Малґожата Реймер
| Малґожата Реймер | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Малґожата Зоф'я Реймер (пол. Małgorzata Zofia Rejmer, нар. 6 вересня 1985 р. у Варшаві) — польська письменниця і репортерка.
Цитати
[ред.]Албанці люблять цитувати прем’єра Еді Раму, який при кожній новій інвестиції в Албанії запевняє: «Це лише початок, ви ще нічого не бачили!». Або повторює: «В Албанії є робота, але немає професіоналів» — адже рік за роком з країни емігрують найосвіченіші кадри, бо для них просто немає хорошої роботи. Албанці дуже розчаровані корупцією та некомпетентністю політиків, тому чим частіше Еді Рама обіцяє золоті гори, тим охочіше люди це висміюють[1]. |
Думаю, що Албанія досі живе в тіні Енвера Ходжі, хоча улюбленими гаслами прем’єра Еді Рами є «прогрес, інвестиції й хмарочоси». Але це ніяк не впливає на якість життя. За опитуваннями, 83% албанців могли б виїхати з країни будь-якої миті назавжди. Вони не відчувають зв’язку зі своєю країною. Коли албанці виїжджають за кордон, вони часто прикидаються італійцями. Албанська ідентичність є для них тягарем, який хочеться скинути. Але чи причиною цього є безжальність албанської диктатури? Я не знаю[1]. |
Кожну розмову я фіксую, занотовую, а потім йде монтаж — укладаю історію так, щоб вона діяла як сценарій короткометражного фільму, щоб поворотні моменти були видимі у виразних сценах, щоб вони викликали цікавість вже з першого абзацу[1]. |
Коли я працюю над репортажем, спочатку читаю все, що було опубліковано на цю тему. Потім починаю пошуки героїв — шукаю цікаві статті, розпитую знайомих, читаю пости в інтернеті. Я знаю багато про корупцію в Албанії та про наркоторгівлю, тому албанці швидко розуміють, що перед ними не просто журналістка, яка сюди випадково потрапила. А коли я вже маю героя — людину, яка пережила щось важливе і хоче про це розповісти — починаю знайомитись. Найкращі історії з «Болота солодшого за мед» я отримала від людей, з якими добре була знайома. Ми потоваришували, і одного дня вони просто розповіли мені свою історію[1]. |
Люди не починають говорити про свій травматичний досвід просто так. Вони повинні бути готові й почуватися в безпеці, не мати страху, що їх засуджуватимуть або що вони матимуть якісь негативні наслідки. Крім того, в суспільстві має бути сприятливий клімат. В Албанії діти номенклатури успадкували від батьків доступ до найважливіших посад, тому жертви системи не схильні розповідати про свою кривду. Панує переконання, що винні не були покарані[1]. |
Мені здається, що албанці розповіли мені стільки історій з минулого, бо я була кимось ззовні. Своїм дітям вони не розповідали так охоче про травми, бо не хотіли їх обтяжувати стражданнями. Моя албанська подруга сказала: «Коли «Болото…» вийде албанською, я піду до своєї матері з твоєю книгою, і, можливо, вона нарешті розповість мені, як це було»[1]. |
Один з моїх героїв каже, що албанський комунізм був хорошою системою, бо абсолютно кожен мав взуття, натомість інший герой розповідає, як дитиною не міг навіть мріяти про взуття. Мій албанський знайомий каже, що з усієї книги найбільше любить «Історію про черевики», адже підлітком був змушений ходити в туфлях своєї матері й дуже цього соромився: «Тобі вдалося схопити, наскільки важливим було взуття в албанському суспільстві, бо воно символізувало гідність і свободу». Як на мене, найважливіше те, що самі албанці думають про мою книгу[1]. — Про книжку «Болото солодше за мед. Голоси комуністичної Албанії» |
Я думаю про себе як про письменницю, яка розповідає про світ. Моя перша книжка «Токсимія» («Toksymia») була романом, а найновіша, «Вага шкіри» («Ciężar skóry»), є збіркою оповідань. У моєму характері мало від репортерки — я не екстравертка, не люблю конфронтації, а збір матеріалу в полі забирає в мене чимало енергії. Але я вмію розмовляти з людьми й можу допомогти співрозмовнику зануритись у внутрішній світ, разом із ним створити розповідь, яка надає значення його досвіду. Це дуже цікавий процес, який приносить мені задоволення. Збір матеріалу для книжки репортажів триває довго і фруструє[1]. |
Примітки
[ред.]
