Криштопа Олег

Олег Криштопа

Стаття у Вікіпедії

Олег Криштопа (нар. 12 вересня 1978, Івано-Франківськ) — український письменник і журналіст. Ведучий історичного телепроєкту «Машина часу» на 5 каналі. Автор каналу Історія для дорослих/History For Adults.

Цитати

Бельгієць Альберт Газенбрукс – один із центральних персонажів. Він не головний герой. У цій книжці, мабуть, усі працівники радіо і саме радіо є головним героєм. Але, звичайно, це така екстравагантна історія, що бельгієць працює на українському повстанському радіо, яке мовить на всі країни Європи французькою, німецькою, англійською. Чому саме бельгієць? Тому що, мабуть, він став людиною, яка зберегла пам’ять про це радіо. Він фактично від початку до кінця працював на цьому радіо, йому вдалося вижити. Попри те, що побував у ГУЛАГу, повернувся додому, на свою батьківщину, і залишив спогади про радіо. Тобто, це така, мабуть, ключова історія. Звісно, не обійшлося й без історії кохання. У карпатському селі Ямельниця у Альберта Газенбрукса була дівчина. — Про персонажів книжки Радіо «Афродіта»

Важливо перевіряти інформацію, яку вам розкажуть. Необхідно шукати безпосередніх очевидців, якщо мова про конкретну подію. Я ніколи не складаю план репортажу. Працюю інтуїтивно. Я читав багато професійних рекомендацій, але коли намагався писати так, як радили у книжках, то нічого не виходило.

Для мене художній репортаж — це література, її особливий різновид. Однак це не означає, що автор може собі дозволити все. Репортаж — відповідальний жанр. Він має бути об’єктивним, наскільки це можливо, а суб’єктивізму йому надає особистість автора, те, як він подає матеріал. І головне завдання автора — побачити, виокремити основне та зробити картину об’ємною, а не поданою з одного ракурсу.

До мене прийшли найпізніше спогади Альберта Газенбрукса. Коли він помер його дружина бельгійка знищила все, що він записував, всі його спогади. І здавалося, що вони назавжди втрачені. Але мій товариш, нідерландець Джон Стінен, який теж досліджував цю історію, знайшов у бельгійській газеті «Куранти Брюгге» за 1953 рік по-журналістськи інтерпретовані спогади Газенбрукса, якими він поділився щойно після того, як повернувся з ГУЛАГу, з радянського полону. Ці спогади дуже живі, дуже красномовно написані. Вони стали важливим свідченням. Мало що ти розумієш з архівів СБУ, колишнього КГБ, де допитують Газенбрукса. Словом, «вапрос – атвєт» не дає ніякої картини того, що насправді відбувалося. Коли ти читаєш це одночасно зі спогадами Газенбрукса, зіставляєш їх із цією кримінальною справою, тоді розумієш, як усе відбувалося насправді. — Про матеріали, які лягли в основу книжки Радіо «Афродіта»

До останнього часу в Україні було туго з художнім репортажем: він був вторинним продуктом. Цей жанр культивувала Польща. Чому саме вона? Є різні пояснення. Наприклад, одне з них полягає в тому, що певний час там не можна було говорити про проблеми прямо. Тому репортаж був способом творити реальність. Так збіглося, що тільки-но ми почали в Україні говорити про художній репортаж, як трапився Майдан, а потім війна. Для репортера це золотий час. Дай Бог, щоб війна закінчилася швидше, але зараз ми маємо хорошу тенденцію з художніми репортажами. Я думаю, що вона триватиме — принаймні, старт хороший.

Журналіст не має залежати від стереотипів. Він не повинен їх ані руйнувати, ані підтверджувати. Треба просто писати про місце та життя людей у всій повноті. Хоча стереотипи, на жаль, не виникають на голому місці. Вони частково мають під собою підґрунтя. І, можливо, у своїй книзі «Україна. Масштаб 1:1» я піддався на деякі з них і поглибив замість того, щоб їх подолати.

Завдання журналіста не просто ретранслювати різні точки зору, а копнути трохи глибше й показати, що ті люди думають так, ці інакше, а насправді ж воно ще інакше. Тобто є теза, є антитеза — і от він, синтез.

Здається, чи не вперше я почув про радіо «Афродіта» від Романа Чайки – гітариста групи «Мертвий півень», коли ця група саме робила альбом з такою ж назвою. Спочатку мені ця історія здалася фантастичною, але після чотирнадцяти років досліджень я тепер знаю, що вона більш ніж фантастична, бо вона реальна.

З одного богу, кордон — це перетин і суміш культур, з іншого — це небезпека. Перше, що треба розуміти: на кордоні ви зіткнетеся з ксенофобією. По-перше, своєю власною. По-друге, того середовища, до якого потрапите — ви почуватиметеся чужим і вас за такого вважатимуть. Це звичайна психологічна реакція людей. Тому перед поїздкою варто познайомитися з кимось із місцевих мешканців, хто потім зможе допомогти налагодити контакт уже на місці. До того ж, прикордонне населення, як правило, багатонаціональне. Наприклад, на Закарпатті є села, де люди знають угорську, але взагалі не розуміють української. Тому там перекладачами можуть бути діти. Є й геть закриті середовища. Перед поїздкою це все варто враховувати. — Про особливості роботи на прикордонні

З 1943-го по 1945-й рік у Карпатах у селі Ямельниця неподалік від Дрогобича, діяло радіо УПА під назвою або «Самостійна Україна», або «Вільна Україна», джерела відрізняються. А кодова назва була «Афродіта». Радіо назване на честь богині кохання, і якось так сталося, що згодом між його працівниками зав’язалися романтичні взаємини. Тобто, дикторка «Зіна» – це її позивний – вийшла заміж за технічного працівника радіо – Романа Божиковського. В Альберта Газенбрукса була дівчина Павліна. В Ярослава Старуха, директора радіо, відомого українського підпільника, зав’язався роман з секретаркою радіо Іриною Гевак – вони побралися, і в них народилася дитина. Тобто це така фантастична історія в цьому сенсі, що радіо назвали на честь богині кохання, і кохання було в цій історії дуже багато.

