Кочетова Юлія Сергіївна
Кочетова Юлія Сергіївна | |
![]() | |
![]() |
Юлія Сергіївна Кочетова — українська фотокореспондентка, журналістка, режисерка-документалістка. Кавалерка ордена «За заслуги» III ступеня (2022).
Цитати
[ред.]«Мені хотілося б думати категоріями кар'єри, але це неможливо в тих обставинах, в яких ми живемо. Власне, ця нагорода не робить мене кращою людиною і вона не наближає перемогу у війні. Можливо, Юля зразка 12-річної давнини тішилась би цьому, але сьогодні я відчуваю дуже змішані почуття. Звісно, я щиро вдячна і за ваше особисто привітання, і за ту велику кількість любові та підтримки, які отримую. Але в нашій роботі ти не бачиш конвертації в сенсі якихось кількісних показників. Я не знаю, як дипломати вимірюють свою ефективність зараз, говорячи про озброєння чи просячи про допомогу в союзників. А в нашій роботі це досить довготривала історія без якихось якісних показників». — про перемогу в премії World Press Photo 2024 в інтерв'ю «Суспільне Культура» "Що ти можеш — це постійно тренувати свій м'яз серця": інтерв'ю з переможницею World Press Photo 2024 Юлією Кочетовою (13 травня 2024 року) |
«Це [військова фоторепортажистка та документалістика] надзвичайно важлива професія зараз. Але ми розпочали розмову з поняття нагороди, кар'єри. Якщо ми говоримо про професію, про місію, про служіння, про документування, — це все є надзвичайно важливим. Тому що там, де немає документа (фотографії, відео, свідчення жертви чи очевидця), там, де не задокументована історія, — з'являється простір для переписування історії. Для заповнення лакун пропагандою, для творення іншого міфу, який може бути токсичним. Ця професія існує стільки часу, скільки існують війни. Та все ж я не тішу себе ілюзіями, що ця професія зупиняє війну». — про те як військова фотографія може міняти суспільство, впливати на рішення чи щось змінювати в інтерв'ю «Суспільне Культура» "Що ти можеш — це постійно тренувати свій м'яз серця": інтерв'ю з переможницею World Press Photo 2024 Юлією Кочетовою (13 травня 2024 року) |
«Це хороше питання, я й досі його ставлю сама собі. Почнімо з того, що World Press Photo є найвищою нагородою в індустрії. Те, що наша війна відзначається перемогами і нагородами другий рік поспіль саме завдяки роботі українських фотографів і фотографок, — це важливо. Я втішена бути першою жінкою з України, яка отримує цю нагороду. Це надзвичайно важливо для українських журналістів, журналісток і фотографів, фотографок, адже ми бачимо, що нашу суб'єктність визнають. |
«Єдине, що я точно розумію, — що намагаюсь використовувати фотографію для підсилення українських голосів, що я доношу історії людей іноземним колегам. Пояснюю, що наша російсько-українська війна наразі для всього світу — це дуже голосний звук, в якому звучать вибухи, авіація, радянські гаубиці, М-777-ки, кричать люди під завалами, застрибують, спішать на завдання хлопці й дівчата, рухаються та перегукуються між собою. Але різниця в тому, що для світу цей дуже сильний гул складається з дуже різних відтінків. І я, як і інші мої українські колеги, дуже чітко чую, як кричать люди під завалами. Ми дуже точно знаємо, що вони говорять одне одному, коли не вийшло врятувати пораненого. Українські журналісти і журналістки розповідають історії саме цими голосами — і це робить наш підхід зовсім іншим». — про використання фотографії для інформування іноземних країн в інтерв'ю «Суспільне Культура» "Що ти можеш — це постійно тренувати свій м'яз серця": інтерв'ю з переможницею World Press Photo 2024 Юлією Кочетовою (13 травня 2024 року) |
«Мій власний проєкт, який отримав нагороду, — про те, що війна відчувається особисто. Він якраз про ось цю хірургічну точність щодо того, як ця війна звучить, як вона виглядає, як вона пахне і як її треба відчувати. Тому що коли ти не відчуваєш війни, від цього дуже легко дистанціюватися. Коли ти не знаєш імен у цій війні, від цього дуже легко відійти і залізти в якісь локальні новини. Буча стала одним із найперших свідчень російських воєнних злочинів, світ облетіли страшні фотографії закатованих цивільних — але чи вивчив світ їхні імена? Весь світ вивчив битву за Бахмут, і слово "Бахмут" було в новинах усіх можливих телеканалів усіх можливих країн. Але чи знає хоч одна людина, яка стежила за подіями, як звали оборонців Бахмуту, які загинули там? Як звали тих, хто були останніми в місті й тримали його до кінця, і тих, хто продовжує боротися на інших напрямках? |
