Липа Катерина Анатоліївна

Катерина Липа

Стаття у Вікіпедії

Ли́па Катери́на Анато́ліївна (12 січня 1962, Київ) — українська мистецтвознавиця, історикиня архітектури, журналістка.

Цитати

Доступ у будь-який палац, у будь-який багатий дім, звісно, був обмежений, тому мистецтво дуже довго не належало широкій публіці. Воно стало публічним на початку XIX століття. Власне, Наполеон перетворив Лувр на музей. Це сталося після Французької революції в межах цієї революційної моралі «ми заберемо в багатих і дамо бідним». Ми говоримо про післяреволюційну Францію (не Радянський Союз, даруйте), коли справді мистецтво найвищого рівня стало загальнодоступним.

Китайці люблять академічну реалістичну школу, багато студентів мистецьких закладів навчаються в цьому напрямку. З іншого боку, китайська мистецька традиція не реалістична. Європа прагнула впродовж розвитку мистецтва робити його дедалі більш життєподібним (а потім у XIX столітті вже з’явилась фотографія, і це стало непотрібним – митці й інше можуть сказати, якісь глибші речі). А китайці… Згадайте китайські сувої, китайський акварельний чи тушовий живопис. Воно не претендувало на реалістичність. Тобто навіть ця реалістичність була привнесена, знову ж таки, за часів Мао Цзедуна.

Кожне мистецтво має завжди говорити мовою своєї доби. А радянське мистецтво мовило мовою тоталітарного режиму. Коли тоталітарний режим завалився, митці «підтягнулися» швидко, бо дуже багато з них все-таки дивилися, що й як у людей [за кордоном] і шукали самовираження й мистецької свободи. І вони дуже швидко «підтягнулися», до того ж не копіюючи закордонне. І посіли цілком гідне місце у світовому мистецькому житті.

Коли ж у тоталітарній або щонайменше авторитарній Росії треба показати «русскую культуру» красиво назовні, вони замовляють найбільший павільйон на венеційській бієнале. Вони ввалюють купу грошей, будь-які матеріали, будь-що. Але є теми табуйовані, як завжди в такому суспільстві, яких вони не можуть торкатися. У них вийшов закон щодо криміналізації так званої пропаганди ЛГБТ. Тепер гендерну тематику краще не чіпати, не кажучи вже про ЛГБТ. Але вони й не здатні відрефлексувати деякі речі. І головне, у художників нема бажання. Можуть щось повторювати просто за рахунок дуже ефектної візуалки, за рахунок грошей, але все одно це не є проривом у сучасному мистецтві.

Люди вважають, що мистецтво повинно бути красиве і чогось навчати. А чого дитину може навчити акціонізм? От і вийшло, що глядач страшенно відстав від митців. Ті, хто жили в СРСР, транслюють наслідки навчання в радянській школі своїм дітям і онукам. Тому ми повинні пояснити, що не так з цим мистецтвом, що воно в переважній більшості нещире, що воно спрямоване на зомбування публіки. Тоді люди почнуть інакше ставитися і до сучасного. І головне – пояснити, в чому небезпека несвободи мистецтва.

Нащадки людей, які жили за радянських часів (навіть якщо ці люди були світоглядно цілком антирадянськими), часто виховані так, що вони абсолютно не здатні зрозуміти сучасне мистецтво в будь-яких проявах. Це не обов’язково щось дуже провокативне, різке. Я замучилася слухати від людей з університетськими дипломами: «Що це намазано? У мене дитині п’ять років, вона теж так може». Це наслідок радянщини і панівного напрямку соцреалізму в художній творчості й художньому мисленні.

Не скажу, що в Західній Європі, в межах європоцентричної цивілізації і в Азії, в розвинутих країнах, всі люди – фанати сучасного мистецтва. Але там люди більше розуміють, що мистецтво не обов’язково має щось прикрашати. Мистецтво взагалі не обов’язково має бути красивим, мистецтво не навчає, не виховує. Воно може провокувати якісь роздуми, настрої, але точно не виховує.