Мені було важливо, що це – не типова історія жертовності, програної боротьби. Навпаки, це одна з небагатьох історій нашої перемоги. Загалом у світовій історії немає нічого схожого, щоб на окупованих територіях повстанська армія створила підпільне радіо, яке два роки мовило спочатку під німецькою, а потім під радянською окупацією. Це унікальний випадок у світовій історії. Тому це в будь-якому разі історія успіху, історія перемоги, історія, яка надихає. Це історія про боротьбу не тільки зброєю, а й словом, яка, знову ж таки, актуальна й нині. — Про книжку Радіо «Афродіта»

Можу порадити, як не варто робити. Нещодавно один хлопець писав про загиблих та поранених бійців. Він приносить текст, а я читаю і ледь не плачу, руки опускаються. Я до нього підхожу й кажу: «Ти написав тут багато пафосу: людина з великою букви, що військовий такий чудовий і слухався батьків. Але цим пафосом ти насправді нівелюєш цю людину. Те ж саме скажуть про всіх інших. Тут немає нічого особистого». Тому в історії мають бути деталі, які роблять героя живим, справжнім, унікальним.

Нарешті з’явився суспільний запит хоч трохи на історію України. Я це бачу з огляду на свою роботу на ютуб-каналі «Історія для дорослих». З лютого 2022-го з’явився цей запит. До того це було просто волання в пустелі. Одиницям це було цікаво. Нині справді є суспільний запит, але от, грубо кажучи, з’являються періодами сплески зацікавленості. Був період зацікавленості, наприклад, 20-ми, 30-ми роками... А УПА досі залишається табуйованою темою. Ці радянські міфи начебто про колаборацію УПА з нацистами досі засіли в головах у людей. Багато хто не готовий по-новому осмислити цю історію. Чим більше будемо про це говорити, тим більше, хочу вірити, з'являтиметься зацікавлених.

Після радіо я працював у газеті, де також писав репортажі. Власне, художній репортаж я сів писати, здається, у 2007 році. Зрозумів, що завершено певний етап у житті, що я багато об’їздив і дуже хотілося з кимось поділитися враженнями, розказати про Україну, про те, яка вона насправді. Тоді не було перекладної літератури, як зараз, і я погано уявляв, як має виглядати художній репортаж. Тому намацував усе самостійно. — Про перший репортажний досвід

Що нам подобається в мистецтві? Те, що ми отримуємо через твір квінтесенцію життя. От і художній репортаж — це особлива квінтесенція життя. Репортажист є очима, вухами і водночас голосом, який розповідає історії з тих місць, які в силу об’єктивних обставин інші люди не можуть відвідати. Новини нам нічого не пояснюють: є стрічка новин, де, як правило, когось убили, когось поранили. Від цього неможливо сховатися. Це викликає жах, ми не розуміємо, що відбувається. Натомість репортаж є можливістю побачити ситуацію розкладеною по поличках і зрозуміти, чому все саме так. До того ж, репортаж — не просто людська історія. За цією історію лежить бекґраунд: культурний, політичний, геополітичний, історичний.

Я змінювався разом із книжкою. Там було кілька її редакцій – від художньої до документальної. У 2014 році почалася війна, спочатку гібридна, а потім повномасштабна. Я починаю роман з того, що книжку про війну краще писати, коли мине більше часу від тої війни. Але я не врахував, що війни на наших теренах досить часто відбуваються. Тому так. — Про створення книжки Радіо «Афродіта»

Я раджу звертати увагу на людей і їхні історії. Однак промовляють не тільки люди, а й усе, що ними створено. Наприклад, архітектура теж багато розповідає про людей, умови їхнього існування. В усіх селах і містечках є центральна площа, заклад чи інший публічний простір, де ввечері люблять збиратися місцеві. От туди варто прийти. Це найпростіша можливість познайомитися з тутешніми.

Я ще не закінчив університет, коли мене запросили на місцеве радіо в Івано-Франківську. Досвіду не мав ніякого, знань було мінімум. Мене відправили на колегію обласної державної адміністрації. Причому то була досить знаменита колегія — на ній незаконно заборонили вивезення лісу за межі області. Я був геть молодий, уперше побував на такому офіційному заході, де сиділо багато чиновників. Усі вони перелякані, бо прийшов «тато» — так вони називали тодішнього губернатора Михайла Вишиванюка. Було видно, що він був у похміллі — пітнів, жував гумку, сьорбав боржомі й був агресивний. Я не міг прямо сказати, що він прийшов із похмілля, тому просто описав усі симптоми, аби було зрозуміло, про що йдеться. Оскільки це було радіо, я ще й давав, як він кричав на своїх підлеглих. Усі реготали з того репортажу. — Про перший репортажний досвід