Кшиштоф Становський

Кшиштоф Становський

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Кшиштоф Становський (пол. Krzysztof Stanowski; народився 12 квітня 1959 року, Люблін, Польща) – польський громадський діяч, дипломат та педагог.

Цитати про Україну та Польщу

Треба знаходити моменти, коли ми були разом. Останні 400 років були лише два способи, щоб стати національними героями у Польщі: вбити сусідів чи щоби сусіди вбили тебе. Слава Богу, і поляки, і українці, і німці зрозуміли, що це не є добрий приклад для наших дітей, що ми не хочемо бути заручниками історії, і зрозуміли, що є дуже складна історія, й ми хочемо будувати майбутнє і мати мрії про майбутнє. Важливо, що ми можемо жити тут разом, тому що розуміємо, що ніякого правильного кордону нема. Тут наші предки жили більш-менш разом. Нам треба бути незалежними від політичних лідерів, і, як приклад, в останні роки Люблін співпрацює із 10 містами-партнерами в Україні. Будуть труднощі, але ми маємо працювати і жити разом. У школах Любліна 300 учнів із українськими паспортами, 3500 студентів в університетах міста. — Кшиштоф Становський наголошує, що для побудови фундаменту для діалогу між польським та українським народами має бути порозуміння і пошук добрих прикладів зі спільної історії.

Якщо ми хочемо щось змінити, то треба подумати про напрямок, яким ми хочемо йти, та про способи, яким це можна досягти. Під час останнього Майдану ми з колегами займалися різними питаннями, зокрема, перевезенням поранених до польських лікарень. Якось мене попросили зустрітися з людьми з Майдану. Нас було 25 осіб. Вони зняли каски, ми сіли та за чаєм почали говорити. Я їх питаю: “Колеги, я розумію, що є два варіанти того, що буде. Перший — вас вб’ють, і ви будете героями. Ми знаємо цей шлях. А що, як не вб’ють? Які у вас плани, якщо не вб’ють? Якщо вб’ють, то ми все знаємо. А як не вб’ють? Які у вас перші три реформи? Я розумію, що ви не туристи, які люблять жити у наметах зимою на площі у центрі Києва. То які перші три реформи? Ну добре, я чужак. Але подивіться мені в очі та скажіть: “Ми знаємо перші три реформи, а проєкти двох законів ми вже маємо готовими”. Це реальне питання: “А що, як не вб’ють?”

Згадаймо три українські Майдани: Революція на граніті, Помаранчева революція та Революція Гідності. Яка революція була найефективніша? Результати якої перевищували очікування? Першої. В якій суспільство “замовляло музику”? Також у першій. Саме ця привела Україну до незалежності. До української державності, яка була мрією. Тоді розумно “замовляли музику”. І це дуже важливий момент: щоб ми розуміли, що це наша роль, нашої громадськости. Не тільки протестувати, бо ця нерозумна влада щось прийняла. Тільки яким шляхом ми можемо “замовляти музику”?

Маємо дуже цікавий момент в Україні. Всі зазвичай кажуть, що люди у владі такі ж самі, що вони не змінюються. Та виявляється, що ні. І може багато людей будуть здивовані, але я скажу так: Ей, колеги, унікальний час, у якому є нові люди і, можливо, можна на щось вплинути. І ще одне скажу, що вразило мене. Що було першою подією людей, яких вибрали? Що вони зробили? Семінар. Ви багато разів чули, щоб люди так робили? Вперше. Зауважу, що у мене немає якихось політичних позицій ні в Польщі, ні в Україні.

Пам’ятаю у 90-тих, Фонд “Освіта для демократії” працював у Криму. Ми допомагали будувати кримськотатарські школи, видавати кримськотатарські газети. Був один момент, коли вони нам сказали: “ми б хотіли вивчити українську мову”. Але це той момент, коли поляки не можуть бути джерелом української мови. Однак ми почали мандрувати по Україні, щоб знайти українців, які розуміють, що це важливо. Чесно кажучи, було складно. Наприклад, В’ячеслав Чорновіл це розумів. Тих, хто крім нього у 90-тих розуміли кримських татар, було дуже мало. Якщо немає розумної політики, то ми знаємо чим це закінчується. Крим. Крим — це Україна. Маємо війну на Донбасі.

