Лоран Гарньє

Лоран Гарньє

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Лора́н Гарньє́ (фр. Laurent Garnier, народився 1 лютого 1966 р. в Булонь-Біянкур, недалеко від Парижа) — французький техно-музикант, продюсер та діджей, співзасновник лейблу F-Communications, радіоведучий.

Цитати

Про документальний фільм Laurent Garnier: Off the Record

Ідея фільму полягала не в тому, щоб зробити кіно про себе, а в тому, щоб використати мене як провідника в світ електронної музики та поговорити з його учасниками. Тому коли ми почали працювати, я не сумнівався і не боявся того, як сприйматимуть нашу роботу. Габен, Жюльєн, продюсер, і я знали, куди ми хочемо рухатися. А потім, коли все було знято, ми мали це просто відпустити, сказавши: «Добре, ми задоволені і сподіваємося, що людям теж сподобається». Так, всім не догодиш, але багато залежить і від того, як ви подаєте свою роботу. Я намагаюся, щоб люди розуміли мою роботу правильно: тому, якщо ви йдете дивитися цей фільм, сподіваючись, що дізнаєтесь усю історію техно-музики, знайте — це не так.

Коли йдеться про такий проект, треба враховувати, що ти робиш його не для себе. Тому що, наприклад, написання треку — зовсім інша історія. Це інтроспективний досвід і в певному сенсі егоцентрична подорож. Коли ти робиш музику, ти маєш бути чесним із самим собою. Якщо людям подобається результат, це чудово, і не має значення, якщо раптом ні. Мені не буде соромно, бо ніхто не змушує мене комусь догоджати. У випадку з документальним фільмом, до справи залучаються великі гроші. До того ж ми запустили кампанію Kickstarter — таким чином навколо нашого фільму сформувалась спільнота. Звичайно, потрібно працювати від щирого серця і робити все так, як вважаєш за потрібне. Але треба думати і про інших людей.

Ми зробили кілька цікавих речей і торкалися більше різних тем — про гроші, про бізнес, одна тема була досить політичною. Оскільки я також мав досвід роботи у ресторані, ми хотіли показати у документальному фільмі паралелі між діджеїнгом та гастрономією. Тому вирушили до мішленівського шеф-кухаря, з яким готували та їли, а потім узяли у нього інтерв’ю. І показово, що він і я використовували ту саму лексику, коли говорили про, здавалося б, різні речі — їжу та музику. На жаль, нам довелося цю сцену вирізати. А ще була зворушлива історія про літню пару, яка стежила за мною багато років. Їй близько 78 років, а йому 82. Я бачу їх приблизно 15 разів на рік, так часто вони тусуються. І вони стежать не лише за мною, а й за іншими діджеями. Вони палкі шанувальники техно.

Ми прагнули створити у певному сенсі «американські гірки». Тому що чудово розуміли, що не зможемо розповісти всю історію електронної музики. За чотири роки роботи над фільмом напрямок сильно змінився. Спочатку Габен нічого не знав про хаус і техно. Він прочитав мою книгу «Електрошок», яка стала для нього добрим посібником, а потім почав знімати інтерв’ю. Так з’явилося багато нових тем, тому що такі великі люди, як Джефф Міллз, наприклад, мають багато історій, які можна розповісти.

Перший монтаж фільму був справді поганим. Я подзвонив Габену і сказав: «Чорт, нізащо!». Все було надто академічно, хронологічно, як у багатьох документальних фільмах, а це саме те, чого я не хотів. Тому ми вирішили взяти відзняте Габеном, багато чудових моментів, і перенести в інші місця. Адже глядачі можуть відходити від історії та повертатися до неї, вони не дурні. Це як пазл і ми допомагали один одному зібрати його. Протягом чотирьох років все більше людей залучалися до процесу і ділилися з нами своїми думками. І у результаті були щасливі. Коли все стало виходити, я подумав, що ми впоралися.

Як тільки ви починаєте монтувати та редагувати, будь-який режисер скаже вам, що настав час вбивати своїх улюбленців. Тобто відмовитись від деяких прекрасних сцен, тому що у вас не вистачає екранного часу. Це справді боляче! Перша версія фільму тривала приблизно дві години. Але знайти правильний баланс — це пекло. З діджеїнгом, до речі, те саме. Ти завжди мусиш стежити за натовпом, і коли відчуваєш, що люди танцюють не так багато, як тобі хотілося б, ти змінюєш музику і напрямок сету. На мої сети впливають багато факторів, але найбільше — атмосфера на танцполі. І я думаю, що це те саме, що й увага людей, коли вони дивляться фільми, — вам потрібні американські гірки, щоб не втратити глядача.

Про себе

Найважче для мене — це відпустити. Щоразу, коли ми з Габеном дивимося цей фільм, я бачу всі свої помилки. Я чую, як змінюють мікрофон тощо. Але я єдиний, хто це чує. І це завжди одне й те саме, коли я працюю над чимось. Зараз я зводжу свій новий альбом. Є сто двадцять різних міксів кожного треку. Мій син — звукоінженер, тому він божеволіє. Він мене ненавидить, бо я ніколи не зупиняюся. Я завжди чимось незадоволений. Щоразу відчуваю, що можна щось змінити та зробити краще. Але в якийсь момент слід зупинитися і відпустити.

2000 рік в деякому сенсі став поворотним — тоді в електронну музику почало приходити багато нових людей, менеджерів, а також багато грошей. І це ніби розділило сцену. Хтось зацікавлений лише у заробітку, а хтось працює через любов до музики. Але це нормально, коли ти обираєш свою сторону. Я знаю своє місце. Я завжди був шанувальником музики. Для мене це все про вибудовування історії та стосунків із людьми, які танцюють перед тобою. Про те, щоб зробити їхню ніч особливою.

