Перейти до вмісту

Корчинська Христина Василівна

Матеріал з Вікіцитат
Христина Корчинська
Стаття у Вікіпедії

Христина Василівна Корчинська, до шлюбу Федорак (нар. 29 грудня 1995, м. Коломия, Україна) — українська акторка.

Цитати

[ред.]
  •  

А радість, напевно, коли глядачі підходять до тебе і дякують за твою роботу. Дуже класно, коли люди кажуть: «Ми вже бачили чотири рази, і передивляємося. Це у нас вже традиція. І діти дивляться». Оце класно[1].

  •  

Завдяки режисерці Дарії Онищенко ми не репетирували на майданчику, а збиралися на репетиційний період. Він був недовгий, коротенький, але був. І коли у фільму він є, це не може пройти безслідно. Бо ти себе як актор на майданчику тоді відчуваєш набагато впевненіше. Ви вже про щось домовились, щось пройшли, програли, попробували і тому говорите вже однією мовою. А коли ти приходиш на майданчик, бачиш вперше цих людей, свого партнера — тоді, не думаю, що зразу метч відбувається і все суперкласно. Тоді треба багато дублів і проб.
А у нашому випадку — і Віталій про це говорив, і Даша — все було класно. Якби не наші «сусіди», які не давали знімати. Тому що тоді були перші масовані обстріли, і оці всі шахеди, ракети, блекаути почалися[1]. — Про знімання у фільмі «Малевич»

  •  

Ми зараз часто гастролюємо і їздимо за кордон із «Кондопською відьмою», і в нас великі зали, бувають тисячні. От оце відчуття, ми говорили теж із колегами, коли ти виходиш із прапором України на поклон, коли всі глядачі встають і просто в унісон аплодують, плачуть, а потім ще й закривається завіса, а вони співають гімн

  •  

Моїм головним партнером на майданчику був Віталій Ажнов. Всі сцени були з ним у парі. І всі наші відверті сцени теж були з ним. Це наші перші відверті сцени були взагалі в кіно. Перший досвід, якщо можна так назвати.
Ми жартуємо, що ростемо на екрані. У «Гуцулці Ксені» у нас був поцілунок, а тут вже щось більше. Тобто у нас історія розвивається.
Цікаво, що ми зовсім різні — і нас ставлять в пару. Може, воно тому і працює. Тож жодного дискомфорту не було взагалі на майданчику. Було класно[1]. — Про знімання у фільмі «Малевич»

  •  

Нарешті воно набуває рис якоїсь нормальної логічної історії, що люди дізнаються, цікавляться нашими сучасними українськими акторами.
Тобто вони зрозуміли, що є не тільки ті актори, яких вони звикли бачити 10–15–20 років тому по телевізору, а що є інші. Вони з'являються кожного року, якісь нові розкриваються. Той в тій виставі підсвітився, той в тій кінострічці. Коли я навчалася в університеті, навіть не очікувала, що таке може бути. Особливо в театрі.
У кіно ще, можливо, так, тому що кіно більшу аудиторію охоплює. Театр — це більш локалізована історія.
Але настільки цінно, коли ти просто береш каву в іншому місті, і до тебе підходить хтось із глядачів і каже: "Я бачила вашу виставу «Безталанна». Я приїхала в Київ спеціально. Це просто неймовірно. Можна з вами сфотографуватися?". Це круто[1].

  •  

Немає такої уваги і потреби в наших артистах за кордоном. Там є своїх вдосталь. Тому хіба на якісь проєктні роботи, де треба українців зіграти чи переселенців. Можливо, сучасну історію знімають, і тоді звертаються до наших українських кастинг-директорів. Але якщо якась саме міжнародна історія, це треба виключно працювати самій на їхніх агентів, їхніх менеджерів і кастинг-директорів. Туди пробиватись[1].

