Любов Загоровська

Любов Загоровська

Стаття у Вікіпедії

Любов Загоровська (* 15 березня 1981, Івано-Франківськ)  — українська письменниця, журналістка. Авторка поетичної книжки «Назустріч вітру», яка була відзначена міською літературною премією ім. І. Франка, роману «Коли були ми…», збірки оповідань «На їхніх маленьких плечах…», казок «Завдання для Бабайка, або Різдвяна плутанина» та книжки спогадів «Моя #УПА».

Цитати

Вона розповідала про дитинство, про школу, родинне виховання. І мені було дуже цікаво, бо вже давно виношувала ідею роману й мене дуже цікавили усі ці деталі. Катерина Бережанська – з Рогатинщини. Повстанці попросили її покинути навчання на певний час, аби пройти вишколи медичної допомоги. Коли когось поранили, їй треба було вмить вийти, але куди – не знала. Підвозили щоразу в іншу хату. Світло вмикати не можна було. Фактично першу допомогу надавала в темряві, при каганці чи свічечці. Потім Катруся бігла додому, треба було бігом все зняти й запрати від слідів крові. А повстанців перевозили на іншу локацію. Я поставила їй питання, коли все закінчилося, чим ви зайнялися? І відповідь мене вбила. Каже, в школу пішла, в 10 клас. Це було потрясінням.

Дитинство Стефанії Костюк минуло на Княгинині. Потім переїхала на вулицю Франка. Там на будинку тепер їй меморіальну дошку відкрили. Ходила гратися у військову частину. Вчилася у школі №7, яка тоді була імені королеви Ядвіги. Дуже цікава історія навчання в тій школі. Молодші класи мали свої грядочки, за якими дівчатка доглядали на трудовому навчання. Садили там кріп, петрушку і часничок. І на великій перерві чергова мала дати до перекуски свіжої зелені з грядки. А ми тепер ходимо цими місцями, стежками… — Про героїню книжки «Моя УПА»

Думала, текст буде набрати найважче. Але помилилася. Кожна розповідь була мішаним пазлом, де треба було витримати хоч якусь хронологію. Також було важливо передати живу мову людини й не причісувати під свій стиль. Я залишала слова паразити, улюблені фрази. Бо розповідь жінки, яка закінчила львівський університет, і розповідь жінки з Верховинського району, яка була 16 дитиною в сім’ї й ніколи не ходила до школи, не можуть бути однаковими. Третій етап роботи над збіркою «Моя УПА», про який я не підозрювала, – інформаційні довідки. Я на кілька місяців залізла в архівні матеріали та газети. Довелося добряче посидіти. Коли я почала їздити, то я розуміла, що в людей такий вік, що треба тільки їхати, шифрувати не було коли. Але коли потім треба було щось перепитатися по змісту, то вже не було в кого… Розшифровуючи кожну історію, я шукала підтвердження того, наскільки людина говорить правду чи хоче показати себе героєм. Треба було все перевіряти, але тому не всі мої розмови увійшли до книжки «Моя УПА». Розшифровано було більше, але не все можна було дати. — Про роботу над книжкою «Моя УПА»

Є героїня, яка вже в засланні здобула освіту медсестри. У засланні її перебазували в так званий табір мамочок, куди звозили вагітних і жінок, які щойно народили. Ті ходили на роботу, а дітей залишали в таборі. Вона розповіла про зечку, яка сиділа за кримінал і в 56 років народила двійню. Але діти їй були не потрібні. І по всьому табору довелося шукати хоч якогось молока для цих діток. У цьому таборі режим був легшим, ніж в інших. Тому кримінальні вагітніли, щоб попасти на три роки в легший режим. Є історія дівчини, яку арештували в 16 років без жодних на те причин. І тиждень в тюрмі били. А потім випустили й сказали, що тепер вона має дізнатися, де ховаються повстанці, як ні – то буде ще гірше. Такі історії вражають… — Про героїв книжки «Моя УПА»

З 39 героїв книжки серед живих є лише четверо чи п’ятеро. Кілька тижнів тому померла Катерина Гаврилів, у віці 102 роки. Було й таке, що я телефонувала в село, а мені кажуть, тиждень як ця людина померла. У таких випадках було найобразливіше, що не встигла… Люди, які раніше давали вже інтерв’ю, звикли робити це за певною системою. А я розпитувала, якими були мама й тато, в яку школу дали, які були предмети й вчителі. І людина згадує якісь такі деталі, за які вже й забула, розговорюється. Ці деталі можуть бути й фонові, але вони важливі. Тут головне – не заважати. — Про героїв книжки «Моя УПА»

