Ляска Віталій Михайлович

Віталій Ляска

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Віталій Михайлович Ляска (нар. 8 вересня 1987) — український історик, археолог, науковець, редактор, ведучий. Кандидат історичних наук (2015).

Цитати

Для нас видавництво книжок – це також можливість побудувати рольову модель успіху. Ми б хотіли, аби такі проєкти, як «Локальна історія» чи якісь подібні, незалежні, недержавні ініціативи, показували свою спроможність. А ця спроможність, безумовно, залежить від читачів.

Для нас це зовсім новий досвід. Попри те, що видаємо журнал, ніколи не випускали книжки. Навіть не гадали, що будемо комунікувати з провідними світовими видавництвами. Ці півтора року перед запуском першої книжки, були доволі складними, передусім морально. Видаючи журнал, ми звикли, що раз на місяць бачимо результат своєї роботи. А тут півтора року – лише праця і сумніви. Окрім того, ми побоювалися, що наша книжкова лінійка буде хаотичною. Адже хотіли, та й хочемо зараз, формувати певні тематичні кластери. Сьогодні, можливо, це ще не дуже помітно, але точно буде видно з перспективи двох-трьох років.

Дуже важливо усвідомити просту річ: нам насправді нікуди не треба йти. Нам потрібно не вигадувати себе заново, а повернутися до власного досвіду, який було стерто або викривлено у ХХ столітті – передусім радянською системою, але й іншими формами тоталітаризму. Переосмислити та відновити цю тяглість. Лише на антиросійській оптиці ми далеко не заїдемо. Коли повертаємося до Європи, то повинні знати про історію наших сусідів. І чому так інколи складається, що в нас з ними є війна пам’яті.

Історія – важлива, але вона не може бути найважливішою в сьогоденні. Вона дає нам орієнтири, допомагає зрозуміти, хто ми є і чому ми такі. Але це лише один із пазлів у складному образі сучасної України. Він не повинен затьмарювати собою все інше.

Історія – це, напевно, один з базових принципів самоосвіти. Коли ми хочемо щось дізнатися про світ, то швидше дізнаватимемося про історію, а не хімію чи фізику. І ми, власне, намагаємося відповідати на цей попит. Наша місійність зберігається – ми хочемо вмонтувати історію України в європейський світовий контекст. Трішки змінити наш ґранднаратив у сторону світу.

Коли в Польщі нагнітається якась історична істерія, до якої підключаються політики, громадські активісти й фейсбукові коментатори, то Україна виглядає дорослим у цій кімнаті. Принаймні намагається ним бути. Українська історична політика виваженіша і ми не піддаємося на провокації. Але, знову ж таки, якщо говорити про наукове середовище, то наша позиція програшна. Поляки масово інвестують у наукові дослідження, бюджет їхнього Інституту національної пам’яті є неспівмірно більшим за наш аналог інституту.

Люди, виявляється, досі хочуть з книжок отримувати нові знання. Бо не все ж на Youtube є. Тим більше, що український Youtube, знову ж таки, зосереджений на ХХ столітті. Тому якщо хочеться дивитися глибше, то треба читати книжки.

Ми хочемо говорити про переуявлення українського місця на мапі Європи. Цьогоріч у нас вийде книжка британського історика Мартіна Рейді «Серединні королівства. Нова історія Центральної Європи». В цій книзі автор показує Україну, як невіддільну частину Центральної Європи. Можна бачити наші перехрестя з угорцями, поляками, словаками, румунами. Це така інтегральна історія Центральної Європи за останні дві тисячі років. Книжка Рейді маніфестує про те, що ми не йдемо до Європи, а є нею. Що за останні дві тисячі років наша історія – це історія європейська.

Наша редакція складається або з професійних істориків, або з людей, які мають історичну експертизу. Ми бачили дуже нерівний розвиток історичного нонфікшну в Україні й ті проблемні місця, де можна зробити краще. Одна з найбільших проблем нашої історичної літератури – це чітка межа між академічними текстами й нонфікшном. Вважається, що академічна література – це щось таке зашкарубле, що важко читати. А нонфікшн натомість має бути легенький як розвага для дозвілля. А якщо і дає нові знання, то хіба в дуже спрощеній, примітивній формі. Та якщо ми подивимося на Захід, то там немає такого поділу. Там хороша академічна книжка відразу є класним нонфікшном, бо написана добре.

Про створення видавництва ми почали серйозно думати ще 2023 року, хоча офіційно зареєстрували лише восени 2024-го. Рік від виходу першої книжки – «Карпати. Коротка історія мандрів» Ірини Пустиннікової – до сьогодні може здатися надто стислим у часі, з огляду на масштаб зробленого. Але насправді ми готувалися значно довше: майже півтора року працювали «в шухляду», напрацьовуючи теми, які були цікаві нам і могли б зацікавити українського читача.

Скажу, можливо, непопулярну річ: повномасштабне вторгнення росії створило проблему, якої ми часто не помічаємо. Багато хто з нас кинувся руйнувати російські міфи – ми почали розбиратися в історії росії, щоб ще раз довести, яка це темна й колоніальна держава. Але, зосередившись лише на росії, ми трохи втрачаємо щось важливе – наш ґранднаратив. Бо крім боротьби з імперськими наративами, ми маємо ще й переосмислити та деколонізувати власне українську історію. А цього, на жаль, поки що майже не відбувається. Бо досі дивимося на історію України крізь скельця окулярів Грушевського. Ми ж нічого не знаємо про історію наших сусідів. Про історію Словаччини, Угорщини чи Румунії.

Тоні Джадт, Тімоті Снайдер, Енн Епплбом – пишуть книжки, які не забирають авторитету в дослідника, не є спрощенням. Це книги, які роблять відкриття і показують тенденції, однак написані доступно і панорамно. Саме на такий взірець орієнтується видавництво «Локальна історія».

У дальшій перспективі плануємо робити довготривалі школи для молодих істориків, де б навчали їх формулювати теми та добре писати. Розуміємо, що повинні пропонувати теми й вчити писати, бо мусимо втримати зв’язок між поколіннями. Бо ж знаємо, в якому стані українська наука сьогодні. І це не науковців передусім провина, а системи державної політики, де наука опинилася на маргінесі. Проте в нас є багато талановитих авторів. Сподіваюся, що в теперішніх аспірантах, студентах, магістрантах є також перспектива.

Я завжди бачив певну проблему в тому, що якщо в Україні говорять про популярну історію, то це здебільшого про XX століття і його тоталітаризми. Безумовно, це визначальне століття для української історії. Але якщо глянути глибше, то маємо дуже велике провалля. Те ж ХІХ століття – період, коли відбувалось українське націєтворення, в нашій суспільній свідомості представлене підручниками з Шевченком, селянською стріхою і, може, кількома літераторами. Така рустикальність зовсім не дає відповіді на питання – якщо все було так погано, то звідки виникла українська нація? Адже за тим наступає Велика війна й українська нація, виявляється, готова до неї – мобілізована й може брати участь у перших визвольних змаганнях. А все це заклалося у довгому ХІХ столітті. У світі це Belle Époque, а в нас – суцільний трагізм.