Нещодавно демонтували пам’ятник Островському в Шепетівці, біля музею Островського. Цей пам’ятник – класична радянська візуальна пропаганда. Крім того, сам Островський – цілковито совкова вигадка. Це й не державний діяч, і не письменник, це, пробачте, бідолашний хворий хлопець. Йому дуже хотілося служити в ЧК, він у ньому трохи послужив. Це абсолютно класичний зразок пропаганди. І музей у Шепетівці – Музей Островського – став Музеєм радянської пропаганди. Я чула від колеги абсолютно захоплені відгуки [про музей], як це все класно, як відвідувачам пояснюють, чому все в цій експозиції шкідливе.

Придворні художники були щасливі потрапити до двору і, звісно, ставилися до своїх королів і князів з пієтетом. І абсолютно чесно їх оспівували, самі шукали цікаві сюжети. Це було спрямовано назовні, на певне коло глядачів. У тому, що король – найвеличніша особа, ніхто особливо не сумнівався. Мистецтво не спрощувалося, не примітизувалося і, власне, рамки ніякі не ставилися.

Пропаганда в сучасному сенсі – це винахід XX століття. Інша річ, що художник упродовж століть був залежний (будемо відверті, і зараз залежний) від замовника. І це було абсолютно нормально – оспівувати замовника. Переважно художник не брехав, був згоден з тим, що зображував.

Пропагандою є, даруйте на слові, оболванювання. Кілька дозволених сюжетів, кілька дозволених тем, які чітко обмежені у певний спосіб, певними документами, якимись партійними заявами. Коли ми говоримо про пропаганду, ми говоримо про XX-XXI століття, коли є абсолютно чітко поставлене завдання. Наприклад, ще під час Першої світової війни відбувалася дегуманізація супротивника. На нього малюють карикатури, де він страшний або дурний. Якось так.

У Китаї є класичне мистецтво. Це взагалі дуже давня культура, яка все життя була величезною імперією, яку треба було якось цементувати. І там можуть одночасно бути плакати, як за часів Мао Цзедуна, – такі самі як радянські, тільки на них китайці й гасла ієрогліфами. Таке в музеях показують. От було в нас таке! Мені друзі привезли з Китаю в подарунок товстенький набір таких маленьких плакатиків. Я інколи із зацікавленням їх переглядаю.

Усіх цікавило заборонене, або напівзаборонене у радянські часи: авангард 1920-х, митці-шістдесятники, нонконформісти 1970-1980-х років. І тому щодо саме пропагандистського мистецтва виникли такі от білі плями. З іншого боку, «чиста» історія, психологія, які використовує мистецтвознавство, розвинулися, і зараз нам є на що спертися, коли ми починаємо досліджувати ці речі. Так що нічого не буває запізно. Аби було що досліджувати. А якщо зараз всі ці кошмарні, справді кошмарні твори повикидають, то, повторюся, не залишиться речових доказів. Ми не зможемо пояснити, що не так з радянським мистецтвом.

Широка публіка не перетиналася з придворним мистецтвом, яке оспівувало володарів. Якщо міщанин замовляв (і це теж почалося доволі пізно) портрет себе і своєї родини, найчастіше це траплялося у вигляді вівтаря (коли хтось дуже багатий), в який вписувалась і сім’я, у вигляді ікон, де найчастіше чоловік і дружина, бували ще й діти, або біля трону Спасителя, або біля Розп’яття.

Якщо я згадала Версаль, то, звісно, за часів Людовика XIV вже розуміли, що мати хороших придворних майстрів – це шлях в історію. Але не тільки в них. В української шляхти, тим більше у князів, теж були галереї портретів предків. Як і у всієї шляхти по всій Європі. Це був спосіб збереження пам’яті, спосіб продемонструвати давність роду. І ці речі бачили дуже обмежене коло людей. Це було для внутрішнього користування, для пам’яті, зафіксувати якусь важливу перемогу.