Про роботу

А альбоми — це як фільми, це повноцінна історія. Молодь так і не навчилися їх слухати, тому що є Spotify та всі ці платформи.

Важко привернути увагу молоді, яка надто захоплена телефонами та соціальними мережами. Вони можуть робити п’ять різних речей одночасно, наприклад, дивитися фільм, листуватися з друзями та просто щось скролити. Складно, попросити цю аудиторію сісти та послухати 60-хвилинний альбом. Саме тому я вирішив випустити шість EP замість однієї роботи. Так вони матимуть час послухати всі пісні. Щоразу доводиться вигадувати нові способи, щоб зацікавити публіку і придумати, як презентувати музику у довгостроковій перспективі, як ми це робимо на нашому лейблі COD3 QR. Ми знаємо, що життя музичного твору триває приблизно два місяці. Протягом цього періоду ми не оголошуємо виконавця, який стоїть за релізом. І лише пізніше ви дізнаєтеся, хто створив цю музику. Ось як це працює сьогодні.

З такою кількістю фанатів, зрештою, доводиться займати певну позицію і переконуватися, що люди розуміють, чого ви домагаєтеся. І так було навіть до появи соціальних мереж. Ми, до речі, обговорюємо цю тему у фільмі, звернувшись до історії тбіліського клубу Bassiani. Ви також побачите короткі кадри з клубу The Rex у Парижі. Там я граю панківську пісню, в якій говориться: «Молодь посилає Національний фронт!». Я граю цей трек вже понад 25 років, щоразу перед виборами у Франції. Просто щоб переконатися, що натовп переді мною знає, де я стою.

Іноді ця величезна індустрія з вечірками, які стали певною мірою бездушними, мене турбує. Але знову ж таки, це звичайна еволюція фестивалів та еволюція речей. У мене із цим немає проблем. Просто це не те, за що я свого часу боровся. Ми боролися за те, щоб нас прийняли. З іншого боку, я близький до багатьох андеграундних лейблів, артистів і колективів, які роблять чудову музику, і сцена все ще приголомшлива. Є багато класних клубів, де мені подобається грати та відчувати, що я роблю це з правильних причин. І це магія. Тож, я думаю, еволюція цієї музики — здорова та хороша. Вона розвивається у різних напрямках, деякі з них мені подобаються, а деякі ні. Неможливо любити все.

Мені дуже сподобалося працювати з The Limiñanas, тому, можливо, ми співпрацюватимемо знову. Мені також хотілося б зробити проект із класичним оркестром, а також із хіп-хоп артистом. Загалом ідей багато.

На CD у вас не більше ніж 18 хвилин музики. Щодо вінілу, то там лише 25 хвилин на кожній стороні. Це чудові речі, але концепція альбому, який має бути відформатований у такий спосіб, для мене зовсім застаріла. Я дивлюся на це, як на вільний проект. Це не обов’язково має бути лише продукт, творчість, тому що сьогодні люди споживають музику по-іншому.

Я знаю, що ми сформували велику спільноту, тому час від часу ми маємо озвучувати свою позицію. Не завжди, бо тоді ви стаєте політиком. Але коли важливо, не можна залишатися осторонь. Інакше, як зазначила у фільмі The Blessed Madonna, це до біса наївно та інтелектуально безглуздо. Ви можете бути проти війни або виступати за права ЛГБТК+. Але потрібно щось знайти. Не говорити про такі речі у світі, в якому ми живемо — це відстій. Коли почалася війна в Україні, мене запитали мене, чи можу я записати трек для благодійної збірки. Час на це був вкрай обмежений, їм потрібно було це зробити до понеділка. Однак у мене не було жодних сумнівів. Я розумів, що це незначна допомога, але я мав це зробити.

Якщо я відкриваю щось нове, я одразу йду і переглядаю весь каталог цього виконавця.

Про музику

Ну, звучання трохи змінилося, але зрештою хаус, який ми слухаємо зараз, дуже схожий на той, що був 40 років тому. Тоді техно було визначенням майбутнього. Деррік Мей, Джефф Міллз, подібні до них люди, їхній продакшн трохи відрізняються від сучасного, тому що обладнання було іншим. Проте сама формула не змінилася. Та сама ситуація з рок-н-ролом, джазом чи хіп-хопом. Технології змушують нові речі звучати сильніше, свіжіше або голосніше, але в музичному аспекті вони не так сильно змінилися. І я не думаю, що за останні 15-20 років відбулася справжня музична революція. Я не чув нічого принципово нового. Навіть британська музика, яка значною мірою заснована на брейкбіті та тустепі, з’явилася та надихається музикою 30-річної давності. Але це не погано, тому що якість, як і раніше, приголомшлива. До того ж, у нас так багато вибору.

Про соцмережі

Я також виступав на івенті, коли вся французька сцена об’єдналася, щоб зібрати гроші для України. Це нормально — вчиняти подібне. Не можна грати музику і намагатися будувати стосунки з людьми, залишаючись осторонь їхніх проблем, чи вдаючи, що все гаразд. Потрібно любити людей, щоб грати для них. Але що мені не подобається в соціальних мережах, то це їхній ненависний характер. Особливо після COVID, коли постійно публікувалася жахлива нісенітниця, ці антивакцинальні ідеї, я відчував: «О Боже! Це занадто для мене». На деякий час я пішов із соціальних мереж, бо все, що я читав і бачив — це злість. Люди поводилися дуже жорстко стосовно один до одного. Але не треба бути такими агресивними. Насамперед можна красиво говорити про те, у що віриш.

Я отримав так багато любові, але й ненависті теж. Я не хочу цього лайна. Але знов-таки, я не висловлював нічого агресивного. Я просто сказав, що людям треба допомогти, і що я хочу їм допомогти.