Марія Рева

Марія Рева

Стаття у Вікіпедії

Марія Рева — канадська письменниця українського походження. Авторка збірки оповідань «Добрим громадянам не потрібно боятися» та роману «Endling».

Цитати

Більшість людей за межами України знають про війну з новин, і це більше про статистику: стільки міст, стільки жертв, стільки кілометрів території було захоплено та атаковано. Натомість художня література дає інший досвід: персональний, емоційний. Я вірю в те, що якщо читач прив'язується до персонажа, він проживає катастрофу разом із ним, співпереживає та емпатує.

Для мене основним викликом було перекласти досвід моїх українських родичів та персонажів англійською. Адже я пишу для західної аудиторії. Колись попередні редактори радили мені додавати більше українських слів у текст. Іноді я так і роблю. Це стається, коли англійського відповідника просто немає. Але загалом вважаю, що твір має бути написаний однією мовою, інакше читача весь час вибиватиме з ритму. Тому головне завдання було передати українську реальність за допомогою англійських слів, щоб не було відчуття того, що мова, яку я додаю, і контекст, який описую, екзотичні.

Є ціла індустрія книжок для західних чоловіків, які думають, що знайдуть у Східній Європі «ідеальну наречену». Ці тексти повні стереотипів про жінку, яка не є феміністкою і багато часу приділяє родині; яка здатна покинути свою власну родину заради нареченого. Тож, читаючи ці книжки, я відчувала жах від того, як саме західні чоловіки думають про нас.

Мій страх пов'язаний із поглядом мого дідуся, він також персонаж книжки. І більшою мірою через те, що більша частина цієї історії — це моя фантазія і переживання про його можливе захоплення і полон. Я можу сказати, що усвідомила та прийняла його рішення лишитися в Херсоні, адже передусім це його рішення. Це його життя, його будинок. І я розумію ці відчуття, пов'язані з ймовірною втратою особистого простору та повсякдення. Можливо, я боюсь, що, прочитавши цю книжку, він раптом відчує свою провину в тому, що зробив саме такий вибір; або що він побачить наші емоції та переживання, пов'язані з цим; або ж навіть якщо раптом сприйме це як неповагу. Але я дійсно не можу це контролювати.

Спочатку я писала сатиричний роман, щось у жанрі комедії. Працювала над ним із 2018 року. Але після початку повномасштабного вторгнення Росії я не знала, як продовжувати. Здавалося: або ігнорувати все, що відбувається, або відмовитися від книжки. Звісно, я не могла ігнорувати війну. Це було єдине, про що я думала. Тому відклала рукопис. Але згодом зрозуміла: єдиний спосіб повернутися до роботи — вплести в книжку всі свої запитання. Яка роль письменника зараз? Яка моя особиста роль як людини, що спостерігає за війною здалеку, але має рідних в Україні? Всі ці питання кружляли у моїй голові, і я подумала: я пишу про те, що мене хвилює, тож я маю написати і про це. Так у структурі з'явився цей злам.

Це була складна суміш почуттів. Найбільше — радість, вдячність, відчуття честі. Але водночас — і певний смуток, адже книжка дуже особиста, вона про мою сім'ю, про мого дідуся в Херсоні. Це смуток від того, що раптом щось таке приватне стало публічним у спосіб, якого я зовсім не очікувала. — Про емоції, коли дізналася, що перший роман потрапив до лонгліста Букерівської премії

Це схоже на початок стосунків. Є ідея, є натхнення. Якщо воно витримує роки й не згасає — значить, це справжнє. Простіше кажучи: якщо я тривалий час цим зацікавлена та натхненна, значить варто писати. Тож питання наступне: чи хочу я мати більше побачень із цією книжкою. — Про момент початку написання роману

Час від часу я бачу коментарі щодо книжки: люди не очікували, що хтось може так піклуватися про равликів, адже це не найперше, про що вони думають зазвичай. Але завдяки моїй героїні читачі переосмислюють своє ставлення до цих молюсків. Насправді схожою була й моя реакція. Коли я прочитала статтю про равликів у журналі The Atlantic — есей Пулітцирівського лавреата, журналіста Еда Янга, який писав про біолога, що займається равликами на межі зникнення, — я відчула цю різницю погляду на життя тварин і зрозуміла, наскільки мені це насправді цікаво. Я відчула емоційний зв'язок із цією історією, я плакала і відчула, що маю написати про це також.

Я була свідома, що книжка про равликів навряд чи мала б великий резонанс, але більшою мірою ця книжка про тривалу війну. Це сталося із часом. Тому я цілком свідома того, що частина уваги до книжки пов'язана саме із цим. Люди хочуть знати більше про війну та Україну — і вони знаходять відповіді у книзі. — Про роман «Endling»

Я завжди мала потребу записувати речі, бо відчувала, що в мене слабка пам'ять. Тому я переживала, що можу втратити цінні для себе спогади, а відтак я маю їх записати. Потім, коли сестра поїхала в університет, ми листувалися — це ще було до часу появи імейлів. Я зрозуміла, що отримую заводолення і люблю писати. В якийсь момент я перейшла до художнього письма і так почалася проза. А з операми все почалося завдяки моїй сестрі — Анні Підгорній, вона композиторка. Вона старша за мене і я часто приходила на концерти. Тому, по суті, я завжди була в цій спільноті і розумілася на сучасній сцені. Крім того, я сама грала на піаніно, тому розуміла, як пишеться музика.

Я знаю, що люди виснажені, і я знаю про це від своїх родичів як в Україні, так і поза її межами. Але, попри втому й виснаження, я бачу і я вражена тим, що люди готові слухати й читати про український досвід. Це дуже важливо.

Якось я потрапила на програму, де поєднували досвіди письменників і композиторів. Мені це подобається цей процес, бо на відміну від книжок, які пишеш у самоті роками, опера — це колективний процес, робота в команді. Написання книжки — це процес ізоляції, який трошки міняється і стає більш спільним уже, коли до процесу долучається редактор. Але до цього ти сам на сам.

Я не знаю, але принаймні сподіваюся, що ставлення до жінок з України стане більш точним і комплексним. На це також впливає і те, скільки зараз жінок в українській армії. Тому це ставлення до жінки, що чоловік іде заробляти гроші та обороняти країну, а жінка виключно лишається вдома і чекає — мені здається, такого типу уявлення вже не домінує. Тож це добре. Але якщо говорити про теперішні стереотипи... Мені складно і важко про це говорити. Я боюся, що тема корупції знов з'являється в обговореннях західних медіа. Всі демократії сьогодні стикаються із такими викликами, особливо ми це бачимо на прикладі США. І я боюся, що це один із викликів, з якими стикнулася Україна у контексті зброї та гуманітарної допомоги. Я також переживаю що це може стати на шляху допомоги України. Що це використає і російська пропаганда. Але всередині країни над цим активно працюють.

Я помітила, що мої друзі в Україні, навіть перебуваючи в укриттях під час обстрілів, жартували. Гумор — це їхній спосіб виживання, і я впевнена, вам це знайомо. Я знала, що це ключове і я маю це показати. Хоча для західної аудиторії чорний гумор іноді виглядає занадто жорстким. Наприклад, у книзі є автобіографічний момент — це листування між мною та моїм редактором. Я хотіла написати статтю про чорний гумор під час війни, але редактори відповіли: «Занадто рано говорити про гумор». Але я думаю: якщо самі українці використовують цей тип гумору як стратегію виживання, то хто вирішує, чи це не зарано?