Хочу сказати, що бувають ситуації, в яких здається, що шансів мало — наче історія за нас щось вирішує. Стається щось таке як війна, і ми не можемо нічого зробити. Приклад України є прикладом на всю Європу. Коли я розповідаю про Україну у Франції чи Німеччині…

Так, це правда, що є люди, які кажуть чомусь, що це слабка держава, що є корупція, що мало громадянського суспільства… Але 2.5 мільйона вигнаних, тих, які були змушені залишити Донбас та Крим. А скільки є таборів для біженців? Нуль. Це “чемпіонат світу”. Другого такого прикладу за останні сто років у світі немає. Це держава зробила? Ні. Закордонна допомога? Гранти? При всій повазі до польських, швейцарських чи шведських організацій, але ні. Хто це зробив? Люди. Жодна мусульманська дівчина чи хлопець з Криму не мають проблем знайти школу в Сумах, Харкові, Івано-Франківську. Правда?! Немає шкіл другого сорту для “спеціальних” дітей. Це “чемпіонат світу”. Важливо знати, як про це говорити, показувати те, що є абсолютно унікальним, і щоб сказати це такою мовою, яку розуміють ті, до яких ми звертаємося. Незалежно від того, чи ми говоримо з владою чи з міжнародним суспільством.

Першу співпрацю з друзями з України ми мали з українськими пластунами. Це була весна 1990 року. Ще не була проголошена незалежність України. Тому можна сказати, що допомога Революції Гідності була автоматичною та натуральною. Багато людей були відкриті на співпрацю з Україною. У перші дні ми створили громадянський комітет солідарності в Україні. Різні громадські діячі розуміли, що підтримка необхідна. Першою була інформаційна підтримка проти московської пропаганди, протидія московської дезінформації, якої в цей час було чимало в Польщі. (4:06) Пізніше постало питання допомоги медіа. Пізніше я сам відповідав за перевезення поранених. 130 людей перевезли до Польщі на лікування. Сьогодні, можна сказати, 130 поранених це не так багато, але на той час це була реальна допомога. Також ми постійно порушували тему реформ. З першого дня ми розуміли, що Революція Гідності відбувалась не тому, що люди люблять взимку жити на Майдані в наметах, а тому, що були необхідні реформи. І це були дуже важливі розмови щодо того, які реформи мали бути першими. На жаль, повної готовності в цей момент до реформ ще не було.

Цитати про себе та про роботу

Першу частину свого життя я був тим, хто “проти” — я відчував себе громадським діячем і я був проти того, що було в державі. Я був серед тих, які кричали: “ми не згодні, треба щось зробити по-іншому”. Я був тим, хто збирав багато людей, аби вони сказали своє “ні”. Вже після в’язниці в моєму житті з’явився один важливий момент: якось ми з друзями, а це були 80-ті, задумалися — “а що буде, як вони поїдуть?” А що буде, як не буде проти кого повставати? І це було до Майдану, до площі Тахрір. Так, це правда — ми “чемпіони світу бути проти”. Ми спокійно можемо зібрати тисячі людей на одній площі. Але як не буде проти кого повставати? Що тоді?

Ідея Фонду “Освіта для демократії” — це не про те, щоб навчити когось стати президентом чи здобути крісло у парламенті. Ні! Це про те, як брати відповідальність за себе, свою родину, своє село чи містечко, за регіон та за республіку. У цей час про Євросоюз ми не думали. Був дуже важливий момент, коли люди у наших колах, коли ще не було жодних шансів, почали зустрічатися та говорити — “а як би ми хотіли, щоб було?” “Як це повинно бути?” Це було за декілька років до змін — не після, а до змін. Тоді ми, громадський сектор, незалежні люди, планували реформи. Я, наприклад, брав участь у підготовці реформи освіти, хтось займався реформою децентралізації, хтось фінансами.

Якось, коли я собі спокійно працював у громадському секторі, мені зателефонувала лідерка однієї громадської організації із Гданська та запросила на зустріч. Розповів про це своїй дружині, а вона відповіла: “це та, яка кажуть, буде міністеркою освіти?” Я підготувався та поїхав. Приїжджаю до неї та починаю говорити про необхідні зміни, але після третьої хвилини відчуваю, що вона не дуже слухає. Я замовчав, а вона каже: “Більш менш розумію, про що ти кажеш. Але я би хотіла запитати — чи ти будеш це робити? Чи ти будеш заступником міністра?” Я відповів, що ні. Я ж маю чудовий фонд “Освіта для демократії”, мене поважають від Польщі до Монголії. Для чого мені робота в адміністрації? Таких планів у мене ніколи не було. А вона відповідає: “А хто тоді?” Я погодився подумати про варіанти. А дружина сказала: “Для чого нам ця посада?” Так я, не бувши у жодній політичній партії, став заступником міністра освіти.

Змінити роботу лідера громадської організації на посаду заступника міністра, це наче змінити роботу акушерки на контролера білетів у автобусі. Кожен розуміє, що контролер необхідний, заступник міністра необхідний, але нікому це не потрібно, нікому це не важливо. Але як не ви, то хто? Це реальне питання, на яке треба дати собі відповідь. Це питання на рівні держави та на рівні нашої відповідальності.