«Ми постійно говоримо про те, що існує небезпека, говоримо про снарядний голод, про лінію оборони та розмежування, яка кудись рухається, про напрямки, наступи та контрнаступи, атаки та контратаки, про всю цю термінологію, за якою немає людей. Так, є формати матеріалів і я прекрасно розумію, як це працює. Я переважно працюю для іноземних медіа та з іноземними колегами і я не пам'ятаю жодного відрядження, щоб ми не говорили про снарядний голод. В якийсь момент мене почало душити те, що ми так багато говоримо про снаряди, коли ми мали б говорити про людей. Про людей, чиї життя залежать від цих снарядів; про людей, які живуть на територіях, що вже називаються зоною бойових дій чи лінією безпосереднього бойового зіткнення. |
«Я буду говорити про свою сферу як фоторепортерка. Як фотожурналістка я відчуваю якусь прямо невротичну реакцію на події: там — приліт, там — закатовані цивільні у підвалі, там — штаб, який нескінченно працює, там — пошукові шукають загиблих, там — полонені. І начебто в сфері, якщо говорити про фотографію, люди мислять темами, серіями, і розуміють, наскільки важливо давати цілісне висловлювання, а не просто створювати якісь реактивні історії. Тому що реактивні емоції — це дуже незріла позиція. Це виключно новинна форма. Так, українські фотографи та фотографки працюють із різною формою. Не всі вони є класичними новинарями і співпрацюють лише з агенціями. Але я також бачу певну реактивність та певні теми, які стають більш популярними. Хтось звертає увагу на одну тему й інші починають її знімати. Але я мало бачу якогось цілісного погляду. Знову-таки, можливо, це якраз відбиток того, що це — наша війна. Але треба пробувати дистанціюватися, спробувати думати ширше. |
«Ми маємо бути свідомі в тому, що Росія — це не тільки країна, яка переважає нас кількісно. Вона так само переважає технічним оснащенням, кількістю продакшнів і потенційною кількістю контенту, який генерує. Вони вже знімають ігрове кіно про Бучу, про Маріуполь і про те, як вони хочуть сконструювати свою реальність, приховавши свої злочини. Те, що ми можемо протиставити цьому — це потужні документальні фільми, фотопроєкти, художні проєкти. І на кожну сотню російських продакшенів є "20 днів у Маріуполі", який я вважаю фантастичним прикладом того, як ось цей невроз реакції на нескінченне пекло може стати цілісною формою. Це кіно є надзвичайною роботою Мстислава, Євгена та Василіси і їхніх колег з офісу AP – це якраз про те, що ми можемо протиставити». — про те, як протистояти в інформаційній війні з росією в інтерв'ю «Суспільне Культура» "Що ти можеш — це постійно тренувати свій м'яз серця": інтерв'ю з переможницею World Press Photo 2024 Юлією Кочетовою (13 травня 2024 року) |
«Так, слухайте, ми ведемо найбільшу війну в Європі. Звісно, що в момент, коли конкретні піхотинці стримують на напрямку Часового Яру чи деінде, потрібно ухвалювати різні рішення, зокрема технологічні, наприклад про розробку різноманітних безпілотників. Ці люди-розробники розуміють, що саме від їхніх дій залежить життя конкретних піхотинців, які вже отримують поранення чи гинуть. І у нас немає часу на ідеальні обставини, ідеальні умови, ідеальну рефлексію. Ми зустріли війну в такій формі, коли кожна конкретна людина ухвалює рішення та робить вибори, навіть коли думає, що не справляється з цим. Серед моїх колег були й ті, хто розуміли, що документування війни не для них і що вони не вигребуть. Але не буде класних умов, не буде іншого часу та простору для рефлексій. |
«Я точно знаю, що передусім я — людина. Якщо я єдина людина з камерою, то маю документувати. Якщо я не єдина людина з камерою, я приймаю свій конкретний особистий вибір: чи переносити бабусю через підірваний міст з Ірпеня, чи робити щось інше. І якщо мені буде потрібна ще якась пара рук, щоб допомогти з цим, я досить у прямій формі скажу, що це треба зробити. Це зараз приклад із дуже конкретної історії, яка трапилася. Також я маю певну повагу до будь-якої смерті. І коли ми говоримо про насильницьку смерть і документування, створення зображень насильницької смерті, я намагаюся бути максимально обережною в тому, як я це фотографую. Знов-таки, я дуже мінімалізую кількість зображень, які опублікую. Це про мій внутрішній фільтр. |
«На війні є криміналісти, у них теж є фотоапарати, але у них інша робота. Я не порівнюю наші завдання, а говорю про про принцип того, які кадри має зробити криміналіст — і такі знімки теж можуть викликати занепокоєння. Але я живу з тим, що і наша робота — фотографії з війни — в якийсь момент будуть долучені до кримінальних справ. Я сподіваюся дожити до цього прекрасного дня. Жодна виставка не має сенсу і жодна галерея світу не має сенсу, якщо колись фотографії, які роблять українські журналісти й журналістки на війні, не будуть частиною свідчень проти російського режиму». — про документування злочинів на війні в інтерв'ю «Суспільне Культура» "Що ти можеш — це постійно тренувати свій м'яз серця": інтерв'ю з переможницею World Press Photo 2024 Юлією Кочетовою (13 травня 2024 року) |
Примітки
[ред.]