Лемешко Євген Пилипович

Лемешко Євген Пилипович

Стаття у Вікіпедії

Євген Пилипович Лемешко (11 грудня 1930, Миколаїв, Українська РСР, СРСР — 2 червня 2016, Греція) — український радянський футболіст, воротар. Заслужений тренер України (1980). Тесть Олега Протасова.

Цитати

«Спершу в «Динамо» мене запрошували зважено. Приїздив у рідний для мене Миколаїв другий тренер киян Іван Натаров. Пропонував переходити. Але миколаївський «Суднобудівник» тоді лідирував у першості України і керівники нашого клубу попрохали, щоб сезон я дограв, а до Києва переїхав після завершення змагань. Втім, на випередження зіграли представники харківського «Локомотива», котрий на початку 1950-х теж доволі успішно виступав у вищій лізі чемпіонату СССР. Двоє хороших воротарів – Миколу Уграїцького і Олексія Браховецького – харків’яни мали, але чомусь вирішили, що потрібен ще й третій. Оскільки кияни про себе не нагадували, вирішив погодитися. За нову команду встиг навіть дебютувати, відігравши в Москві матч проти місцевого «Локомотива». Власне, після того про мене згадали й динамівці. Приїхав до мене з Києва майор НКВД, арештував і забрав до української столиці. Щойно приїхав, оформили мені призов до армії. Так став військовослужбовцем внутрішніх військ у частині 3217 на Подолі. З того часу впродовж трьох наступних років тренувався, грав у футбол і служив. У той час з точки зору призову ми були дуже вразливими. Армія тримала на місці ліпше, ніж зараз контракти. Статус футболіста допомагав лише частково. Бувало, нас і в полк відправляли. Мене, Вітю Бєлькова, Володю Єрохіна, Женю Іванова, Сашка Кольцова, Володю Качура. Ми ж крім усього були прив’язані до служби ще й матеріально. В клубі нам розділяли оклад на двох-трьох. Тоді ця сума рівнялася 160-ти рублям. Вижити на такі гроші було складно, але, мабуть, керівництво вважало, що поряд із службою в армії ми будемо ліпше виконувати футбольні вказівки, станемо слухнянішими. Всяке ж бувало. Молоді хлопці, по 20 років, хотілося ж погуляти. Але думати про «творче життя» було ніколи, адже мусили виживати. Звісно, в частині давали сухі продукти – рис, крупу. Але що з них зробиш? Ми – холостяки, жили в гуртожитку». — про в інтерв'ю «Українському футболові» Євген Лемешко: «Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться» (10 грудня 2014 року)

«...Тоді до Києва ледь не щомісяця звозили по два-три воротарі зі всього Союзу. Серебрянський, котрий потім за київський «Арсенал» грав, Шевченко… То нині запросити молодого футболіста складно, бо існують контрактні зобов’язання. Тоді призивали в армію й команда на кшталт київського «Динамо» могла тримати хоч десять воротарів. Витримати цю конкуренцію було дуже непросто. З Олегом ми грали поряд впродовж дев’яти років. Конкуренція нам не заважала взагалі. Макаров – прекрасна людина, мій добрий друг. Ми навіть сім’ями дружили. А що Олег грав трохи більше? Вважаю, що непоганими воротарями були ми обоє. Але все залежить від тренера. Наставника «Динамо» Ошенкова звали Олег Олександрович. Макаров – теж Олег Олександрович. Такі збіги теж на ситуацію впливають. Крім того, Макаров був покладистим. А я – молодий, гарячий, не стримувався, хоча іноді й вартувало б. Я ж потім теж працював тренером і знаю, що гонористі футболісти не потрібні нікому. Та хіба лише футболісти? Мабуть, таким людям непросто у будь-якій сфері. Хоча попри все вважаю Макарова одним із найсильніших воротарів у динамівській історії. Олег як зайняв місце у воротах після земляка-одесита Зубрицького, так і не віддавав його впродовж понад десяти років». — про сильних воротарів у складі «Динамо» Анатолія Зубрицького та Олег Макаров в інтерв'ю «Українському футболові» Євген Лемешко: «Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться» (10 грудня 2014 року)