Що громадські організації можуть робити в суспільстві? Візьмімо як приклад сферу освіти. Що тут можна робити? По-перше, можна організувати альтернативну освіту. Таке ми робили підпільно. Це можна робити незалежно від влади. Можна організувати альтернативні курси підвищення кваліфікації. Наприклад, ми у Польщі офіційно маємо Інститут підвищення кваліфікації, що належить громадським організаціям. А ще можна готувати програми, підручники, друкувати їх, легально чи нелегально, можна проводити заняття в школі чи за рамками школи громадськими організаціями. На кінець, можна створити школу, і як тільки зміниться закон про освіту, то гроші будуть йти на кожного учня, незалежно від школи.

Я розумію, що є така мрія, щоб була підтримка громадських організацій від держави. Важливо розуміти, яким шляхом йти, щоб залишитися незалежними. Старші з нас пам’ятають, що в цій частині світу були дві громадські організації, які отримали дуже сильну підтримку від влади. Одна називалися Гітлер’югенд, а друга — Комсомол. І це були громадські організації. Казати, що такої загрози немає, не розумно. Влада була доброю — давала гроші, приміщення та все, що необхідно, але тільки казала: “ось цей напрямок для вас найкращий”. З одного боку, важливо, щоб була державна підтримка для громадських організацій. Та з іншого боку, якщо в організації багато грошей з уряду, то вона не дуже неурядова. Наш досвід показує, що можна щось робити і в тій ситуації, коли грошей взагалі немає.

Роздуми після перегляду фільму «Волинь»

На Волині по-звірськи замордовано 40-60 тисяч поляків. Голокост поглинув мало чи не всіх євреїв. На тих теренах під час війни загинули також десятки тисяч українців. Фільм нагадує важливу правду про націоналізм. Кожному. Польський, німецький, український, російський… Націоналізм вбиває душу. У світлі смолоскипів і вигуків веде сусідів на смерть.

Думаючи про трагедію на Волині, слід пам’ятати, що там вбивали і були вбиті громадяни Речі Посполитої. Якщо ми звикли простіше говорити про них – поляки, то необхідно послідовно казати, що поляки вбивали поляків.

Окрім однієї з останніх сцен – помсти поляків українцям, у фільмі гинуть переважно тільки поляки, євреї, радянська вчителька. Смерть оминає українців. Фільм підтримує стереотип, що поляки бувають добрі, нейтральні і підлі. Але українці – лише злі, дуже злі і ті найстрашніші, які кричать «Слава Україні! Героям Слава!». Про таких українців, про таку Україну розповідає сьогодні російська пропаганда.

Фільм Смаржовського є розповіддю однієї сторони. Він показує події на Волині польськими очима. Навіть моментами виникає враження, що це, буцімто, кіно про повстання Спартака, режисером якого є громадянин Риму. Все було надзвичайно чудово, жили ми у злагоді, а вони, з невідомої причини, збунтувалися і почали мордувати сусідів. Не було так гарно. Фільм опосередковано нагадує про соціальну нерівність.

Фільм є на екранах. Кінозали заповнюються молоддю. Водночас поруч нас живуть українці. Вчителі англійської, програмісти, прибиральниці, робітники. Дехто вибереться подивитись «Волинь». Більшість із них бачить рекламу на плакатах чи телебаченні. У мовчанні слухає поляків, які коментують фільм в автобусі, на роботі, вдома. Більшість не чула раніше про волинський злочин. Їхні батьки жили у Радянському Союзі, який, з одного боку, підживлював ненависть до польських панів, а з іншого, випробував Україну штучним голодом, в якому загинуло багато мільйонів жителів. Виходячи багато разів на вулиці міст, під час Революції на граніті, Помаранчевої революції, врешті Революції гідності, українці вірили, що їхня омріяна країна теж піде європейським шляхом. Можливо, не тепер, але колись доєднається до європейських спільнот. Усупереч традиції, переказаної дідами і бабусями, повірили, що найкращими сусідами, які пізнаються у біді, є поляки.

Пам’ятаємо про жертв вбивств на Волині. Вибачаємо і просимо вибачення. Знаємо, що наші предки не були святі. Здійснювали різні негідності, про які хтось в ім’я правди створить фільм. Зробімо все можливе, щоб пам’ять про минулі злочини не посіяла ненависть сьогодні. Ненависть, яка вбиває душі, а іноді й сусідів. А починається все від показаних Смаржовським написів на будинках, і нав’язування сьогодні в Польщі мови ненависті, руйнування надгробків, нападів на людей, які моляться на могилах своїх предків.

Джерела

• https://www.radiosvoboda.org/a/30073096.html
• https://www.prostir.ua/?focus=kshyshtof-stanovskyj-hromadskyj-sektor-maje-shansy-buty-tym-hto-zamovlyaje-muzyku-v-ukrajini
• https://www.polskieradio.pl/398/7988/Artykul/3448993,революція-гідності-погляд-польського-громадського-діяча-кшиштофа-становського
• https://www.radiosvoboda.org/a/28046278.html