  •  

У мене деколи буває, що я граю виставу, і якийсь момент відбудеться настільки щиро й настільки не так, як завжди, що це просто суцільна насолода. І я хочу просто розчинитися і більше в ньому побути, тому що ніколи такого не було. Наприклад, виставі 10 років, а так ще не було. Ну, хіба це не насолода?
Стосовно кіно. Я вам скажу, в кінозалі не можу себе сприймати взагалі. Це якийсь мій страшний комплекс. Не можу себе сприймати на екрані, особливо коли це довгий фільм. Оце «Яса»[2] в нас була — три години. Я на екрані, на цьому великому кадрі постійно, три години — це випробування ще те[1].

  •  

Це епізодична роль. Невелика, але яскрава, самобутня. Це подруга однієї з головних героїнь цього фільму, її грає Поліна Василина. Я її найкраща подруга, щоб не спойлерити. Ми з нею на майданчику бачилися тільки одного разу, тому що [за сюжетом] я постійно з нею на телефоні. Тому було дуже прикольно.
Коли ми знімали мої сцени, я з уявною подружкою говорила. Потім ми з нею зустрілися, і вона каже: «Я дивилася твої відзняті сцени і старалася в цю емоцію вклинитися». Тому що вона знімалась в один день, я — в іншийм[1]. — Про роль у фільмі «Потяг до Різдва»

  •  

Я вважаю, що не кожен може грати комедійні ролі. Комедія загалом, на мою думку, це складніше. Тому в нас мало комедій ставиться, і в нашому театрі насправді комедії в меншості. Можливо, режисери трохи лячно ставляться до цієї історії.
Навіть «Конотопська відьма» ставилась як комедія. І для Івана Сергійовича Уривського це була перша комедія, [до того] він працював тільки з драмами та трагедіями. Він казав, що просто собі такий виклик зробив. І, мовляв, не очікуйте від цього нічого такого: вийде — то вийде, не вийде — то не вийде. Під час [роботи] ми навіть йому закидали жарти, що він хотів легку комедію, а все одно там драматичні шматки і все трагічно закінчується[1].

  •  

Я дуже критично ставлюся до сценаріїв. І вони мені частіше не подобаються, ніж подобаються. Персонаж завжди може змінюватися, роль може дописуватися. Якщо режисер тебе розуміє, довіряє тобі, то ви можете і на майданчику щось змінювати. А от сценарій: якщо я читаю і розумію, що це ні про що, то відмовляюся[1].

  •  

Як збираю себе докупи? Напевно, це моє оточення і моя робота, яка не дозволяє мені розповзтися, а збирає передусім мене як творчу одиницю, як людину. Я знаю, що, наприклад, сьогодні у мене вистава о 18:00 і о 16:00 почнеться репетиція. І хочу я цього чи не хочу, можу чи не можу, мене ніхто не питає. Я просто знаю, що люди, які полюють за квитками два-три місяці, бо зараз так воно відбувається, неймовірно чекають цю виставу. Вони прийдуть, незважаючи на цей страшний сьогоднішній обстріл, і я не маю права бути не зібрана або не у своїй творчій формі. Тому що я маю віддати людям те, за чим вони прийшли в театр. Воно так мотивує внутрішньо[1]. — Про життя під час війни

  •  

Якщо ми говоримо про технічну складову професії, то не можу сказати, що змінилася. Тому що кіно потребує дисциплінованості. І ти хочеш чи не хочеш, а мусиш дотримуватися навіть 12-годинної зміни. Який би обстріл не був і які би страшні події не були — у нас немає змоги, на жаль, переносити і дозволяти собі додаткові дні, години, перепрацювання і так далі. Тому якщо дозволяє ситуація не зупинятися, продовжувати — то так і працюємо.
Якось внутрішньо, найімовірніше, це все нас змінило і якась тривожність присутня в кожному. Але вона вже як фонова, бо все одно, коли ти на кіномайданчику чи в театрі, ти перемикаєшся. Це такий механізм, як кнопка on-off. І це підсвідомо працює[1]. — Про знімання під час війни

  •  

Якщо ти хочеш зніматися за кордоном, це потрібно тобі самій робити. Ну, мені би хотілося, звісно. Було б дивно, якби актрисі не хотілося знятися в якомусь гарному продукті — серіальному чи повному метрі, в якогось хорошого режисера[1].

Примітки

[ред.]