Медовий місяць (фільм, 2024)

«Медовий місяць» — український романтичний камерний трилер 2024 року режисерки Жанни Озірної за власним сценарієм.

Цитати про фільм

З інтерв'ю виконавиці ролі Ольги, Ірини Нірші

Моє головне завдання в «Медовому місяці» — показати портрет реальної людини, не намагатися сподобатись глядачеві й не бути «м`якою, солодкою булочкою». У цьому фільмі в мене не ідеальна дикція, синці під очима, нуль тонального крему, джинси з витягнутими колінками та страшний сірий розтягнутий светр. Проте це прояв реальності, а не штучності. Думаю, під час війни нам важливо залишатися людьми й бути емпатійними, не порівнювати досвіди й біль, а приймати одне одного, шукати точки дотику. Можливо, «Медовий місяць» у цьому допоможе.

На етапі кастингу ми ще не мали сценарію, тому імпровізували. Потім режисерка звернулася до нас із вправою: написати 20 пунктів, за що наші герої люблять одне одного. Я все зробила, прийшла на репетицію, а Роман попросив, щоб я також написала 20 пунктів, чому його герой любить героїню. Я спочатку навіть образилася, проте написала й це. Мені було важливо зробити добрий фільм.

Оля живе в Києві, народила від Тараса дитину, має мистецьку практику, але, можливо, використовує також інший медіум. А Тарас пішов воювати — імовірно, став військовим психологом. Думаю, вони щасливі одне з одним.

Пам’ятаю безперервні обстріли, вибухи, ночі в коридорі. Від страху, що ми опинимось в окупації, я якось заклякла. Я працювала над фільмом про російський полон, тому дуже добре розуміла, що може статися в такій ситуації. Раптом мені запропонували допомагати з логістикою професійним військовим, які боронили Київ. Я переїхала на їхню базу і працювала стільки, що не було часу читати новини, — це допомогло мені мобілізуватися. Я відчула, що поряд з цими людьми нарешті корисна. А ще зрозуміла, наскільки ми, цивільні люди, нехтували підготовкою до бойових дій, поки мали час.

Потрібно комунікувати одне з одним, навіть якщо всередині — безпомічність та безодня. Іноді можна нічого не говорити, а просто побути з людиною, обійняти її. Ти відповідаєш за життя людей, які перебувають поряд і люблять тебе. Тому про них теж потрібно думати, коли ухвалюєш рішення на тлі загрози. Бо людське життя важливіше, ніж матеріальний світ.

Реальне життя — це не сенсація і не постійні яскраві емоції. Навіть під час катастрофи чи війни є рутина та повільний темп. Вираз обличчя не завжди віддзеркалює, що саме відчуває людина. Дуже часто люди думають про щось одне, проте своїми діями висловлюють зовсім інше.

Тарас — інтелектуал. Він також є фахівцем із психотерапії та вміє емпатувати людям, проте має проблеми із щирим проявом власних емоцій, ховається за словами. Мені здається, для Олі він є партнером, який може організувати її хаос, дати спокій і простір, зрозуміти її амбіції. Їм цікаво щонайперше на інтелектуальну рівні: поговорити про філософію, історію та книжки. У їхній парі є повага та щира зацікавленість інтелектом одне одного.

Увечері 23 лютого я була на стрижці й раптом відчула сильну тривогу. Попросила майстра перерватися, викликала таксі, повернулася додому, зібрала тривожний рюкзак і поїхала до близьких друзів, щоб провести час із ними. Знайомі закордонні журналісти попередили нас про велику ймовірність початку повномасштабної війни саме вночі. Це був період, коли ми завершили виробництво фільму Максима Наконечного «Бачення метелика» про російсько-українську війну. Ми з Максом сильно занурилися в цю тему, також разом пройшли Революцію Гідності, провели багато морозних ночей на Майдані.

У героїні Олі багато всього від мене: я розказувала сцени зі свого життя, які можна було використати для сценарію, імпровізувала, навіть вмовила Жанну взяти равликів, а не рибок. Зрештою, я навіть запропонувала ім’я для персонажки. Я також мисткиня — мені зрозумілі мотивації, амбіції та переживання героїні. Певний час для мене, окрім мистецтва, взагалі нічого не існувало: я займалась лабораторним авангардним театром за кордоном, тому люди не з мистецької бульбашки здавались мені абсолютно нецікавими. Зараз я вважаю, що це ескапізм, та не сприймаю митців, які не цікавляться життям довкола себе і не готові стикатися з реальністю. Вони часто демонструють, що обрані та особливі, та й до життя ставляться якось зверхньо. Тепер це викликає в мене тільки посмішку. Як і моїй героїні, значення мистецтва під час війни зовсім неочевидне для мене. Я шукаю відповідь на це питання.

Я хвилювалася, що людям буде нудно дивитися на моє обличчя в замкненій квартирі впродовж 80 хвилин. Це був певний виклик, бо я знала, що у фільмі немає за що сховатись. Якщо в моєму внутрішньому світі є цікавий глибокий рух, то людям буде цікаво дивитися і слухати, як я шепочу, повзаючи по квартирі. Але якщо ні — це буде провал.

З інтерв'ю виконавця ролі Тараса, Романа Луцького

Для авдиторії, яка не стикалася з війною, важливо показати саме один із можливих станів людей та їхню взаємодію. Те, що відбувається ззовні, завжди було в новинах і знімалося у фільмах. А персональні історії внутрішньої боротьби — це те, що цікавить не менше. Тому такі фільми потрібні.

Кожен з нас, українців, вже стільки всього засвоїв під час повномасштабного вторгнення, що хочеться сказати тільки одне: потрібно мати багато витримки!

Кожен українець 24 лютого сконцентрувався на найважливіших для себе людях і справах. Це був ранок, який чітко відділив важливе від неважливого. А емоційно всі, напевно, проживали щось у діапазоні від апатії до тотальної внутрішньої мобілізації. У мене було щось на кшталт останнього.

Не тільки під час підготовки, а й загалом після повномасштабного вторгнення — у стресових ситуаціях люди можуть проявитись неочікувано. Сильні — раптово знесилюються, і навпаки. У цьому контексті згадався щоденник Володимира Вакуленка «Я перетворююсь…».

Оля і Тарас таки залишилися зрілими людьми в обставинах війни, бо змогли зберегти одне одного.

Підготовка ще до початку знімального періоду була критично важливою. Ми входили в цей процес свідомо. Саме впевненість та «ґрунт під ногами» допомагали в пошуках та аналізі під час знімань. Ми були командою. Хоча й сперечалися, адже робота над фільмом — це живий процес. Гірше, якби цього не було.

Фільм надзвичайно потрібний західній авдиторії, щоб Україна асоціювалася першочергово з людьми з такими ж потребами й бажаннями. Ми повинні працювати з їхньою емпатією, а вони — розуміти, що Україна — про людей і їхні долі. Для нас це хороше нагадування першого шоку повномасштабного вторгнення — коли суспільство згрупувалось. Як у «Енеїді» Івана Котляревського, коли навіть з кісточок слив робили кулі.