Крім 39 упівців, у книжці є три розповіді неупівців. Це син Ольги Ільків Володимир, який розказує про побут інтернату, в якому він ріс, і про першу зустріч з мамою. Друга розповідь – сина про тата, який в ті роки був дільничним міліціонером. Він коли з армії прийшов, йому сказали, будеш дільничним або Сибір. Син каже, коли тато з роботи приходив, то кулаки собі гриз до крові. Але було й таке, що на весіллі танцював, знав, що під підлогою повстанці, але не видав. А третя історія – донька Анастрасії Чупрінчук Марійка розказує, як зустріла маму після восьми років таборів. — Про героїв книжки «Моя УПА»

Не можу сказати, що я до цього не чула нічого про Симчича. Але мене вразило, що ті чи інші історичні події, як і фільми та книги про них, ми сприймаємо як те, що відбулося дуже давно. Я знаю багато про депортацію кримських татар, маю знайомих, часто їздила до Криму. Але водночас мене тоді дуже вразило те, що генерала Дергачова, який керував депортацією кримських татар, убив в тому бою, хоч може й не безпосередньо, чоловік, який сидить біля мене. Пан Мирослав показував шрами, які отримав саме в тому бою, а в голові не узгоджувалося, що це було зовсім недавно… — Про експедицію слідами УПА

Спеціально нікого не шукала – мені дзвонили або писали небайдужі. І довгий час я не знала, що з цим матеріалом робитиму. Просто збирала. Думала віддати усе до музею визвольних змагань, аби історики з тим розбиралися. Є, наприклад, дані про якісь бої, про які мало знаємо, чи люди, які ніде не зазначені як упівці – ті, що воювали з автоматами, чи ті, хто допомагав армії. Також надзвичайно важливою для мене була емоційна складова. Історики переважно пишуть, що в такому-то році й місці стільки-то людей загинули, закатовані, поранені, виселені. Я ж почала допитуватися про деталі. Десь після 20 розповіді я зрозуміла, що, можливо, оформлю це в книжку, якщо вдасться.

Це був 2017 рік. Знайомі з Києва планували цикл короткометражок, присвячених тематиці УПА. Шукали місцевих журналістів, аби записати розповідь Мирослава Симчича про його легендарний бій. Я познайомилася з паном Мирославом, записала — Про експедицію слідами УПА

Ці історії не можуть бути легкими. Я багато фокусувалася на деталях, які звично губляться в історичних книжках. Тому книжку «Моя УПА» можна читати по-різному. Можна чіплятися за деталі в кожному тексті. Їх дуже багато. Одна героїня розказувала мені про пересильну тюрму у Львові, де замість вбиральні була дірка в бетонній підлозі, затягнена ширмою. Говорила про жінку, яка мала лише калоші на ногах. І випадково в тій дірці одну калошу втопила. А це була зима. Так вона в одній калоші й відправилася на етап. Думаю, ту поїздку з босими ногами вона не пережила… Чи коли на засланні їх виганяли на роботи, то мусили йти по троє і триматися за руки. І навіть якщо треба було в туалет, однією рукою трималися за руку подруги, бо заметіль була така, що за кілька кроків не видно було людину. Мені було цікаво те, що звично залишається поза кадром, моменти життя.

Я – емпатична, деколи по кілька днів не могла працювати, хворіла, могла свідомість втратити. Стефанія Костюк розповідала, як тікала від погоні через гірську річку, порізала ноги об каміння і ті рани їй зшив якийсь чоловік звичайною шевською голкою та шевською ниткою. Тоді після цієї розмови я дійшла до знайомих в офіс і там знепритомніла… Коли я зрозуміла, що цей матеріал треба починати розшифровувати, мене накрило усвідомлення, що писатиму цю книжку років 10-15. Наприклад, лише з Ольгою Ільків понад дев’ять годин диктофонного запису. Але почався жорсткий карантин. Перший тиждень, як і всі, я дратувалася, а потім зрозуміла, що мені Божечко дає шанс. Я встановила собі графік роботи з 8:00 до 19:00 з короткою перервою на обід. Увесь день лише шифрувала. Стартувала на початку квітня й закінчила 1 серпня. — Про роботу над книжкою «Моя УПА»

Якщо повстанка була арештованою, родина могла забрати дитину. Але в тої ж Олі Ільків дітей забрали в інтернат, змінили їм імена та прізвища. На допитах їй казали, що вона ніколи не дізнається, де її діти та під яким прізвищем. Дітям тоді було 2,5 та 3,5 роки. Менший Володя по паспорту досі Андрій Бойко, а по домашньому – Володя Лико. Він зустрів маму, коли закінчував 10 клас. Коли її вже відправляли на етап, один слідчий сказав, в якому вони інтернаті та їхні нові імена. Вона їхала по етапу та в кожній тюрмі на стінах писала, що діти Ольги Ільків й Володимира Лика мають такі-то імена. І коли їй дозволили написати через 10 років першого листа, вона навмання написала саме на цей інтернат. Володя пам’ятає, як директорка їм читала листи від мами з тюрми. — Про героїв книжки «Моя УПА»