Культури сорому та провини
Терміни «культура сорому» та «культура провини» належать до антропологічних концепцій, які диференціюють культури відповідно до того, як вони використовують зовнішні (сором) або внутрішні (провина) інстанції для реагування на неправомірну поведінку та вирішення конфліктів. Протиставлення культури сорому, яку переважно приписують Близькому і Далекому Сходу, і культури провини, яку приписують частинам Західного світу, було запроваджене Рут Бенедикт.
Порівняльне культурне дослідження Рут Бенедикт «Хризантема і меч» (1946)[1] запровадило розрізнення між «культурами провини та сорому» в академічну дискусію в соціальних дослідженнях середини 20 століття. Бенедикт спиралася на попередню роботу Маргарет Мід (1937)[2], яка в першу чергу передбачала характеристику форм взаємодії в специфічних для кожної культури процесах соціалізації та індивідуалізації.[3]
Цитати
[ред.]Американська антропологиня Рут Бенедикт 1944 року отримала від «Управління воєнної інформації» замовлення: здійснити дослідження японського суспільства з погляду ментальних та емоційних звичаїв і їх типології. У книжці «Хризантема і меч», опублікованій після Другої світової війни, вона пише: «Мені треба було подивитися на те, як вони ведуть війну, не як на воєнну, а як на культурну проблему. Малося на увазі, що японська культура – це те, як поводяться японці на війні. Із цього Бенедикт робить висновки про культуру японців загалом. |
У культурі сорому суспільство є головною інстанцією, що дає оцінку індивідуальній поведінці. Кожен повсякчас відчуває на собі погляди інших і тому намагається поводитися строго відповідно до суспільних очікувань та відведеної йому соціяльної ролі. Сором і ганьба є в цій культурі неґативними рисами, а репутація та престиж є у цій системі зовнішнього реґулювання поведінки позитивними оцінками. Щоб запобігти ганьбі, слід неухильно дотримуватися суворого поведінкового кодексу та соціяльного етикету. За винагороду править міцність соціяльного статусу, яка компенсує обмеження індивідуальної свободи. |
Радянська культура – це в чистому вигляді культура сорому, але дуже специфічна. Сором несумісний зі свободою, бо людина сорому повсякчас зорієнтована на інших, на те, щоб передбачити, що про неї скажуть чи подумають. Тим самим людина відмовляється від власного сумління, ніби переносить його назовні; так виникає суспільна мораль, у нашому випадку – «моральний кодекс будівника комунізму»[4]. — Зі статті «Жах нічим не відрізняється від мрії»/Часопис «Критика», №5–6, 2023 (c. 20–24) |
Культура сорому легко перетворюється на культуру цинізму. Модна до війни емпатія теж здається мені цинічною, бо має на меті абстрактне співчуття, що не загрожує комфортові, благим намірам чи уявленням про доброго себе. Невловимий зв’язок, який досі існує між німецьким суспільством і росіянцями, – це саме зв’язок цинізму як характерного прояву культури сорому. Якщо спробувати сказати по-іншому, це зв’язок жертв, які відчувають спорідненість у ганьбі, хоча нібито заслуговують на культуру перемоги (в мене для них погана новина: такої культури просто не існує). |
Культура провини є політичною. Політика неможлива без публічности, а публічність завжди є ризиком, який культура сорому хоче зняти. Коли ви знімаєте ризик, то відмовляєтеся від політики й отримуєте нескінченну внутрішньопартійну дискусію, у якій неодмінно перемагає ЧК. І тоді знову отримаєте культуру сорому, але хоч би який сором ми відчували, це буде комуністичний сором. |
Примітки
[ред.]- ↑ Benedict, Ruth (1989). The chrysanthemum and the sword: patterns of Japanese culture. Boston, Mass: Houghton Mifflin. ISBN 978-0-395-50075-0.
- ↑ Mead, Margaret, ред. (2003). Cooperation and competition among primitive peoples. New Brunswick, N.J: Transaction Publishers. ISBN 978-0-7658-0935-3.
- ↑ Werden, Rita (2015). Schamkultur und Schuldkultur: Revision einer Theorie. Studien der Moraltheologie. Münster: Aschendorff Verlag. ISBN 978-3-402-11932-7.
- ↑ а б в г д «Жах нічим не відрізняється від мрії», 21 липня 2025, Опубліковано у часописі «Критика», №5–6, 2023 (c. 20–24)