«Спершу молодий був, служба тримала, а з 1953-го почав потрапляти до складу більш-менш стабільно, грав навіть трохи частіше, ніж Макаров. Та у 1954-му, коли ми виграли Кубок СССР, основним вважався вже Олег. Тренерське рішення, я ж не можу знати, чому Ошенков вирішив саме так. Впродовж кубкового розіграшу тренер виставив мене лише на матч 1/16 фіналу проти вільнюського «Спартака». Ми виграли 4:2, а надалі грав вже Макаров. Зокрема, й у фіналі, проти «Спартака» з Єревана. Звісно, мені було шкода. Але я ж теж потім працював тренером. Ті гравці, котрим не знаходилося місця в складі, теж, мабуть, ображалися. Не виключаю, що чогось не помітив і десь був неправий. Але все ж робиться в інтересах команди. Певен, так само чинив і Ошенков. З іншого боку, на що мені ображатися? За перемогу в Кубку ми отримали звання майстрів спорту. Це теж було досягнення, адже, приміром, Абрам Лерман, Федя Дашков чи Дезидерій Товт так «майстрами» й не стали. А то були одні з найкращих футболістів «Динамо» початку 1950-х». — про те, що впродовж перших трьох сезонів у складі «Динамо» провів всього п’ять матчів у інтерв'ю «Українському футболові» Євген Лемешко: «Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться» (10 грудня 2014 року)

«У 1953-му, в Куйбишеві. Ми тоді програли 0:1. Зрізав м’яч мені в протихід. З ким не буває? Мені згадується інший матч за участю Комана, проти московського ЦДСА в Києві в 1956-му. Атакували ми всю гру, але забити не вдавалося ніяк. Що тільки не виробляли. Народ на трибунах шаленів, а воротар армійців Борис Разинський усе не пропускав. Врешті, долю гри вирішив епізод, у якому Коман пішов на такий м’яч, на який міг би й не йти. М’яч трохи відскочив від Разинського і Мишко з-під рук зіграв на добиванні. Ми виграли 1:0. Таких м’ячів Коман забив чимало. Великої краси у тих голах не було, але то були м’ячі для історії. Михайло не щадив себе ніколи. Як він там зараз, у Києві?» — про те, як Михайло Коман багато забивав суперникам, але одного разу вразив і власні ворота в інтерв'ю «Українському футболові» Євген Лемешко: «Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться» (10 грудня 2014 року)

«В Ленінграді. По-перше, «Зеніт» тоді справді сильною командою був. Валентин Царицин, Лазар Кравець, Олександр Гулевський – то ж прекрасні футболісти. А воротаря пітерців Леоніда Іванова взагалі вважаю одним з найкращих тогочасних голкіперів у Європі. По-друге, так вже склалося історично, що тоді кияни в Ленінграді зазвичай грали невдало. Ошенков же родом з Ленінграда і завжди акцентував на цьому увагу. Але ви ж уявіть наші відчуття. То тепер Київ – мегаполіс, велике європейське місто. Тоді він був периферією. До Ленінграда ми приїжджали ледь не як з села. Невський проспект, по ньому ходять шикарні дами, чимало ресторанів, у яких теж прекрасні, одягнені й роздягнені жінки, готель «Європейський». Ми тоді ще не були готовими, щоб у таких умовах жити. Приймали ж нас прекрасно і це збивало з пантелику. Пройдешся по Невському проспекту і у футбол грати вже не хочеться. Зауважу, що після тих 1:5 Ошенков попіклувався, аби надалі нас приймали не в готелі «Європейський», а в гуртожитку на стадіоні імені Кірова, котрий розташований від центру міста дуже далеко. Пішки не підеш, а транспорту немає». — про те, як у 1956 році «Динамо» втратило бронзові нагороди бо програло в заключному турі 1:5 ленінградському «Зеніту», причому Олег Макаров тоді пропустив три м’ячі за перших 11 хвилин і поступився місцем на полі в інтерв'ю «Українському футболові» Євген Лемешко: «Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться» (10 грудня 2014 року)

«1957-й відіграв стабільно, ставив мене Ошенков частіше, ніж Макарова. На міжсезонних зборах у Ґаґрах теж постійно грав в основі, тренер на мене розраховував. Але після повернення додому невідомо з якої причини почав дуже боліти шлунок, серйозно турбувала печінка. На біду в цей час ще й Макаров зламався і сезон в такому хворобливому стані довелося розпочинати мені. Коли ж Олег відновився, я ліг до лікарні. Звідти мене відправляли на лікування спершу до Трускавця, потім в Єсентуки. По суті, на тому сезон для мене був завершений. А тренери ж не чекають. Через стан здоров’я змушений був повернутися до рідного Миколаєва, де знову грав за «Суднобудівник». Виходило непогано, адже тренери різних команд, приїжджаючи до нас, говорили: «Заберіть з воріт того Лемешка, бо з ним ми у Миколаєва ніколи не виграємо». Але про мене згадали в Донецьку. «Шахтар» на той час грав дуже погано, мав вилітати з вищої ліги. Власне, за донеччан пограв недовго. У матчі з «Динамо» в Москві отримав дуже складну травму меніска. Коли повернулися, тренери рекомендували робити операцію. «Та куди мені вже? Вік такий, що пора завершувати», - кажу. Вирішив з футболом зав’язувати. Хоча мені лише 28 було». — про останній у «Динамо» сезон 1958 року в інтерв'ю «Українському футболові» Євген Лемешко: «Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться» (10 грудня 2014 року)

«...Але тоді в Донецьку інша проблема існувала. В «Шахтарі» зазвичай крім зарплати існувала система доплат. А в 1959-му усі доплати чомусь зняли. Оклади тоді були невисокими – 160-220 рублів. Людям не вистачало і це позначилося на результатах. Я в Донецьку найчастіше спілкувався зі своїми однолітками – Ванею Бобошком, Ванею Федосовим, Колею Кривенком. До слова, навіть не знаю, чи живі вони зараз. Прекрасні хлопці, віддані футболу до мозку кісток. Вони сильно не пили. А стосовно інших… Були люди, суттєво від мене старші, скажімо, Віктор Чанов. Але чимало було й молодих. Спілкувався з усіма, але поза іграми і тренуваннями майже нічого спільного у нас не було. В командах існувала субординація. Молодші поважали старших, а старші молоді допомагали. Усі сприймали таке явище як належне». — про специфічну атмосферу, що панувала в Донецьку в інтерв'ю «Українському футболові» Євген Лемешко: «Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться» (10 грудня 2014 року)

«Почав працювати в українській раді товариства «Динамо» старшим тренером з ігрових видів спорту. Відповідав за баскетбол, волейбол і футбол. Займався найперше селекційною роботою. Їздив по найвіддаленіших куточках СССР, у різні тмутаракані, запрошував у команди нових спортсменів». — про те, як почав працювати футбольним тренером в інтерв'ю «Українському футболові» Євген Лемешко: «Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться» (10 грудня 2014 року)

«У той час якраз розійшовся зі своєю першою дружиною. Тож вирішив змінити обстановку, зайнятися практичною тренерською діяльністю. Варіант з Хмельницьким запропонували керівники товариства «Динамо», зокрема, Прокофій Юхимович Влох. Прийняв команду, яка йшла на останньому місці. Уже в наступному сезоні ми були середняками, надалі поступово підіймалися в лідируючу групу, а в 1966-му стали першими. Та у мене на всіх місцях роботи так було». — про те, як в 1960 році вже був наставником команди-аутсайдера класу Б – проскурівського (хмельницького) «Динамо» в інтерв'ю «Українському футболові» Євген Лемешко: «Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться» (10 грудня 2014 року)

«Чимало залежало від людей, які очолювали область, від того, чи потрібен їм футбол. У порівнянні з Хмельницьким у Львові перспектив для роботи було значно більше. Хоча коли я наприкінці 1966-го приймав «Карпати», ця команда була на рівні Кам’яного віку. Першість у місті тоді утримували футболісти СКА, котрі в 1965-му стали чемпіонами України. Втім, потенціал був, оскільки фінансував «Карпати» завод «Електрон». ...Я тоді збирав юних хлопців з усієї Львівщини. Ростика Поточняка почав ставити до складу у 18 років, Володю Данилюка – в 19. Мені хотілося створити команду з місцевим, галицьким колоритом, тому шукав хлопців по селах. Крім того, прийшли разом зі мною з Хмельницького Ваня Герег, Вітя Турпак і нині, на жаль, покійний Володя Булгаков». — про те, як перейшов до Львова в інтерв'ю «Українському футболові» Євген Лемешко: «Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться» (10 грудня 2014 року)

«Та я взагалі любив, приїхавши по справах, відвідати матч рівня першості району. Іноді просто помічу, що хлопці в селі футбол бігають, і трохи за ними спостерігаю. Талановитих дітей можна помітити всюди. У тому й полягає талант тренера, що він має не лише слідкувати за поєдинками майстрівських команд, а й не цуратися поїхати на периферію. Чекати, що футболіста привезуть селекціонери і робити після того вигляд, що ти видатний тренер, найпростіше. Таким я не був ніколи. Зрештою, такі пошуки були дивиною навіть для тих часів. Селекційна робота в клубах тоді була на низькому рівні. Булгакова ж, між іншим, як і Герега, від мене навіть у київське «Динамо» на оглядини брали. Володя не закріпився в Києві виключно через стан здоров’я. Але у Львові він був одним із найкращих, багато забивав, зокрема, відзначився й у фіналі Кубка СССР. І для мене як для тренера то була велика радість. Булгаков ріс без батьків, тому мені приємно, що допоміг йому розкрити свій талант. Або візьміть Вітю Турпака. Я його помітив 18-річним у складі київського «Арсеналу». Забрав у Хмельницький і підготував голкіпера, якого у Львові не було і не скоро з’явиться. Та й взгалі, Турпак, на мій погляд, був одним із найсильніших воротарів 1960-х років в Україні. Просто визнання, як правило, отримували лише ті, хто виступав за київське «Динамо»». — про особливості селекційної політики в інтерв'ю «Українському футболові» Євген Лемешко: «Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться» (10 грудня 2014 року)

«Відповідальним за команду обком партії тоді призначив Гліба Климова. Але іноді так бувало, що людина не займалася ні футболом, ні взагалі нічим іншим. Сумно, бо збирався залишатися у Львові, отримав там прекрасну квартиру в самому центрі міста. Але у нас нерідко буває, що тренера поважають лише до того часу, поки він потрібен. Потім комусь щось переклинює – дають з носака під зад і кажуть «до побачення». Контрактів у нас тоді не було, цивілізованим суспільством теж не пахло. Команда тоді напряму залежала від обкому партії і підприємства, яке її утримувало. Якщо тренер відчув, що підтримки він немає – треба йти. Керівництво затисне економічно, а футболісти скажуть: «Євгене Пилиповичу, ми так не домовлялися»». — про те, як залишив «Карпати», які почали прогресувати, не відпрацювавши з нею й двох сезонів у інтерв'ю «Українському футболові» Євген Лемешко: «Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться» (10 грудня 2014 року)