Мері Роуч

Мері Роуч

Медіафайли у Вікісховищі

Мері Роуч (англ. Mary Roach) — американська письменниця у жанрі нон-фікшн.

Цитати

У мене є розділ про втрату слуху у військових. Тут, у США, існує адміністрація ветеранів, яка займається медичними скаргами. І це – найпоширеніша проблема з усіх. Люди, мабуть, думають, що це не надто велика проблема, але, знаєте, коли вам 35 чи 40, і ви не можете спілкуватися зі своїми дітьми... Це так важливо насправді.

І, можливо, це звучить тривіально, та захищати вуха – важливо, й особливо це може датися взнаки роки по тому. Дуже багато ветеранів мусять носити слухові апарати через зброю, з якої вони стріляють, через БТРи, в яких вони їздять – вони дуже гучні, й коли перебувати в них годинами, це також відбивається на вашому слуху.

У кінці моєї книги я розповідаю про один з моргів у містечку Довер, що на Східному узбережжі, де усі були вбиті. Я була там на зустрічі медичних експертів, які розглядають кожен випадок, кожне вбите тіло. [...] Це телефонна зустріч в режимі реального часу між судово-медичним експертом та людьми, які рятували пораненого, й під час цієї зустрічі намагаються розглянути, що трапилося й чи слід було зробити щось по-іншому. Сидіти там, на цій зустрічі, де розглядали смерті п’ятьох молодих хлопців та дівчат – це було справді важко.

Перш ніж я почала писати цю книгу, я думала, що серед американських військових існує певний типаж. У мене був образ про них із фільмів і з мого загального розуміння того, чим займаються військові та чому вони вступають до війська. А потім я провела кілька років, беручи інтерв’ю в людей, і серед них були й медики, й науковці, й морські піхотинці, й члени екіпажів підводних човнів. І, можливо, якщо взяти людей з підводного човна або морських піхотинців, низькопоставлених службовців або генералів, то там можуть траплятися певні типажі, але всі вони також дуже різні.

Насправді я хотіла вирушити в Афганістан, але мені не дозволили, адже туди дозволяли їздити лише кореспондентам, а я працювала над довгостроковим проєктом. «Grunt» – це таке слово, котре використовують для людини низького рангу, яка повинна робити все, що їй накажуть, а я не проводила часу з цими людьми. Але я точно скажу щодо медиків, дослідників та науковців, з якими спілкувалася – я була вражена їхньою відданістю цим чоловікам і жінкам та їхнім старанням спростити їм роботу.

Я пам’ятаю, як спілкувалася з деякими армійськими рейнджерами, які є свого роду елітною групою: вони добре підготовлені й дуже підтягнуті. І вони обурювалися на науковців, які казали, що вони мають носити, адже знали, що їм доведеться багато бігати, а температура може перевищувати сто градусів, тож це зробить їхню роботу важчою та ще небезпечнішою. І вони дуже обурювалися на людей, які сиділи за своїми столами в кондиціонованих офісах, розповідаючи про те, як вести війну, хоча самі ніколи не служили.

У випадку інфекції й рани, яка погано загоюється, допомагають личинки, адже вони їдять лише мертву тканину. Тому вони роблять природне очищення, і ці рани у плоті швидко відростають. Досить дивовижно, що ці личинки можуть зробити, і їх тепер використовують як медичний засіб, й тепер ви за рецептом можете отримати бинт із маленькою кліткою з личинками, які виконуватимуть свою справу у рані. Ось так еволюція мух від зла до добра стала цікавою «Меріроучівською» історією.

З книги «Вояки: цікава наука про людей на війні»

Більшість затичок знижують рівень шуму приблизно на тридцять децибелів. Це добра допомога, коли маємо справу зі стабільним шумом на задньому плані – БМП «Бредлі», що лязкає гусеницями по асфальту (130 дБ), чи гвинтами гелікоптера «Блек гоук» (106 дБ). Тридцять децибелів – це не так мало, як може здатися. Збільшення рівня шуму лише на три децибели вдвічі зменшує тривалість впливу такого шуму на людину без ризику пошкодити слух.

Без застосування захисних засобів людське вухо може вісім годин на день витримувати вісімдесят п’ять децибелів (шум автотраси або заповненого людьми ресторану) без погіршення слуху. А при рівні шуму сто п’ятнадцять децибелів (бензопила) час безпечного впливу зменшується до півхвилини. Постріл із протитанкового гранатомета АТ-4 дає сто вісімдесят сім децибелів і лунає менш ніж секунду, та навіть такий ультракороткий вплив на незахищене вухо означає постійне зниження слуху.

Медексперт, ніби чуйний редактор, починає зворотний зв’язок з позитивних моментів: «Крикотереотомію виконано адекватно, місце вибрано досконало». Крикотереотомія – перфорація крикотиреоїдної мембрани для забезпечення доступу повітря.

Медексперт продовжує: «Накладення турнікета JETT». Це новий тип турнікетів, призначений для стиснення стегнових артерій у випадках, коли кровотеча виникає в місці з’єднання ноги та тулуба (Junctional Emergency Treatment Tool — засіб екстреної зупинки вузлових кровотеч). «Можливо, турнікет зсунувся під час транспортування.» Це ввічливий натяк на те, що турнікет був не там, де потрібно.

Медексперти не хочуть звинувачувати чи критикувати людей, які надавали першу допомогу. Замість називати посади чи імена вони кажуть «користувач пристрою».

До нас не дійшли ні імена тих двох солдатів, ні назва битви, у якій їх було поранено. Ми знаємо тільки, що це було у Франції під час Першої світової війни, десь 1917 року. Нам відомо, що це сталося не взимку, тому що поранені пролежали «в кущах» сім днів. І тому що був сезон мух. «Після того як з поранених частин тіла зняли одяг, я з великим подивом побачив, що рана наповнена тисячами і тисячами личинок. Видовище було дуже відразливе, рани поспіхом промили від тих огидних створінь. Після цього рани проспринцювали сольовим розчином, як це зазвичай робиться. Нашим очам відкрилася неочікувана картина. Рани були заповнені чудово сформованою грануляційною тканиною рожевого кольору, такого ніхто не міг собі уявити».