Марися Нікітюк

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Марися Нікітюк
Marysia Nikitiuk Toronto.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Марися Нікітюк (нар. 1986, Київ) — українська сценаристка та режисерка короткометражних і повнометражних фільмів, письменниця.

Цитати[ред.]

  •  

В моїй повісті «В пошуках елементарної любові» взагалі весь світ загинув, але почався новий: героїня на Позняках народила Новий Великий Вибух в множинних оргазмах. Тобто вихід через тотальне знищення — це більше концепт руйнування, аніж провини. В мене сильно вкорінене катастрофічне мислення — ми всі помрем, супер-нові планетарні вибухи і мегаруйнівні гамма-промені по периметру галактик. А зараз мені хочеться «трохи світла», як у мого улюбленого Чарльза Буковскі — наче і дно, але таке самоіронічне і дуже тепле[1]...

  •  

Достоєвський надихає мене одним-єдиним романом — «Брати Карамазови». Між його першим романом «Бідні люди» та останнім «Брати Карамазови» лежить ціла прірва! «Бідні люди» — взагалі суцільне ниття. «Карамазови» — насичена форма, екстракт всього, що він пережив, і при цьому там є якась іронія над церквою, над релігійними людьми, іронія над самими стражданнями[1].

  •  

Є речі, які варто робити – вкладати в режисерів, у кіногалузь, розвивати її. Але диктувати щось конкретне – я не думаю, що так варто робити[2].

  •  

Зараз я намагаюся зі свого катастрофічного світосприйняття перейти до розуміння радості. Люди добре вміють ненавидіти, добре вміють бути неправими. Чи можна навчити їх радіти, показати, що буває по-іншому[1]?

  •  

Коли була маленька, думала: «От напишу щось настільки страшне, що люди здригнуться від огиди до себе»[1]...

  •  

«Коли Падають Дерева» з самого початку був про «не треба». Це трохи інфантильний протест проти запрограмованості дорослого життя на смуток і рутину, такий собі дитячий крик. Власне, його голосом є маленька дівчинка, 5-річна героїня фільму Вітка[1].

  •  

Мені нічого не забороняли. Хочеш писати — пиши. Хіба освіту отримай, а тоді пиши. Мені ніхто не казав, що щось не для мене. Проте люди навколо все одно жили за тією ж патріархальною парадигмою. Тобі наче ніхто нічого не нав’язує, але відчуваєш, що ти геть одна і йдеш врозріз із усіма[3].

  •  

Мистецтво — це таки надбудова реальності. Ти отримуєш досвід, пропускаєш його через себе, модифікуєш, створюєш свій світ. Займаючись мистецтвом, ти маєш шматок простору між собою й життям, можеш не стовідсотково варитися в усьому. У тебе з’являється своєрідна дистанція між тим, що відбувається, і собою[3].

  •  

Найперше, що варто робити в українському кіно, — дати можливість молодим режисерам увійти у професію, розвиватися. Тоді вони зможуть залучати нових акторів. Хтось буде робити іміджеві проекти, хтось — мейнстрімові, але якісні[2].

  •  

Система зараз стрімко змінюється. Але ще років 5-7 тому, за великим рахунком, це був дуже патріархальний світ. У його систему входило одружитися в районі 20-ти, народити до 25-ти, а після 30-ти — ти вже старе відро. Паралельно тебе ще й штурхали тим, що ще ж самореалізація потрібна. Наразі ж, із того, що я відчуваю, однаково залишається певна кількість стереотипів, які постійно тебе кусають. Оця вся класика з «А коли народимо?» Водночас тобі видається, ніби відкрите усе[3].

  •  

Сьогодні у нас є Валентин Васянович, Мирослав Слабошпицький, Володимир Тихий – це вже дорослі режисери, які сформувалися. Молоде покоління – Марина Степанська, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Роман Бондарчук, Наріман Алієв, Катя Горностай, Філіп Сотниченко, я, Віка Трофименко, Тарас Дронь, Роман Любий. Це вже немало. Всі такі різні і кіно у всіх буде різне. І це круто[2].

  •  

Так чи інакше всі мої роботи, як і роботи будь-якого автора, мають автобіографічні елементи. Тому що я – лінза, яка все пропускає крізь себе[2].

  •  

Україна як простір живе в одному часі, за одними правилами, а ти хіба можеш жити у своєму просторі, грати у свою гру? Проте це все ще про протистояння. Живеш ніби у вигаданій гармонії десь у себе на Позняках. В принципі, чому ні? Та сам соціум ще достатньо консервативний, не гнучкий, не ерудований достатньо, з ним важко говорити, вести діалог[3].

  •  

Я думаю, що абсолютна краса знищить наш недосконалий світ, а не врятує.
Але для того, щоб хоча б наблизитися до «абсолютної краси», треба змінити себе, суттєво вирости, бо я також знаходжуся у парадигмі цих вічних страждань, постсовка, «православ’я» і «жизнь — боль»[1]...

  •  

Я займалася театром, театральною критикою і для мене було очевидно, що є сцена і є ти. Рамка, кадр – це були неприродні для мене поняття. Вже зараз я відчуваю і розумію, що і як треба робити. Технічно я просто вивчала, як влаштований процес і вчилася на своїх помилках, вони були болючі. Бо ти бачиш в голові одне, а в реальності виходить взагалі інше[2].

  •  

Якби я знала, скільки на мене чекає, то можливо багато речей робила б по-іншому, менше ризикувала. Але тоді я, мабуть, не мала б такого результату
У цьому є свій плюс – ти безстрашний, бо не розумієш скільки у тебе роботи. [...] Ти стрибаєш у глибоку воду з акулами і десь на шляху можеш потонути. Але ти цього не знаєш і спокійно пливеш. Якби я знала, скільки на мене чекає, то можливо б багато речей робила по-іншому, десь менше ризикувала. Але тоді я, мабуть, не мала б такого результату[2].

  •  

Я лише нещодавно дійшла до власного «концепту творчості» — він полягає в пошуку виходу. І в першу чергу я хочу знайти вихід для самої себе, відповісти на свої питання в моїх творах-фільмах. Бо наш світ розбухає від агресії, ненависті, нелюбові, наглості, звички, рутини, смерті за життя, і це все чомусь сприймається за норму. А це підміна понять[1]...

  •  

Я сприймаю людей якось у цілому, частіше ділю їх не на гендери, а на емоції, які вони викликають в мені. А якщо хтось більше уваги приділяє первинним статевим ознакам, аніж інтелекту і якостям особистості, то я, мабуть, пропускаю його повз себе. Не цікавить мене такий чорно-білий світ, затиснений між двома стереотипами[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg