Кшиштоф Чижевський

Кшиштоф Чижевський

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Кшиштоф Чижевський (пол. Krzysztof Czyżewski; нар.  6 липня 1958, Варшава) — польський поет і есеїст, один із засновників Центру «Пограниччя» в Сейнах і Фонду «Пограниччя».

Цитати

Безумовно, воєнний час залишає виразні сліди. Одним із них, на мою думку, є потреба писати інакше. Форми, закріплені в довоєнному світовому порядку, втрачають свою виразність, реальність постійно говорить «перевіряю» словам, їхній достовірності. Війна створює потребу зламати попередню довоєнну історію. Відтак нагальним стає пошук іншої мови та переоцінка того, що було істотним у мирний час. Навіть якщо це починається з внутрішнього імперативу «я хочу писати погано», як сказала мені нещодавно одна українська поетеса.

Виявляється, що ті, хто пережив ядро темряви, працюють зі словом майже як із диханням, стають частиною поезії, а вона стає частиною їхнього існування. Однією з назв опору руйнуванню війною є перенесення слова через межу мовчання. Те саме ми бачимо зараз, коли дивимося на все, що зараз відбувається в Україні.

Війна – це багато страждань і нещасть. Але саме тоді виникає потреба порушити мовчання, віра, що варто сказати слово, написати вірш, назвати, написати з фронту хоча би лист, записку, занотувати. Це говорить щось надзвичайно важливе про нас, людей. Саме в такій ситуації, яка, здавалося б, ставить під сумнів сенс поезії, сенс займатися будь-яким видом мистецтва чи культури. Це також питання, яке виникло після Другої світової війни: чи можлива поезія після Голокосту? Чи можлива поезія після дотику до ядра темряви?

Досвід війни ставить невидиму стіну між тими, хто всередині, і тими, хто залишається зовні. Самотність жертв постійно не дає мені спокою з часів воєн у колишній Югославії. Перетинаючи кордон Боснії, де раз у раз хтось втрачав життя, де бракувало води, світла та їжі, я майже миттєво занурювався в безсоромно освітлене приморське місто Спліт, де били фонтани, а столи в незліченних пабах і ресторанах вгиналися від багатства їжі – «тоді я думав про самотність тих, що гинуть». Якщо поезія здатна продовбати бодай щілину в цьому нестерпному невидимому мурі, то наше стремління дати надії життя все ж таки набуває певного сенсу.

Мені пригадуються вірші з «Бібліотеки української поезії», в яких видніється внутрішній наказ самодисципліни триматися, не давати волю сльозам, щоб не розревітися. Наприклад, Юлія Мусаковська пише: «Тихо, серце моє, / заткнися, / завмри, / зараз не час». Людина через творчість, через письмо створює своєрідний бронежилет, що якимось чином захищає її від відчаю, від входження в темряву. Це знаходимо у вірші Ірини Мулярчук: «Прикриваючи броніком / Маленьку дівчинку у мені». Це захист не лише себе, а й близьких, рідних, друзів.

Мені пригадується момент, який пережив Чеслав Мілош під час війни. Ми бачимо це у збірці «Спасіння», де деякі вірші написані у поетиці, яка ще не могла повністю перейняти жах війни, – у поетиці до певної міри риторичній і моралізаторській. А потім раптом приходить інша зрілість і народжуються «Голоси бідних людей» – написані мовою, позбавленою емоцій, вільною від сентиментальності, жалю до себе і долі стражденних людей, просякнутою іронією і відстороненістю. Слово більше не хоче подобатися, воно набуває своєї сили через спустошення. І водночас Мілош створює «Світ. Наївні поеми» – своєрідну противагу війні, злочинам і руйнуванню. Як дитина, він збирає з літер, зі складів світ, розбитий війною, з чистого аркуша. Поезія збирає цей світ заново. Подібні пошуки та контрасти можна знайти у сучасних українських поетів.

Ми маємо Європу як економічний і політичний проєкт, але бачення Європи як культурної спільноти залишається покинутим, маргіналізованим або навіть утопічним проєктом. А тим часом ми стикаємося з культурною війною. Хоча Росія як держава ближче до розпаду, ніж до побудови нової імперії, вона міцніє та нарощує вплив «русского мира» в усьому світі. Для її ідеологів, звісно, важливими є військовий та економічний фронти, але найважливіший – культурний фронт. Тому українці чудово розуміють значення культури в цій війні. І це, я вважаю, одне з основних питань, на які Україна повинна відкривати очі світу.

Не переживши війни, ми не усвідомлюємо, наскільки шалено важливою є історія, яка будується навколо війни. Страх, що ця історія буде брехливою, зманіпульованою агресором, що люди нас не зрозуміють – величезний. У багатьох випадках цей біль більший, ніж втрата близьких. Ми бачимо це зараз в Україні, але я зрозумів це раніше в колишній Югославії. Йдеться про те, щоб у Берліні чи Брюсселі люди не погоджувалися з тим, що в цій війні немає тих, хто напав, і тих, хто захищається, бо на них напали; це не той випадок, коли обидві сторони однаково відповідальні і винні. Люди, які переживають війну, не хочуть, щоб у цьому Берліні чи Брюсселі говорили: ми можемо відправити їм гуманітарну допомогу, але ми однаково не зрозуміємо, що там відбувається (маючи на думці: у кожного рильце в пушку), а ми за мир, тому не будемо брати на себе відповідальності за, наприклад, допомогу, відправляючи зброю. Невинній жертві зґвалтування не можна завдати більшого болю.

Нещодавно я був у музеї Аушвіц-Біркенау і натрапив на слова Джорджа Сантаяни: «Хто не пам’ятає історії, приречений на її повторення». Колись я би підписався під ними без вагань, але сьогодні, маючи на увазі відродження фашизму також у суспільствах, які були його жертвами, я б додав: «Важливо також те, як пам’ятаєш». Те саме стосується і культури. Я хочу сказати, що сьогодні недостатньо просто підкреслювати важливість культури як такої і повторювати стару істину, що без неї ми не є собою. Основне питання – це те, як ми розуміємо культуру, а відтак – як її втілюємо. І тут знову мені допомагає Мілош.

Нещодавно я спілкувався з Яриною Чорногуз, поетесою і військовою, яка приїхала на кілька днів прямо з фронту до Красногруди. На питання, що може дати поезія в часи кризи, вона відповіла, що війна несе загрозу не тільки для життя, а й для нашої людяності, що війна хоче стерти обличчя тих, хто бере участь у боротьбі і гине, зробити їх безликими, а їхню смерть анонімною. Тому вона пише вірші, тим самим оголошуючи війну війні. І повертає обличчя, зберігає імена, пам'ять, свідчення. Я не можу уявити війни без перемоги, в тому числі на фронті, де воює Ярина. Ось у чому наша перемога над війною – зберегти людське обличчя, скинути броню ненависті, вийти з фортеці на міст.

Перебуваючи на відстані від війни, стежачи за її висвітленням у медіа, ми стикаємося з проблемою перекладу правди на нашу мову. Поетеса, яка пише зсередини війни, з-поміж її жертв, стоїть біля витоків, бачить, як сказав би Стахура, «у всій її яскравості». А між ними – територія «втраченого в перекладі» не лише через неможливість зрозуміти все і передати іншою мовою, а й, часто підсвідомо, через захист своїх зон комфорту. Тому нам легше прийняти, що всі в чомусь винні, ніж взяти на себе відповідальність за озброєння агресора геноциду і за перемогу в боротьбі з ним. І саме тому, в певному сенсі, обираючи для читання поезію «Перед лицем війни», ми наважуємося вийти із зони комфорту.

Серед авторів збірок «Перед лицем війни» є поети, які воюють на фронті, – наприклад, Володимир Биньо чи Валерій Пузік. Те, що вони пишуть, нотують, хочуть ділитися пережитим, також має сильний терапевтичний характер. Вочевидь, вони цього потребують, щоб вижити, щоби впоратися з найгіршою фронтовою ситуацією. Важливо, однак, що сам собою терапевтичний аспект, як мені здається, тут не найголовніший, я б навіть сказав – ганебно другорядний, бо на першому плані – боротьба, свідчення, турбота і співпереживання іншим, опір проти зла, яке затикає рота. І лише у взаємозв’язку цих аспектів автотерапія набуває сенсу свого існування.

Творчість Мілоша є потужним і, мабуть, найбільш цілющим антидотом в Центральній Європі на тоталітарні ідеології, а також інші сучасні недуги, такі як втрата коріння, ерозія релігійної уяви, національна мегаломанія, нарцисизм мистецтва чи духовна лінь. Вирішення цих проблем він бачив у культурі як сполучній тканині для різноманітності та самобутності. У Європі він бачив насамперед культурну спільноту, для якої сполучна тканина є животворною. Під час нашої першої зустрічі в 1989 році, коли народилася ідея створення Фундації та Центру «Пограниччя – мистецтво, культури, нації» в Сейнах, він сказав мені, що на руїнах націоналізму та комунізму ми маємо зосередитися в першу чергу на відродженні сполучної тканини. У наших мистецьких та освітніх студіях ми перетворили це на майстерність будувати мости.

Я захоплююся своїми друзями з України, з якими підтримую зв’язок. У розмовах з ними це я виглядаю стурбованим, сумним, у відчаї, заплаканим. Зазвичай це вони мене заспокоюють. Хтось у Чернівцях чи Харкові бачить мій номер, бере слухавку і відповідає мені спокійним голосом: усе добре, не хвилюйся, ми впораємося. Це та броня, яка дозволяє їм вижити, бути активними, ефективно діяти в цій страшній ситуації.

Я працював над Бібліотекою української поезії разом із Наталею Трохим, поетесою, перекладачкою та видавчинею зі Львова. Вона є співредакторкою цієї серії разом зі мною. Саме їй я завдячую доволі широкою панорамою українських творців, яких ми запросили до співпраці. Ця група поетів та поетес постійно розширюється. Погляд Наталії не обмежується літературними салонами та найвідомішими іменами. Завдяки цьому ми надали голос авторам, які невідомі не лише в Польщі, а й у самій Україні. Наприклад, дуже цікава збірка Юлії Шекет у перекладі Богдана Задури – це її перша поетична книжка, яка вийшла друком.

«Café Europa» народилася з відчуття, що війна на Балканах позбавила нас аґори, тобто спільного місця, де ми могли б дискутувати, обмінюватися думками, зустрічатися. Війна розділяє, прирікає людей на окремі ґетто. Ми мали відчуття, що такий простір у нас забрали. Звідси і літературна кав’ярня, і серія книг, виданих у Сараєві, Бєлґраді, Любляні та Сейнах, яка виростала з цієї літаючої кав’ярні. Ми відчували, що, незважаючи на війну, створюємо спільний простір для обміну досвідами, щоб давати свідчення про часи, в яких живемо.

Про книжку «У напрямку Ксенополісу»

Але моя книга — це не лише аналіз кризи та її джерел, вона не ставить лише питання про минуле та його тривку тінь, яка слідує за нами і сьогодні. Я свідомо дав їй назву «У напрямку Ксенополісу», яка відкриває горизонти майбутнього. Я не лише письменник, а й практик ідей, і найбільше мене захоплюють шляхи виходу з кризи, реальні зміни світу, конструктивне будівництво, яке є реальною альтернативою сліпоті та деструкції. Створена мною концепція ксенополісу (xenopolis), яка поєднує в собі і чужого, і спільноту, як це робить польське слово «obcowanie» – вказує на пошуки шляхів відновлення спільноти, яку тоталітарні ідеології та імперські диктатори хочуть привласнити собі. Я часто розмовляю про це зі своїми друзями з України і знаю, що для них це навіть більш актуальне питання, ніж для нас у Польщі.

А якщо звернутися до сучасності, то я питаю, як це можливо, що Петер Гандке отримав Нобелівську премію? Письменник при дворі воєнного злочинця Мілошевича, який релятивізує сербську відповідальність за геноцид у Сребрениці. І в Польщі, не лише в Стокгольмі, часто звучать голоси на кшталт: «Але що нам з того, важливо, що він добре пише». Чи здатна боротьба українців з путінським фашизмом, а отже і з ідеологією, на якій він тримається, дати відсіч кризі моральної уяви? Якби це було так, то і в цьому вимірі, назвемо його духовним, це була би боротьба, що значно виходить за межі української держави, боротьба загальнолюдського характеру. І я вірю, що так і є насправді. Вірю, що війна в Україні знову ставить перед світом питання про ідентичність краси, добра і правди.

Ми маємо обов’язок перед померлими – вшановувати їхню пам’ять. Але ми також маємо обов’язок виховувати дітей в дусі любові до ближнього. Якщо молодим поколінням ми передамо лише тягар власного страждання, то прирікатимемо їх до майбутнього, замкнутого вічно у колі нових форм расизму і поневолення, як це відбувається в Росії.

Можна говорити про міст як про абстрактну ідею, штучну, бо вона вигадана і нав’язана іншим. Міст нікому не нав’яжеш, такий міст ніколи не буде справжнім. Справжній повинен базуватися на конкретному березі, відмінному від іншого, і повинен мати свій глибокий і міцний фундамент. Сьогодні українці борються за свій суверенітет та емансипацію. Тільки тоді вони можуть стати суб’єктом мосту. Під час албансько-сербської війни в Косово я виступав за розділення обох сторін конфлікту і проти нав’язування їм фальшивого співіснування. Іноді саме так ви будуєте міст – розриваючи спотворений ненавистю зв'язок і готуючи ґрунт для його відновлення в майбутньому. Настає час, коли ми повинні закріпитися на власному березі, побудувати вежу, щоб захистити життя наших близьких. І ми повинні боротися за їхню безпеку і свободу. Ненависть також може бути нашою зброєю, як смертельна зброя, яку ми не хотіли би брати до рук раніше. Але ганебно відмовляти у наданні зброї тим, хто вступив у боротьбу, захищаючи невинних.

Під час написання деяких есе для своєї книжки я був свідком воєн у колишній Югославії. Їздив туди зокрема із Тадеушем Мазовецьким), звітував для ООН про злочини, вчинені переважно проти мусульман, але не тільки. Я був посланником Єжи Ґедройця і писав есе про війни в Боснії та Косово для паризької «Культури». Війна Росії проти України багато в чому відрізняється від тих воєн. Але це не означає, що югославський урок сьогодні неактуальний.

Своїм наставником Мілош мав «Гомера Гуцульщини», тобто Станіслава Вінценза, з яким він поділяв віру в потребу органічної праці на ближчих батьківщинах, відродження сусідської спільноти, надавання значення малому та окремому, зосередженні на духовній дисципліні та формуванні відкритого патріотизму. У книжці «У напрямку Ксенополісу» я приділяю багато місця роздумам про створення нової культури на лінії повернення. Про те, як це зробити на практиці та в конкретних місцях, наприклад, у містах, провінціях чи столичних районах, я пишу докладніше у книжці «Малий центр світу», яка, сподіваюся, незабаром теж вийде українською.

Сподіваюся, що книга відповість на ці екзистенційні питання та моральні дилеми, які в сучасній Україні не є академічною проблемою чи гонитвою за медійним блиском, а питанням життя і смерті. Мене, наприклад, цікавить позиція інтелектуалів у часи поневолення тоталітаризмом, а також питання про відповідальність культури і науки в часи руїни, коли зло охоплює всю державу, величезну частину суспільства, включаючи еліти. В есеях, таких, як «Берлінський зошит» чи «Фашизм, сакрум, Еліаде», я повертаюся до часів Другої світової війни, а навіть раніше, і намагаюся з’ясувати, як так сталося, що злочинці мають у своєму розпорядженні всю скарбницю науки, інтелекту, мистецтва і літератури.

Сьогодні вже не згадують, але Боснія була об’єктом ембарго на постачання зброї. І це в умовах, коли майбутні військові злочинці, такі як Караджич і Младич, одержали майже весь арсенал югославської армії. У своїй книзі я пишу про лицемірство Заходу, який заспокоював свою совість гуманітарною допомогою, або, кажучи прямо, «годуванням постраждалих». І немає жодної раціональної причини, чому втручання військ НАТО, яке поклало край облозі Сараєво і тривало буквально мить, не могло відбутися на три роки раніше, врятувавши життя десятків тисяч людей.

Так, війну треба вести. Але ми також повинні пам’ятати, що ненависть має бути лише зброєю в цій боротьбі, а це означає, що ми маємо нею володіти, а коли прийде час, її доведеться покласти на зберігання разом з іншою зброєю. Бо зовсім інша ситуація, коли нами починає керувати ненависть, коли ми самі стаємо зброєю ненависті. Подібна ситуація з вежею, яку ми будуємо в рамках конструкції мосту. Під час війни вона стає нашою фортецею. Але людині не призначено вічно жити у фортеці. Таке життя рано чи пізно перетворюється на замикання в обложеній фортеці, яка з часом перетворюється на в'язницю. Людина, щоб бути людиною, повинна постійно працювати над тим, щоб відкрити, переступити поріг, вивести з вежі хитромудру фібру мосту, що веде нас на той бік. За цією потребою може стояти проста цікавість, або любов, яка не знає різниці в крові чи кольорі шкіри, або комерційна жилка. І багато іншого. Але передусім життя нашого тіла, як біологічне, так і соціальне, визначається сполучною тканиною.

У Польщі з часу революції «Солідарність» ми не переживали такого солідарного руху, як той, що був спричинений повномасштабною агресією Росії проти України. Це очевидно зближує нас з українцями, але також зближує нас, поляків, між собою, часто засипаючи рівчаки, вириті політикою чи соціальними поділами. Тож, як я пишу у своїй книзі, прагнення до Іншого, яке неможливо без подолання самого себе, укріплює нас у тому, ким ми є, і робить такі цінності, як патріотизм чи колективна ідентичність, менш негативними, тобто такими, що не виключають інших і не зосереджені на своїй ідентичності у найвужчому її розумінні.

Я думаю, що сьогоднішнє прочитання моєї книги в Польщі набуває нових сенсів завдяки українській перспективі, яка робить її більш актуальною і для нас. Водночас із самого початку книжка пропонувала читачеві югославську перспективу не як маргінальне питання, обмежене Балканами та анахронічне через міжплемінні конфлікти, а як центральне для Європи та світу, які потопають у кризі культурних воєн. Це безсумнівно було одним із факторів, що вплинули на присудження книжці нагороди «Амбасадор Нової Європи».

Я пишу про те, як югославську війну спотворювали ЗМІ, як в епоху постмодернізму та постправди було легко уникнути відповідальності за розрізнення злочинця та жертви. Тим, хто хотів релятивізувати зло, не потрібно було звалювати всю провину на ворога, достатньо було, щоб світ дізнався, що чорного і білого не буває, що кожен трошки винен. Так само, як і образ війни, представлений у фільмах Кустуріци – всі з усіма воюють, усі вбивають. А якщо всі винні, то ніхто не винен. І не випадково Кустуріца згодом поставив себе на службу путінській Росії.