, прілого листя. У бабусі в кінці городу текла невелика річечка і був гайок. Я любила ходити туди й співати. Яке це була насолода! Отже, перші мої слухачі — вони. А коли познайомилися з Іваном, стали їздити на його батьківщину в Чорторию. Там лісові місця, ми часто ходили по гриби, просто гуляли... Я взагалі люблю природу, а ліс — особливо». — про запах дитинства в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«У студії при Чернівецькому театрі. Щоправда, коли я вступила туди, він лежав у лікарні, йому вирізували гланди. У мене чомусь спитали: «Ти що, сестра Миколайчука?». Я відповіла: «А хто це?». До речі, вже пізніше нам часто говорили, що ми з ним схожі. А перший раз я побачила Івана в компанії студійців у театрі — він стояв, високий-високий, як жердинка, а поряд усі такі маленькі...» — про те, як Іван Миколайчук з’явився у житті в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«Так... Так... Особливо очі. Момент, коли я їх побачила, вирішив усе. Зрозуміла, що зі мною щось відбувається, і відчувала — Іван також відчуває подібні емоції. Потім режисери почали нас ставити грати в парі в епізодах; виявилося, що ми живемо на одній вулиці, ходили разом додому. Іван проводжав мене, і потім уже йшов до себе. Доля нібито навмисно об’єднувала нас». — про те, як Іван Миколайчук мав гарний вигляд в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«Це сталося через рік після нашого знайомства. Причому раніше я ніколи не цілувалася. І не думала, що це так приємно!» — про перший поцілунок з Іваном Миколайчуком в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«Це справді цікаво. Іван щойно почав зніматися в «Тінях забутих предків», і в нього видалося кілька вільних днів. Він поїхав до себе на батьківщину. Там, у селі Чортория, жила ясновидиця. Уміла ворожити, передбачала долю. Окрім того, в неї була добра книгозбірня. Й Іван бігав до неї, брав почитати книжки. У той приїзд він також зайшов до ворожки, і вона промовила незрозумілі для нього слова: «Виїжджаєш один, приїдеш удвох». У Чернівцях Іван зателефонував мені з переговорного пункту і заявив: «Приїжджай одружуватися». |
«Чистісінька правда. Я жила в гуртожитку хору Верьовки. Іван — у гуртожитку інституту (він у той час ще вчився). Коли ми побралися, я сказала, що негоже чоловікові та дружині бути не разом. Про наймання помешкання навіть не думали: у мене платня 60 карбованців, у Івана стипендія — 28. Окремих кімнат у нас у гуртожитку не було, ось ми й поставили ліжко в коридорі. |
«Дуже зрідка, але сниться. Наприклад, ми з дівчатками з тріо «Золоті ключі» поїхали на гастролі до Польщі. І раптом там мені щоночі став снитися Іван. Запитую в них: «Що це означає? Може, його щось непокоїть?». Вони говорять, мовляв, літо, настає день народження Івана, день пам’яті, згадаймо його. Я влаштувала обід, ми посиділи, пригадали Івана. Потім пішла до костьолу, там священиком був українець, він знав, хто такий Іван Миколайчук. |
«Звичайно, але посуд ми не били. Лаятися не вміли. Найчастіше відмовчувалися». — про те, що під час спільного життя траплялися і образи, і сварки в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«Завжди я. Мені чужа гра в мовчанку. Й Іван все одно не міг встояти переді мною». — про те, що першою йшла на примирення в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«Ні. Не могла. Я продовжувала кохати Івана. І зараз кохаю. Він для мене живий. Це кохання мене підтримувало завжди і допомагає жити сьогодні». — про те, що прожили з Іваном разом чверть сторіччя, і чверть віку без нього, але коли вщух біль утрати, не замислювалася про те, аби знову одружитися в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«Безтурботно щасливими були дні, коли я приїжджала звідкись з гастролей. Іван мене зустрічав, і, природно, ми усамітнювалися. Він у такі моменти говорив: «Не знаю, що робити з тобою, мицю [«киця» по-буковинськи]! Відвикнув». |
«Чучело. Аби не казати, що він красень. Навіть світлини підписувала: «Дорогому моєму Чучелу»». — про те, як інтимно називала свого чоловіка в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«Всяке бувало. Спокою не давали. Навіть ночами телефонували додому, безпардонно, звертаючись до мене на «ти», вимагали покликати Івана. Але він навчив мене не звертати на це уваги. Говорив: «Ніколи не роби поспішних висновків. Нікого не слухай. Надумаєш бозна що, і може статися трагедія. Краще запитай у мене, я розповім сам». І справді розповідав, хоча інколи мені було не дуже приємно щось чути. Зате не існувало пересудів. |
«Звичайно ж, зради. Але, в принципі, Іван мене не зрадив. Інколи я щось надумувала собі, але він розкладав усе по поличках, пояснював свої вчинки, і я його розуміла. А буквально перед смертю сказав: «Я нікого так не кохав, як тебе. Раз і назавжди запам’ятай це. І ніколи не сумнівайся в мені»». — про те чого б не могли б ніколи пробачити чоловікові в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«Дуже допомогли Гаврилюки. Коли Іван ішов, розуміючи це, він сказав: «Вони не дадуть тобі пропасти». Так воно й є до сьогоднішнього дня». — про те, хто із друзів допоміг пережити відхід Івана в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«...Мій Іван був учителем Гаврилюка. І Гаврилюк завжди говорить про це з гордістю. Не можу не виділити Романа Балаяна. Іван перед смертю вже нікого не хотів бачити, але коли приходив Балаян, то дуже радів. Роман заскочить, побалакає, розповість, що відбувається в Києві, на кіностудії. І в Івана підносився настрій. Балаян узагалі, як кажуть, поза конкурсом. Він справжній. Інколи мене просять в інтерв’ю сказати що-небудь про нього. Але про Романа неможливо розповідати. Він настільки чистий, відвертий і правдивий, що словами важко це передати». — про друзів Івана Миколайчука в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«У мене були подруги — Валя Ковальська і Ніна Матвієнко, з якими я співала в тріо «Золоті ключі». Воно, до речі, також відбулося, завдяки Іванові». — про своїх подруг в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«Річ у тім, що колектив хору часто гастролював, ми рідко бачилися. Хоча я при першій-ліпшій можливості прагнула вирватися додому. Наприклад, коли ми переїжджали з міста до міста, у нас випадало по два-три вихідні. Я тут же зривалася до Києва, навіть не попереджаючи Івана. І, бувало, він іде додому, чує знайомі запахи в під’їзді, думає, а чого б це раптом, адже Марічка на гастролях. А я вже встигла прибрати помешкання, попрати, приготувати обід. |
«Я думала про це. На Жилянській, де ми жили, є затишний скверик. Там мені б і хотілося зустрічатися з Іваном». — про те в якому місці Києва хотіла б його бачити пам'ятник Івану Миколайчуку в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
«Іван зазвичай робив так (прикладає руку до серця). Підходив і цілував мене. І все. Любив повторювати речення: «Навіщо слова, хай губи заніміють, вони часом неправду говорять»». — про те, що подобалося у коханої людини (чоловіка Івана) в день ювілею в інтерв’ю газеті "День" Закохана і щаслива (8 квітня 2011 року) |
Примітки
[ред.]- ↑ Валентина Ковальська. «Про мене ще ніхто не писав». Марія Миколайчук // Сайт Ін-ту українознавства. Архів оригіналу за 17 травня 2014. Процитовано 2025-01-04.
